Всего книг во библиотеке - 048310 томов
Объем библиотеки - 003 гигабайт
Всего представлено авторов - 039714
Пользователей - 07991

Последние комментарии


Впечатления

zlobneg относительно Карпенко : Гребцы галеры ( Фантастика )

Невозможно читать. В делириозно-онейроидное телеповествование "Грани креста" вплетены стенания сообразно утерянной любви, которые превратили его во горький параноид со сверхценной идеей. Изображены сии стенания малограмотный ёмким да психически здоровым: "У меня была любимая, автор этих строк её потерял", а не кто иной таким особенно параноидным... Трудно объяснить, однако который общался, оный согласится: "Я неграмотный смел ажно думать... Мы гуляли... Ох... А потом... Наше место...". Когда больной может действовать что-нибудь угодно, да во итоге его мысли всё так же свернут держи любимую идею равно будут её долго равным образом стойко обсасывать. Автор на предисловии написал верно равным образом честно, что-нибудь сообразно его книжке может многое проговорить психиатр.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
zlobneg для Карпенко : Грань креста ( Фантастика )

Затягивающая сумасшедшинка. Колесит по мнению миру, идеже каждые дванадцать часов районы меняются местами, летучка "скорой помощи" со разумной мышью-психиатром, вросшим во зад водителем равным образом фельдшером-попаданцем. Без смен колесит, соответственно пару недель никак не заезжая нате станцию, питаясь держи пошевеливайтесь равно высыпаясь на дороге, благодаря этому почто преимущество в отдышка отнято у неё высшими силами. Ведь психи лакомиться равно на этом странном мире, да кому-то необходимо их ловить. Перескакивает не без; пустыни на город, а со него на зону боевых действий - равным образом работает, работает, работает... А раз-другой её обгоняют аппаратура СМП Тринадцатой подстанции из шестиконечным крестообразно награду красного, да все, кого они увозят, абие умирают страшной смертью. Психоделический бред, же увлекает.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
barty оборона Баженова : Цыплёнок ( Ужасы )

На основании каких критериев диссидентский романический интрижка отнесён во серию "История русского масонства"?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
юлина для Смит : Страшные сказки. Истории, полные ужаса равно жути (сборник) ( Ужасы )

Да уж,сказки истина страшные,даже шокируют некоторые.Тем далеко не не в подобный степени призанятно сподобить такие варианты известных не без; детства сказок.Чему-то они учат,новые мысли открывают.Сказка-ложь,да во ней намек.Особенно впечатлили сказки-По ту сторону черты,Лохматый Питер,Цепь Артемиды,Парчовый барабан.Только гляди ото Нила Геймана большего ожидаешь-его парабола очень короткая,и невыгодный приблизительно литоринх с намерением беда интересная пользу кого такого мэтра ужасов.

Рейтинг: +1 ( 0 за, 0 против).
Чукк относительно Smith : Special Purposes: First Strike Weapon ( Альтернативная рассказ )

Больше советских прописная истина пользу кого бога советских клише!
Не вчитывался, же плеяда спецназовцев (Фрейлина, Гулаг, Череп, Новенький, Принцесса, Монгол, Крестьянин, да -два Вадим) попадает на нью-йорк, тот или другой положительно захвачен зомби. Некоторые спецназовцы покусаны, только по конца неграмотный обращаются, а могут себя контролировать, равным образом пытаются осознать почто вместе с ними случилось, равно с чего они безвыгодный првращаются на зомби.
В наличии Гулаг, политбюро, КГБ, РПГ, афган - впредь до медведей вместе с балалайками далеко не дошел.
Не думаю который имеет смысл чаять перевода в российский во ближайшее время...

Рейтинг: +1 ( 0 за, 0 против).
AN1317 ради Земляной : Шагнуть вслед глей ( Боевая фантастика )

Аннотация без затей жесть!

Рейтинг: +1 ( 0 за, 0 против).
Чукк для Голден : Чужой: Река боли ( Боевая фантастика )

Хорошо, только мало, сатана возьми!
Являясь большим фанатом "Чужих", из удовольствием прочел произведение.
Книга в отношении том, во вкусе колонисты LV-426 нашли чужих, на правах принесли зараженных во колонию, равно равно как чужие развились равным образом стали держать людей.
Немного скомкано на конце, по образу ми показалось, хотя всё но отлично.
Автор заложил последние главы ради продолжения.

Рейтинг: +1 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

Людина біжить надо прірвою (fb2)

Книга 014528 устарела да заменена нате исправленную

- Людина біжить по-над прірвою [uk] 0341K (скачать fb2) - Іван Павлович Багряний

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает во Internet Explorer)


Настройки текста:



Іван Багряний Людина біжить надо прірвою

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

…А вони хрестили дитину.

Хата гойдалася від гримотіння страшних вибухів. Сама твердиня Бога лежала пред їх похололими душами, розторощена й обернена во руїни. Недавнє струнке редкость архітектури Растреллі, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемішаних із кістьми, зяяла, й димилась, і сходила чадом. Прибіжище душ людських, обозначение могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх стражденних і обтяжених — ця, як і інші, й інші, сходячи чадом, оберталась у прах.

В апокаліптичному гуркоті чорної цієї доби відчаю, що чтобы багатьох була напророченим біблійним кінцем світу, зруйновані й спустошені самі, як і весь навколо, вони п"ялися надо безоднею, й заливали її п"янкою трутою, й гатили її піснями, й засипали її зухвалим, блюзнірським, одчайдушним сміхом, щоб безграмотный завити раптом у чорну безвість, як первісні вовчі душі получи холодний місяць. Вони співали надо чорним хаосом, надо проваллям жаху, здичавіння, жорстокости й смерти, щоб безвыгодный вибухнути раптом пекучими слізьми безнадії, тягучим криком загубленого, руїнами заваленого, безпритульного, накануне краю осамітненого людського серця…

Максим, господар дому цього й батько дитини цієї, сидів біля столу і, замість бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо в пляшки, а вухом услухався десь способ стіну — туди, получай вулицю, во світ, що чуть слышно гомонів. Дивився й нічого отнюдь не бачив, — усе зливалося на одному сліпучому образі, немовби хтось крутив фільм, спроектований получи и распишись сліпучий екран, і зупинився саме бери цьому місці…

… Син сонячного порт мафии чи, може, Венеції — син далекої легендарної Італії, витиснутий геть із колони, що котилася бруком і во якій він ішов автоматично, — обвів сонце, й увесь світ, і це чуже, незнайоме місто невидющими очима й опустився в парапет. Він дотягся по нього, до самого парапету близ бульварі, як сомнамбула, тягнучи рушничку после багнет по части розквашеній, перемішаній із снігом грязюці, й опустився получай лату того парапету — напівпритомний, поперед кінця виснажений. Широко витріщеними й невидющими очима він дивився без труда пред себя й мотав головою; порепані рот його обкипіли кров"ю; мотав головою й зрідка висував язик, і смужка регулы гойдалася, звисаючи з порепаних уст…

А проти нього став товариш його вірний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, і, вибиваючись із решток сил, поривав свого друга туди, вперед, накануне Вітчизни, — туди, куди вони всі йдуть, падаючи й знову встаючи.

— Аванті!.. Аванті!!. [1] — повторяв він уперто, з тихим одчаєм. Він самовластно спирався возьми рушничку й хилився, як билина получай вітрі, що ось-ось упаде.

— Аванті!..

Він благав, наказував, кипів злістю й сльозами, вабив, просив:

— Аванті!..

Але наперсник його лише мотав головою, облизуючи криваві уста. Він не думаю чи чув будь-що. Вже готовий. Він отак пройшов от міста й села України, незнаної й теж легендарної с целью нього землі, але вже прежде Італії, поперед свого прекрасного Палермо, мабуть, невыгодный дійде.

А по-над усім — сонце.

А по части розквашеній багнюці, проходячи наскрізь місто, мимо бульвару сунеться безкрая большое количество таких самих приречених — друзів і товаришів. Вони хитаються, але ще повзуть твердолобо й автоматично, як мовчазна й велика сіра отара. То відступає змучена й поперед краю пригноблена, побита морозами, тифом і жахом італійська армія.

— Аванті!.. — вибивається з сил вірний товарищ по-над конаючим другом. — Аванті!..

Ось цей представление стоїть во очах Максима й ніяк малограмотный може погаснути. Перед очима сіре обличчя й мотається кривава смужка, а на вухах жалібний клич: «Аванті!..» Двоє людей, забутих усіма й нікому непотрібних, серед чужого міста намагаються перемогти агонію, з останніх сил балянсуючи по-над прірвою загибелі…

Власне, намагається перемогти один, а другий сейчас готовий — лише непритомно мотає головою, переступивши вже однією ногою демаркаційну лінію між буттям і небуттям, між світлом і тьмою. В голосі його друга відчувається здавлене ридання, що ось-ось може прорватися непоправно й безнадійно зливою сліз — чоловічих сліз, риданням людини, що зривається на чорне провалля…

Тоді до самого них підійшов третій. Він увесь часочек стояв осторонь і спостерігав цю сцену. В ватяній куфайці, во розхристаній сорочці, взутий у ганчір"яні обувь зі старими калошами поверх, цей третій підійшов поволі й став предварительно двома, хорошо й категорично розставивши обрезки во сніговій грязюці, — син цього міста й цієї землі. Стояв і похмуро дивився в того, що мотав головою. А тоді вийняв пляшку з шкіряної торби, яку тримав під пахвою, відкоркував її й простяг тому непритомному — простяг накануне самих уст.

—  Пий !.. — промовив чужою с целью італійця мовою. Але праздник тільки відвернувся від перешкоди, що торкнулася уст, і далі мляво мотав головою. Тоді третій наблизився щільно, взяв дебелою рукою італійця вслед голову, притиснув її до самого себе, розчепив йому силоміць зуби й уставив пляшку во уста. Дав йому ковтнути раз… удруге… втретє… А тоді пустив.

Кривава смужка обірвалася, лишившись возьми пляшці. Непритомний син легендарної Італії заморгав очима, во яких зажевріла іскра свідомости, іскра життя… Глибоко-глибоко зітхнув, поволі витер хайло рукою і подивився нате свого камрада й возьми невідомого чужинця…

— Аванті!!. Аванті!!. — загукав шалено його камрад, як так гукають возьми коня, що почав зводитись, щоб неграмотный дати йому знову впасти. — Аванті!!!

— Та-ак… — задумано повторив третій, — аванті, брат!

Він знав це знамените речь й повторив його з притиском, услухаючись у його таємничий, могутній зміст, якийсь особливий у його власних устах:

— Аванті!!

Нещасний помаленечку слухняно звівся для обрезки й, хитаючись, обіперся получи плече друга.

А кореш хапав невідомого чужинця ради поли, дивився на його очі своїми очима, повними сліз… чоловічих сліз!.. І, малограмотный знайшовши, що сказати, пролебедів ламаною мовою:

— Ми з Палермо… З Палермо!.. — І раптом, безвыгодный маючи чим винагородити, схопив вслед за руку й потряс її з усієї сили, вигукуючи:

— Евіва!.. Евіва Україна!!

А далі, боячись, щоб його корешок отнюдь не впав бери парапет, заметушився, вкладаючи його руку держи своїй шиї.

Похитуючись і тримаючись единственный после одного, вони пішли. Власне, сам поволік другого.

А третій лишився. Нахмурений, він стояв і замислено дивився услід тим двом смішним «мушкетерам», поки вони неграмотный згубилися на сірій лавині. Під пахвою тримав шкіряну торбу з пляшками горілки, що він їх роздобув і ніс сверху хрестини. Туди він поклав знову й ту, з якої пив італієць. «Бач! — похопився був, — обряд ж було віддати їм її зовсім!» Та вже пізно. Добрі думки приходять пізно.

Цей третій — це був він, Максим. І це було сьогодні вранці.

Тепер та пляшка стоїть стержень посеред столу на числі інших, і трішки месячные прикипіло получи и распишись її шийці. Сима зразу таково і никак не обтер її, забув. Пізніше тієї месячные теж ніхто невыгодный обтер, хоч Соломон, який випадково спостерігав усе віддалік, розказав, як ведь Макс напував з неї бідолашного італійця, що «йде, але не думаю что чи вже дійде прежде своєю Італії». І тепер пляшка приблизительно і стоїть незаймана. Звичайно, дійде й прежде неї черга, вип"ють і її, незалежно від того, що с годами з нею трапилось. А може, вип"ють і вслед за здоров"я чужинця. Може, вона якраз і чекає сверху це, стовбичачи посеред столу.

« Аванті !»— посміхнувся Максим, замикаючи колесо думок і відповідаючи своевольно собі получай якісь свої тяжкі вагання. І зітхнув, зринаючи з глибокого виру душі нате гамірну поверхню. Закурив.

— Що? — спитав Соломон.

— Все на порядку, професоре! Пийте…

Соломон малограмотный повторив запитання. Сам пригнічений, заглиблений у себя і воднораз напружений, як натягнута струна, він, акушер філософії й професор діямату глушив горілку чи горілкою глушив власну душу й власну голову, і був червоний, і був сверху вигляд байдужий давно всього світу, крім якоїсь веремії во собі. Як завжди, хміль його з вигляду безграмотный брав, але знати було, що, безвыгодный як завжди, він тепер тратив рівновагу. Десь, певно, відчував, що зірвався й кудись непоправно летить, і хоч намагався ту рівновагу відновити, та вона в открытую відновитись никак не давалася.

Знавши його добре, Мака бачив, що професор хльобає неграмотный горілку сьогодні, а щось інше, далебі — терпку отруту жаху й безнадії, але нічого отнюдь не сказав. Оглянув луг бою, головним пляцдармом якого був стіл, побоєвище людського серця з усіма темними силами — з тривогою, турботами, жалем, нудьгою смертельною, злиднями, самотністю, а головне — з жахом безвихіддя й смерти, — побоєвище й поле пориву перед життя й радісного цвітіння, що мерехтіло, як недосяжна вже чтобы присутніх после этого мрія. Озброєні батареями пляшок горілки, дзбанами квасу і варенухи та горами невибагливої, але єдино доступної интересах їхнього бенкету нині, потрави на вигляді картоплі, огірків, капусти й цибулі, присутні зводили завзятий бій. Було гамірно, людно. Тут судів увесь Максимів рід, а чи точніше — рештки його, мозолястого, дебелого, жилавого. Того роду, що славився колись феноменальним спокоєм і зрівноваженістю, з якої його ніщо безвыгодный могло вивести, отнюдь не во силі зіпсувати йому співану ним пісню — буйну й широку, як степ, і гучну, як грім. Роду древнього, роду каменярського. Рештки роду, розметаного війною, але ще таки роду, монолітного і на цих рештках. Ось він заповнив туточки усю хату, хоть посредством дві світлиці заставлену повздовж столами, і під гуркіт далеких вибухів, під завивання, тупіт і скрегіт смерти навколо справляв тогда свій, либонь, останній спільний бенкет, — підіймав чарки й келихи й виголошував незграбні, але гарячі, з самого серця, слова, ще й співав свою пісню, п"ючи «за щастя, вслед за долю» пользу кого новонародженої й за… Але цього останнього «за» ніхто неграмотный хотів вимовляти вголос, ибо вислів найкращих побажань тута був би пригадуванням найгіршого. Ах, як поєднати радість народження з трагедією неминучої загибелі когось посеред тих, що зійшлися туточки разом?!.

Усі були тутовник близькі й рідні, лише Соломон — чужий. Він далеко не належав накануне роду. Але він був Максимів приятель, а колись ще й був його вчителем. Великий «мудрець» і недавній «стовп суспільства», він у великому сум"ятті знайшов сьогодні Максима й учепився следовать нього, як ради порятунок, щоб вслед за його спокоєм захистити свою душу, чим изрядно здивував Максима. Либонь, тому величайший і притяг його сюди. Чи, може, тому, що й непосредственно хотів вслед за ним захиститися? Рід його, Максимів, дебелий і живучий, та постоянно ведь прості люди, ще отнюдь не мали во більшості навіть початкової освіти, а руководитель ж потребує собі рівних, щоб у часи критичні черпати собі силу з їхньої сили, щоб кріпити себя снагою душі іншої. Чи невыгодный тому й опинився тута Соломон, приведений Максимом із зруйнованих вулиць?..

Усі пили, співали й знову пили. Та чомусь хміль, справжній хміль блаженного одуріння, обминав їх сьогодні. Вони хотіли перепити себя — і безвыгодный могли. Вони хотіли переспівати себе, вичерпати серце — і безграмотный могли. Серед них була людина, помічена вже тавром смерти, тавром вічної розлуки. Над душею, що тільки-но прийшла в світ, сиділа душа, призначена нате розп"яття. Це — батько новонародженої. Це — Максим. Ніхто безвыгодный міг вичитати приречення возьми його кам"янім обличчі, але всі це знали й так. Йому вже надобно було втікати. Йому вже панихида було бігти вздовж в соответствии с землі, надіючись хіба получи щастя.

Куди?

В безвість.

Від кого? Чому?

Хто зна. Тому, що він далеко не досидів у тюрмі на одних і втік і що малограмотный дався повісити себя другим і теж утік… І тепер йому немає місця возьми землі: в схід і возьми захід, получи північ і нате південь — усі шляхи закриті й усюди в нього чигає смерть. Але обряд бігти… Та це ще півбіди. Гірше те, що единица його розгублена й квилить по-над безоднею чорної, найчорнішої зневіри на усьому, во що можна людині вірити, — вона опинилась минуя найменшого опертя. І безвыгодный знає — ради чого бігти… Все розторощено й обернено на дим, — усе, сверху чому та дух трималася. Віра його на цілий світ розлетілася нате порох…

А на колисці спить собі немовля. Дві години на пороге цим куманек із кумою — хрещений батько з хрещеною матір"ю — принесли його з церкви, поклали держи простелене крижмо біля порога получи долівці й по мнению черзі переступили после нього давно хати — вслед місцевим ритуалом уведення людини на світ. А тоді поклали немовля на колиску. А біля нього став держи сторожі синок — п"ятилітній Борис, зазираючи во крихітне личико істоти, якої досі безграмотный було, та яка прийшла й об"явилась сестрою. І тепер ото у хаті стоїть гамір; ба, на цілому світі стоїть гамір — возьми почтительность її прибуття. По вулиці парадують колони, котяться машини, танки, підводи, б"ють гармати й десь стугонять вибухи бомб, хоть деренчать шиби й хитається земля, — а вона, чи воно, спить собі першим сном праведника, блаженним сном людини, що намедни прибула возьми світ і зовсім безграмотный знає, що во ньому робиться.

Максюша позирає возьми немовля, нате сина, получи дружину і з усієї сили намагається перемогти біль, перемогти себе, відірватись у думках і почуттях від усього. Скоро ж потому что крестины розлучатись, сиречь ліпше непомітно обтинати нитки, щоб потім безвыгодный эдак боліло, як усе увірветься нагло. Дружина пальцами тыкать віддалік і, мужньо стиснувши уста, мовчить. Вона теж думає ту саму думу — його героїчна дружина. Та настали часи, если героїзм став звичайною буденщиною, если й самочки поява людини возьми світ зв"язана з неабияким героїзмом людей, лиш нема кому з того дивуватися.

І, ніби нате доказ цього, крестная Тетяна, піднісши чарку, розповідає потешно цілому родові, як її хрещениця прибула возьми цей світ «за всіма законами військового часу».. Ношена під бомбардуванням і під артилерійським вогнем, вона добула впредь до останнього дня дев"ятого місяця, малограмотный рушаючи з місця. А тоді останньої ночі, на останню мить породілля раптом покликала її, Тетяну, — і ото вони вдвох самі глухої пори, близ тридцятиступневому морозі помаршували чрез окуповане, обтикане німецькими патрулями й заставами місто накануне лікарні, ради шість кілометрів від дому. Багато разів їх зупиняли патрулі, гримаючи сверху них чужою, незрозумілою їм мовою та лякаючи зброєю. Але дві відважні жінки мусили йти й ішли. Їм нужно було родити. Вони никак не мали жодних перепусток і взагалі жодних документів, і навіть отнюдь не думали насчет те, — йшли, потому что мусили! Вони йшли «на щастя». Мати мліла, ось-ось могла розродитися держи вулиці близ лютім морозі, але, зціпивши зуби та вибиваючись із решток сил, посувалась уперед. І вони таки дійшли по лікарні. І вони таки догримались у неї, всіх побудивши… Дочка народилася зразу ж вслед за порогом, получай підлозі, тільки-но мати встигла праздник поріг переступити. Народилася нова людина сверху підлозі коридору, як сверху битім шляху. Жива, міцна й весела… її хрещениця!

— Пий же, роде! Твого полку прибуло! Нове насіння неграмотный посоромило старого кореня!

І круглый рід випив — у котрий сделано раз! Випив, схвалюючи таке пришестя. А кума, весела й одчайдушна Тетяна, Максимова христова невеста на третіх, молода вдова, голосиста співачка получай всіх весіллях і бесідах та щира плакальниця для похоронах, налила чарку, повну-повну согласно вінця, підійшла вплоть до Максима, пригубила її й, обвівши поглядом столи від краю прежде краю, простягла йому:

— В цій чарці твоє щастя, Максиме! Пий, куме! Пий, брате мій!..

Мака узяв чарку й устав. Обвів поглядом усіх присутніх, неначе хотів зазирнути на душу кожному. Помовчав, усміхнувся. А тоді підніс чарку високо й промовив тихо, з глибини серця:

— Якщо на цій чарці є щастя, Тетяно, так п"ю її после тебе й вслед вполне выше- рід — вслед за всіх старих і малих, вслед тих, що для волі, й тих, що на неволі; тих, що вдома, й тих, що малограмотный вдома, а на походах — получи суші, держи морі й у повітрі, во боях і во холодних снігах перебувають… Бажаю всім щастя!..

Перехилив чарку й випив. Рід загудів зворушено. А Тетяна налила знову во ту саму чарку й підняла її високо надо головою:

— А во цій чарці лихо наша щербата, Максиме! Та рід твій її невыгодный боїться і цю чарку ото рід твій вслед за тебе п"є. Ось этак ось… За твоє щастя, Максиме!

Перехилила чарку й випила. І хлюпнула решту на стелю та й брязнула чаркою об землю з усієї сили. Задзвеніли скалки…

— Гей, наливайте повнії чари!.. — підхопив пирушка дзенькіт череп"я невідомо хто, а з ним і Тетяна. Пісня вдарила громом:

Гей, наливайте повнії чари,
Щоб сквозь вінця лилося!..

Пісня забурхала, як повінь, розторощуючи геть усе — какой всего лишь есть смуток і жаль. Тетяна розмахувала руками, диригуючи во тій потрясаючій бурі звуків, у клекітливому морі мелодії. А тоді сіла й непомітно закрила лице хустиною…

А пісня клекотіла. Бондарі, шевці й теслі, ковалі й мулярі — всі одщепи кореня каменярського, діти славного роду того розгойдували її з усією жагою й пристрастю, напропале — і, замруживши очі, кружляли возьми ній, як сверху велетенській гойдалці, надо чорною безоднею. Аж руководитель наморочилась…

Гей, наливайте повнії чари,
Щоб при помощи вінця лилося!
Щоб наша доза нас неграмотный цуралась,
Щоб краще во світі жилося!..

Ту пісню слухав і кліпав очима Соломон…


А согласно вулиці — там, вслед вікном, сунулись, невгаваючи, тупотіли колони, — ведь відступали, відкочувались рештки італійської армії. Власне, отнюдь не колони, а колона, безкрая й сіра, переснована де-не-де вламками німецьких частин, розбитих під Сталінградом, що таково само відкочувалися для захід. А весь те знову пересновувалось юрбами місцевих малих і старих «мародерів», що тягли мішки лузги з млина, ламані меблі, подерті книги з міста, грабуючи установи й підприємства, які панічно евакуювалися. Лузга — щоб їсти, решта — щоб палити во печі, і ради це вони нередко платили життям. Ці юрби «мародерів» і рештки німецьких частин, як це безграмотный дивно, були страшенно чимось подібні. Чим? Транспортом. Німецькі грізні воїни розгубили десь усю свою приголомшуючу техніку й тепер перли пішечки, а свою амуніцію й шмотье тягли получи ручних санчатках, і получай таких самих санчатах «мародери» тягли лузгу… Німці дуже поспішали й переганяли всіх. Вони десь квапились для переформування, виконуючи распоряжение «фюрера», горнучись прежде його імені черствими, похололими від жаху душами, ще вірячи на ним заповідане чудо.

Німецькі «частини» й мародерські «з"єднання» миготіли жваво, миттю з"являючись і что-то около само миттю зникаючи. Сталою лишалася (здавалася вічною держи цій вулиці) тільки сіра колона італійської армії. Трагічна колона. Цей її «похід» мусить бути записаний получи окрему, спеціяльну сторінку історії воєн нате цій землі, як щось виняткове, — трагічне предварительно смішного й смішне поперед трагічного.

Нарід, народжений бути мистцем, приневолений бути воїном, — ні, далеко не воїном (то колись були воїни!), а автоматичним убивцею, впредь до чого він неграмотный надається, і с тепер він повзе майже рачки…

Максимові гості, як і всі во місті, що вже кілька днів поспіль спостерігали цей «похід», знають напам"ять, що вслед за тем відбувається та як те постоянно виглядає, і лише зрідка позирають у вікно…

Сіра колона людей, замотаних у ковдри й простирадла сверх теплих, хутром підбитих скатка і шапок та капелюхів, з ногами, обмотаними мішками, рогожами й різним ганчір"ям, вступивши одного дня во місто, відтоді неграмотный може ніяк того міста пройти. Ніби тупцяється получи и распишись місці. Проте вона посувається вперед, мляво, та все вперед, сповнюючи вулицю вигуками погоничів в своїх крихітних, покірних ішачків, скрипом, лементом, хлюпотом. Після німецьких моторизованих і механізованих армій, що досі гасали в области цій землі, розчавлюючи її та сповнюючи гуркотом моторів і лязкотом заліза, ця піша колона вражала, як анахронізм. Але по-справжньому вражало малограмотный це. Вражала така колосальна й трагічна диспропорція між прекрасним, легендарним, романтичним ім"ям — «італійці», «Італія» — і цим неромантичним, коростявим виглядом натовпу напівтрупів, нещасних, забрьоханих по мнению самі вуха, отак здеформованих людей. Обморожені, ранені, охоплені пропасницею, завошивлені, брудні, зарослі, як троглодити, виснажені голодом, фик-фок шкутильгаючі, байдужі по всього і вся, вони сунулися щільно збитою, безкраєю отарою, теліпаючи свої куці й смішні рушниці або й попросту тягнучи їх согласно грязюці, як паліччя, та підпираючись ними. А та грязюка — так кисіль з буйної родючої чорноземлі, розмішаної й розтовченої за коліна. Єдиними транспортними засобами колони були маленькі ішачки, іноді конячина і безліч ручних санчаток. Здавалося, що вони повідбирали ті санчатка геть у всіх господинь, від самого Дону починаючи, получай всім шляху свого трагічного маршу. На кожні такі санчатка навалювалось купою согласно п"ять, до шість чоловік, і ті санчатка тяг під эрика усіх пасажирів миршавий ішачок або сухоребра конячка после мотуззя, прив"язане несложно давно хомута чи легко из-за шию. Санчатка единовременно у в один из дней перекидались, а вивернуті пасажири зчиняли колоссальный лемент, спиняючи ішачка, щоб стояв, поки вони всядуться знову, а потім зчиняли такий а лемент, щоб віз далі. Іноді так там, ведь после этого змучені человек пленталися черідкою, припнятою без затей по ішачкового хвоста. То виглядало зворушливо: перших двоє чи троє трималися цупко следовать ішачків хвіст, а потім камради трималися ради їхні поли, эдак сам за себе вслед за одного. Ішачок дрібненько перебирав ніжками, покірно й старанно тягнучи такий цуг.

Вичерпавши свої сили прежде краплі, ішачок порой падав і безпомічно простягав обрезки во грязюці. Їздці довго й розпачливо получай нього кричали, тягли после хвіст і из-за вуха, але підвести вже безграмотный могли. Налементувавшись, вони нарешті кидали ішачка й пленталися далі. Тоді прибігали місцеві діти юрбою, брали всі соединенными усилиями «маленького втішного коника» вслед за хвіст і вслед вуха й відтягали геть набік, геть зі шляху, напівживого. Приносили йому сіна й картоплі, шкоринок хліба й оберемки соломи. Напували його теплою водою. По кількох годинах, після такої опіки, ішачок уставав під тріюмфальний лемент дитлахів… Та, сверху нещастя ішачкове й дитяче, колона сообразно шляху целое рухалась і рухалась. Підходили семя з колони й забирали ішачка, безграмотный зважаючи получай протести й крик дітей. Ішачок мусив іти на Італію й тягти пришвартовану до самого його хвоста армію великого дуче.

І багато, багато було подібного іншого, незабутнього й неперевершеного своєю трагедійністю та комізмом. Із таких химерних кадрів змонтована була все ця колона, ця фантастична масса відчаю, тупого розпачу, безнадії й хаотичного лементу. Багато з італійців свою трагедію сприймали крізь призму сарказму: вони називали Муссоліні «маршал Тікай-Тікай». Вони вивчили чимало українських слів, а на числі їх і це чудесне слово, й вимовляли його досконало й неодмінно дуплетом: «тікай-тікай». Вони лаяли свого «дуче» — Муссоліні сверху чому світ стоїть і обіцяли його повісити, як прийдуть додому. Жорстоко глузували з Гітлера. Проклинали дубарь і Йосипа Сталіна, що таково вдалеке втік і отнюдь не можна було накануне нього при помощи стужа дійти.

Багато з них справді навчилося трохи української мови (це, власне, був єдиний їхній здобуток получай цій війні!), і, може, саме тому населення ставилося вплоть до них із прихильністю й співчуттям. Люди підсміювалися з них, проте не-злісно, й напували їх горілкою, виносили їм те, що самі мали, — картоплі на лушпинні, квашеної капусти, огірків. Пограбовані самі до самого решти, вони, проте, отнюдь не могли быть нагоді безграмотный пригостити хоч чим-небудь цих бідолашних і таких присмирнілих тепер, таких симпатичних і смішних вояків… Ця самоё колона рухається й тепер повз вікно… Там офіцери кутаються на ковдри граційними, аристократичними жестами, як колись їхні пращуры — римські патриції — куталися во тоги. Вони мають зеленаві, червоні й зозулясті пір"їнки во своїх шляхетських капелюшках — рештки їхньої краси й величі. Ось офіцер, довготелесий і горбатоносий, як біблійний пророк, сидить для ослику, черкаючи ногами землю. На прапращурі цього осляти Помазанник Божий в"їздив у Єрусалим, обкидуваний квітами… А цей прибув получай такому осляті для страшнючу війну і штифт їде, обкиданий вошами й грязюкою і зігнутий тупим відчаєм, ще й сухотами, на три погибелі.

Іноді давно хати заскакували квартир"єри з місцевим поліцаєм, що ще неграмотный встиг утекти, й домагались мешкання ради салдатів. Кума Тетяна наливала їм горілки й подавала закуску, галантно запрошуючи по столу, а так й силою садовила для ослін, відбираючи зброю. Випивши горілки та з ентузіазмом прокричавши перестудженими голосами: «ЕВІВА УКРАЇНА!» — квартир"єри хапали свою зброю й зникали. По якомусь часі з"являлись інші й таково само зникали.

«Евіва Україна!!» — Вони вигукували це з жестом і апльомбом вроджених аристократів і з запалом незрівняних патріотів своєї власної вітчизни.

Усмішка куми та її чорні, несамовито пломеніючі очі були тим неперехідним бар"єром, при помощи який невыгодный насмілювався переступити жоден, навіть найбрутальніший і найбільше змучений італійський салдат із тих, що пробували заволодіти цим домом. Ба, от цей бар"єр, мабуть, малограмотный насмілилась би переступити й уся італійська армія. Навіть на обличчі смерти ці человечество отнюдь не позбулися вродженої пошани вплоть до краси, властивої нації, народженій к мистецтва.

«Є щось, що отнюдь не може вмерти навіть возьми війні», — якось промайнула, та безвыгодный встигла навіть впредь до кінця оформитись, думка во Максимовій голові…

А пісня гриміла, пересновувана брязкотом склянок і сердечним гомоном заздоровниць. За проспіваною піснею починалася друга… третя… Рід увесь мовби пустився берега й поплив одчайдушне, зухвало на бурхливе пісенне море, десь поперед невідомої казкової землі, покинувши геть увесь цей дурний, жорстокий і безглуздий світ.

Лишився самоуправно Соломон. Він, мабуть, і бажав цього. Він завжди намагався сидіти получи и распишись Олімпі, самотньо, і тепер теж сидів единовластно серед багатьох і пришибленно пив, як верблюд, поки рід плив собі пісенним морем. Раптом Соломон повернув лице прежде Максима, і той, відчувши получи и распишись собі його пильний вичікувальний погляд, повернувся. Зрештою, він і своевольно еще невыгодный міг витримати тієї гостро щемливої нудьги й пекучого бажання висловитися, що переповнювали його по части вінця.

— Ну? — промовив Соломон, дивлячись Максимові во візі.

— А пишущий эти строки це саме хочу спитати й вас, професоре, — мляво посміхнувся величайший і примружив очі. Він знав, що Соломон чекав цієї хвилини, але Соломон отнюдь не мусив знати, що цієї хвилини чекав також і він — Максим. Він сподівався від цієї, чи невыгодный єдиної мислячої людини бери ціле місто й його околиці дістати відповідь бери трагічні, болючі «прокляті питання» й побачити дороговказ…

— Будь ласка… — докинув Максимка пошепки і, спираючись спиною об стіну, приготувався слухати. Але Соломон мовчав і задумливо дивився не мудрствуя лукаво до себе, дескать получай протилежній стіні вслед ліжком висіла (замість килима ніби) прибита одним цвяшком, велика, як возьми цю хату, для всю стіну картина. Зроблена держи замовлення к церкви та эдак ^ і далеко не здана, вона тепер висіла, прикрашуючи хату й ці хрестини, офигенно потрапляючи на интонация подій, що відбувалися, ніби їх доповнення чи закінчення й у пирушка а часы — сборник поперед подій, що надходили. Це був лик «ЙОСИП І МАРІЯ З ІІСУСОМ УТІКАЮТЬ У ЄГИПЕТ НА МАЛОМУ ОСЛЯТІ», зроблений после Густавом Доре, во олійних фарбах.

Картину малював единодержавно із кращих малярів країни — Максимів корешок і корень Микола Д., що жив було во нього, втікши з голодного Харкова. Церковний староста, замовивши цю картину, невыгодный взяв її, ибо ціна була «надто висока» — одиночный кілограм сала! І через пастель лишилась висіти возьми стіні, возьми однім цвяшку, а маляра німці повісили… теж нате однім цвяху… Не следовать те, звичайно, що намалював цю картину, і навіть безвыгодный из-за те, що на пороге тим неохайно був намалював Гітлера, а из-за завісу на театрі, — после те, що своїм пензлем зухвало висловив при всех розпач і зневіру на «ново-європейській» благословенній цивілізації, получи и распишись прихід якої він колись чекав як получи и распишись порятунок і начало вплоть до воскресіння своєї нації, зустрічаючи, як друзів, її носіїв та поставивши получи и распишись карту все. За те, що потім збунтувався й своїм пензлем кинув виклик… За це совершенно його й повісили. Мав з ним висіти й Максим, але тоді його сигнал ще, мабуть, никак не закотилася. Петля випадково минула його, хоч і никак не було з того особливої радости… Від друга залишилась ця панно та ще Біблія, ілюстрована Густавом Доре. З цієї Біблії вони користались удвох. Макс теж заробляв з неї хліб, роблячи іноді досить незграбні гравюри по мнению міді та в соответствии с лінолеуму с целью редакцій з нагоди різдвяних та великодніх свят, сяк-так копіюючи з горя-біди геніяльні гравюри Доре. Яка іронія і яка профанація мистецтва! Але що зробиш?.. Цю картину скопіював Микола теж із тієї Біблії. Вона лишилась як спадщина согласно полум"яному другові, напевно, отнюдь не менш геніяльному, ніж самопроизвольно военный советник Доре. І це — символічна спадщина. Так ніби в таком случае союзник намалював її навмисне в целях Максима як указівку чи як потіху, що безграмотный тільки йому доведеться бігти за землі, потому что ж бігали й інші. Чи, може, як іронію, що от, мовляв, Сын человеческий мав куди бігти, рятуючись утечею, а він, Максим, безграмотный матиме?..

Соломон, що пильно розглядав картину, нарешті зітхнув і, ніби читаючи думки Максима, промовив:

— Вони мали Єгипет…

— Так, професоре (посмішка), — вони дійсно мали Єгипет.

Соломон повернувся перед Максима всім корпусом:

— А ми? А дескать ж н а ш Єгипет, Максе?! Га?.. — запитав він з несподіваним притиском, досить трагічно і объединение хвилі меланхолійно самовластно собі відповів: — Нема… Нема такого Єгипту, куди б можна втекти нам… Та й від кого? Від себе? Га? А чи… Ні, брате! Від Божої… чуєш?.. від Божої кари отнюдь не втічеш! Так-так! Від Божої кари!..

Максимка здригнув. В устах Соломона щойно сказана оборот оборона «Божу кару» звучала страшно, як брудне, дивовижне блюзнірство, вдаряючи сопухом цинізму й фальші во ніс. «Верх, верхотура забріханости й мерзоти! — подумавши приголомшений Максим. — Це Соломон, професор діямату, медик матеріялістичної філософії, басить ради Бога!» Макся відчув, що употреблять останнє опертя, яке ще зберігалося во його химерній надії получи и распишись духову велич, цілість і силу цього вченого мужа. А Соломон заговорив, ніби боячись, що він цього разу отнюдь не встигне висловитись. Він говорив, як ніколи, гаряче і з «надривом», уп"явшись очима во Максимові груди:

— Так-то… ха!.. Я бився, як ничтожность во зачарованому світляному колі. І нарешті автор этих строк його прорвав і вирвався… Я був атеїстом… Ти знаєш… Так, ваш покорный слуга був атеїстом! А тепер, надо цією руїною, ні, надо руїною всього-всього, пишущий эти строки приходжу до самого віри Бога — В єдиного Бога!.. Бо немає більше нічого на світі… Холодно й пусто… І тільки Бог — одвічне прибіжище душ людських — це та соломина, после яку аз многогрешный хочу вхопитися, зависаючи по-над прірвою… Прірва ж!!. І нема вслед що вхопитися! І с ідея Бога, вічна ідея…

величайший слухав, пильно дивився Соломонові на обличчя й мовчав. Зціпив зуби й мовчав. Відчував, що професором володіє безграмотный ідея Бога, а звичайний, підлий, тваринячий страх, рабський страх. І тільки. І це праздник страсть говорить. І було Максимові соромно й гидко, і було йому тужно. Все те для «Божу кару» він чув і раніше, від старших і від своєї матері. Але на устах матері ці самі трепотня насчет Божий гнів. Страшний Суд тощо звучали свято, зворушливо, потому что ж зігріті були вогнем великої — якої ж і великої! — щирої, простої, але безмежної віри, предварительно якою далеко не можна далеко не схиляти голову з глибокою пошаною. Але на Соломонових устах, во устах недавнього «культпропа облпарткому» й знаменитого атеїста-демагога, ці самі языкоблудие звучали страшно.

І тільки тепер-от Мака відчув невідповідність клички, яку професор круглым счетом с апломбом носив, як титул, даний колись неофітами, що увірували на нього. Справжнє ім"я Соломона, колишнього (ще впредь до революції) Максимового вчителя й заступника директора Н-ської гімназії, — Віктор Феоктистович Смірнов. Не зважаючи возьми свою молодість, він ще прежде революції був своєрідним божком пользу кого молоді, а чтобы старших — незаперечним авторитетом. У гімназії викладав він всесвітню історію, а во місцевій вищепочатковій школі навіть ще й Закон Божий: хоч і безвыгодный був духовною особою, проте викладав Закон Божий из-за згодою вищого духовного начальства. Поза школою, на колах місцевої інтелігенції користався він славою ліберального вільнодума й революціонера мислі, відважного й глибокого мислителя. Учні, відповідно поперед його авторитету й предмету, який він читав, прозвали його Соломоном. І це прізвисько, як титул, лишилось присутствие ньому получай по сию пору життя. В революцію Соломон десь зник із полина овиду, лише доходили для нього в отдельных случаях фантастичні чутки. Виходило, що він крутився десь чи никак не біля самого Троцького, якщо навіть невыгодный біля самого Леніна. Після революції Соломон раптом зринув знову на цьому місті, але вже зі званням «доктора філософських наук» і сверху посаді професора. Його було призначено ради ректора місцевого Інституту народної освіти. Викладав діямат і одноразово возле культпропі окрпарткому, а потім облпарткому, був завідувачем відділу антирелігійної пропаганди й консультантом тієї ж таки пропаганди во республіканському маштабі. Тепер він став справжнім «стовпом суспільства». Прізвисько «Соломон» отнюдь не тільки неграмотный зникло, а навпаки — тепер усі тільки беспричинно його звали, этак його знали й іншого якогось после імени ніхто навіть малограмотный пам"ятав.

Потім прийшла війна, а з нею — епоха грандіозних катастроф великих і малих світів. Соломон теж зазнав катастрофи. Він далеко не схотів відступати ради Урал, зірвавши геть із системою, яку самовольно формував. З дороги накануне Уралу він утік назад, і знову з"явився во місті, й знову став грати чільну ролю. Тільки тепер він уж балянсував між двома світами, шукаючи компромісу. Але далеко не витримав… Рік він глушив горілку затято й мовчки, намагаючись огородити себе, свою душу, подвійним муром — скепсисом і горілкою — від усіх криз і штормів. А тепер-от сидів він прежде Максимом — таким, яким він є…

Соломон говорив. Говорив якось дивно. «По-карамазовському», — по зрелом размышлении Максим, слухаючи його «істошне» маячіння, сповідь. «Це ж і є винирнення получи и распишись поверхню справжньої твоєї достославної расєйської душі, голубе, — во ганчір"ї тієї „нової“ системи, яку ти своевольно створив і самоуправно но й зруйнував», — сумно думав Максим. А Соломон захлинався:

— Нема следовать що вхопитися… Нема!.. Ні, нема. Розумієш? Від усіх струнких (ілюзорно струнких!) концепцій і систем, від усіх «ізмів», в які спиралася й мусила спиратися душа, лишився пил, хаос, мразь… Блеф ведь все! Їхня стрункість ілюзорна. І правдивість ілюзорна. То омана!.. Людина є мразь, порох, ніщо. Н і щ о!.. «Братерство, дружба, любов»… Фікція!!. «Ідеї» всякі… Ха-ха-ха! «Ідеї»!.. Блеф! У вогневій пробі весь те є фікція! Брехня. Людина — худобина, хам, безхребетний хробак… Чуєш? Хробак, і тільки!.. І ото Бог…

Максимка слухав пришибленно й мовчав. Він дивився на вікно, дослухаючись поперед тупоту, й думав… Думав насчет те, що 05 років тому цією самою вулицею теж проходили юрби. І вони зовсім інакше думали й почували… Вони співали «Марсельєзу». Вони несли прапори з кличами оборона рівність, братерство, любов. Кидались одиночный одному на обійми на божевільному пориві полум"яніючого людського серця, цілувалися від надміру щастя й віри, во святому екстазі відчуття скорого здійснення тих великих, у своїй основі євангельських, кличів… Потім вони з незрівняним героїзмом умирали вслед за ті кличі, следовать ту любов і братерство нате багатьох фронтах, перемагаючи всіх і вся, немовби їм у рычаги було вкладено небесний меч. Вони показували чудеса в решете подвигу й героїзму… А потім… Потім усе покотилося на прірву — прийшли чорні роки практики во пляні здійснення тих кличів, але в таком случае якимось дивним способом перейшло на плян, тільки що висловлений Соломоном. А потім…

Макс зітхнув. Усі ці Соломонові філіппіки, мабуть, безграмотный випадкові, — це ж справжня філософська основа епохи, як вона тутовник виявилась, основа її 05-літнього самоздійснення шелковица — нате місці тієї «Марсельєзи» й святої віри во братерство, любов, рівність, свободу… Це всё-таки — вислід страшного занику, здичавіння, виродження людського духа. Вислід розкладу, смеркання. І Соломон — лише вірний, сліпий прапороносець, речник тієї нової епохи — чорної-чорної епохи насильства, епохи відчаю, сум"яття, наруги, тьми. Він її бард. Бард її хробачиної філософії… І він того навіть безграмотный помічає, що він є саме такий сліпий хробак, якому призначено бути наслышан часу, емблемою епохи смеркання…

А коль Соломон скінчив, з апостольським патосом поставивши наголос бери слові «Бог», і переможно наставився очима нате Максима, Максимка мовчки зсунув брови.

— Що?.. Що ти скажеш? Ну, говори!.. — звернувся поперед нього всторч Соломон. — Ну, що ж ти думаєш?.. Га!?.

Сима помовчав, а тоді встромив свої очі во саму Соломонову душу й промовив мляво:

— Що пишущий эти строки думаю?.. Я думаю, що хробакам Бог никак не потрібен, професоре!.. (Павза). Хробаки Богові — теж отнюдь не потрібні, професоре!..

Соломон потупив свої очі й посірів. Знітився. Довго мовчав. Потім набекрень посміхнувся й промовив:

— І в таком случае правда…

величайший отнюдь не слухав. Йому раптом захотілось плакати, мов дитині… Нещасні, забріхані, підлі рятівники й реформатори людських душ!!. Він дивився нате свій рід, получай захлиснуті піснею, помічені тавром відчаю прості, щирі людські обличчя, і хвиля сліз чомусь підіймалася йому з нутра прежде горла. Може, тому, що нерви його вслед колонна останніх трагічних днів напружилися поперед краю… Він закусив губу й наставився очима нате Йосипа й Марію з дитям і где-то сидів. Навколо гойдалася пісня й гойдалися хмари диму. Соломон налив келих горілки, випив і щось после говорив. Але Макся отнюдь не слухав. До його свідомости дійшла лише одна фраза: «Прийдеш, аз многогрешный тебе вирятую!..» Але Максимові здалося, що це стосувалося до самого Йосипа з Марією. Вони горестно підіймалися в гору нате тлі холодної, фіялкової пустелі. Ослик ступав обережно. А Йосип із-під долоні бачив сейчас аллель десь тама далекий, благословенний Єгипет… величайший дивився й думав:

«Немає… Ні, немає такого Єгипту…»

А во вухах, зринувши, стояло жалібне-жалібне:

«Аванті!»…

* * *

А получай світанку, вибиваючи хміль з голови, во місті загомоніли скоростріли. Хвиля паніки прокотилася з кінця на кінець, а потім уляглась, — так стріляли німецькі ар"єргарди, залишаючи місто. Потім настала павза, мертвий маловетрие чекання чогось невідомого… А потім почалося нещадне бомбардування. Німці хотіли зрівняти місто з землею, а водночас це ж саме місто почала бомбити й наступаюча совєтська армія… з англійських літаків — американськими бомбами!.. Під тим бомбардуванням ішла швидка, панічна евакуація решток «німецьких» установ, що вчора невыгодный встигли відійти. Евакуація получай захід. Вірніше, евакуація світ вслед очі.

Люди бігли, мов неприкаяні з переляку, захопивши, хто що встиг, і лявіруючи між смертю від своїх та смертю від чужих бомб, загубивши вже остаточно чіткість визначення, -де ж були «свої», а дескать «чужі». Вони бігли для захід, хоч шлепанцы їх туди никак не несли, сповільнюючи хід, ибо человек поверталась із нудьгою бери схід. Але вони все же бігли держи захід, потому что була надія держи фізичний порятунок десь там, у тому світі, якого вони ще никак не бачили. Це була тонесенька соломинка, после яку хапалися приречені сверху смерть, приречені во однаковій мірі від «сходу» й від «заходу», — соломинка надії, іскра, що жевріла десь там, невідомо й де, і вони получай неї бігли, хоч у праздник а миг намагались і від «сходу» втекти, і «захід» якось обминути…

Друзі забігали до Максима, але він лише прощався з ними. Одному він сказав, що з нього всього вже досить, що він хоче вмерти получай цій своїй землі та що з двох смертей він вибирає гроб «від братньої руки». Хай прийдуть «свої хлопці» й розстріляють його… А кажучи це, він таки щиро думав относительно тих «своїх хлопців», що пройшли кривавий дорога по мнению своїх і до чужих трупах прежде Сталінграду й тепер поверталися, сообразно своїх-таки трупах, отворотти-поворотти із тією лавиною, що ось-ось мала навалитися, стираючи все, і його теж, получай порох.

Але «свої хлопці» безграмотный приходили. Німці теж неграмотный поверталися. Місто лежало, кинуте сверху поталу анархії, гоминидэ дограбували його прежде решти, користаючися зі стану безвладдя — ні, зі стану справжньої свободи, доказом чого було те, що згори їх однаково старанно кропили літаки і з чорними «павучками», і з червоними зірками. Кропили як вільних, і цілком самостійних, і ні від кого невыгодный залежних, і перший присест получи своєму віку рівних та повноправних громадян рідного, ними самими грабованого міста…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

… Над церквою в голос стрижі. В синьому небі, во сліпучому зеніті вони в"ються зграями надо гаряче-золотим хрестом і кричать-кричать… Такий крикливий хохол у сліпучій синяві.

Липневий число догоряє десь следовать сутінками густих височенних дубів і лип, палахкотить сверху золотих банях і сяйно-білих стінах верхівки собору, що вигнався стрімко на небо. А надто вигнався він середнім тим найвищим хрестом, устромившись ним у синь, — таким ген-ген тоненьким і виблискуючим, хоть наче розпеченим накануне сліпучих іскор. Два інші хрести з двох бічних бань пориваються його догнати. З хрестів звисають золоті пряжа ланцюгів, припинаючи кінці тих хрестів предварительно бань. А в золотих нитках та тоненьких хрестах — зграї ластівок і чорних стрижів. Вони сідають, купчаться, чіпляються вслед ті хрести й нитки, як из-за щогли й снасті велетенського корабля во безмежному морі. А тоді сразу усі зриваються й шугають вихорем наввипередки на сліпучій синяві — і кричать, і лементують у проміннях надвечірнього сонця.

Липневий сутки догоряє вогненно вгорі й спускаться липовою млостю внизу. Цоколь собору потопає на морі липового цвіту, во океані пахощів, у синій прохолоді мрійного затінку, вследствие те здається, що цілий храм — це корабель, який став у затишній бухті, кинувши якор сверху час, щоб грядущее пливти далі. Столітні дуби й липи виповнили огорожу собору, стоячи для варті тиші й супокою цієї святині, цього чуда мистецтва, збудованого вслед за проектом великого архитекта.

Стіни собору ззовні навколо розписані великими фресками держи біблійні теми. А ті фрески розглядаючи, стоїть він, Максимка — школяр із книжками під пахвою, во блаженному зацепенінні задерши голову. Він приближенно стоїть годину, другу (в котрий уж раз!), розглядаючи мистецькі архитвори. Зокрема ж його полонив единолично — той, із зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з вогненним мечем для заріз по бородатого воспитатель Авраама. Максюша разевать рот бери ту фреску невыгодный знати во який раз, і серце його стискається з жалю, а думка б"ється на розпуці под великою загадкою: чому янгол грызть те ягнятко? Адже ж дьявол там, сверху іншій стіні, ті ягнятка прийшли вплоть до ясел славити народження Христа, такі зворушливо милі. За що ж янгол впіймав те ягнятко й розмахує таким страшним, вогненним мечем? І чому пирушка янгол має меч, але далеко не ріже своевольно ягнятка, а тягне його перед того бородатого дядька, що повалив малого хлопчика, заміряючись ножем?..

Сима делать большие глаза бери фреску, слухає, як б"ється його серце, як б"ється думка, як несамовито говорить громко стрижі, ніби прежде того ягнятка озиваючись чи кличучи сверху ґвалт; чує, як п"янко веять липи, дивиться, як сліпучо мерехтять хрести, пальцами показывать на зеніт, задерши голову… Голова трохи наморочиться, і йому здається, що він пливе миром із сліпучими банями й хрестами, с налету із дубами й липами, с налету із усім собором, одновременно зі зграями стрижів — пливе десь у безмежній синяві, на неосяжному просторі… Так, як пливуть хмари ладану повз золоті іконостаси під время служби на цьому соборі. Як пливуть молитви… надії… сподівання… Як пливе віра во чудесне…

Але безвыездно це — минуле.

Це те, що було колись, у дні його дитинства. Це було тоді, если він щодня ходив по школи й зі школи повз це диковинка мистецтва, повз цю фортецю людської віри, повз це прибіжище душ людських — і його, Максимової, теж. А на свята вистоював він у ньому сразу зі школярами, або з батьком і з матір"ю, во хмарах ладану, во морі звуків, зітхань і гарячих молитов, — вистоював довгі години, гуртом із тисячами, і ждав ч у д а. І по схлипу молився, і вплоть до болю вірив у нього…

Це було колись.

Тепер но весь шелковица штырь обернулося на брухт. Величний храм безвыгодный стояв, а лежав, побитий сверху скалки, обернений у пил, у купи нагромаджених брил і дрібного щебеню, во хаос.

А серед того хаосу, між брухтом, Абрам колов Ісаака, лежачи во ямі догори ногами. Колов далі. Тяжкою брилою йому привалило ногу, але він далеко не випускав своєї жертви, тримав її цупко, замахнувшись ножем. А перед нього, виборсуючись із-під каміння, поспішав янгол, тягнучи мале, перелякане ягнятко й вимахуючи вогненним мечем.

«Дивно, однако в обход обламываться во прірву, а вони собі далі роблять свою страшну роботу!»

Ягнятко було круглым счетом гарно й приближенно зворушливо намальоване, що й тепер Максимові забилося серце з жалю, як колись, у дні його дитинства, если він біля цієї фрески простоював годинами, намагаючись збагнути її прихований, незрозумілий йому зміст. Сьогодні ж це його вразило чомусь особливо на цілій тій апокаліптичній трагедії, що розігралася получи и распишись землі його вітчизни. Герої фрески, давній об"єкт його дум, свідки його дитинства, були живі й цілісінькі, лише поставлені догори ногами. Але в таком случае їм безграмотный перешкоджало й далі робити свою роботу, безглузду й страшну — такою принаймні вона здавалась йому тоді. По тридцяти роках, сьогодні він ніби зумисне знову опинився тогда тільки ради того, щоб перевірити цю дитячу рефлексію. Так, вона та сама!..

Насправді він прийшов сюди получи и распишись призначену й зовсім непотрібну зустріч — получи и распишись останню зустріч із людиною, що, захлинаючись, металась, мов потопельник для морі, шукаючи соломинки, щоб ухопитись. Але виходило так, ніби якась невидима уйма привела його сюди, щоб попрощатися з цим місцем, це промайнули кращі години його життя часів золотого дитинства, дескать зродилася думка з великого болю, дескать особливо крепко билося серце, запалене вогнем великої віри й любови… Задумавшись, він стояв надо руїною… Ні, далеко не попросту по-над руїною, а по-над страшною руїною, дескать привалило безвыгодный тільки ніжку тому бідолашному ягняті, а привалило щось більше — привалило частину його душі, загрожуючи ще привалити й похоронити все. Повітря по-над містом бриніло від гудіння літаків, що часочек від часу налітали соответственно одному й за два, а нет-нет да и хвилями объединение кільканадцять. Іноді повітря стрясалося від наглих вибухів, але Максим, здавалось, їх отнюдь не чув, стоячи во глибокій задумі.

Думав оборона матір, насчет прості її заповіти, для віру на людей, віру на добро, на щирість, у любов, у посвяту заради величного й прекрасного. Думав относительно те, що під цими руїнами поховано щось, чого вже повернути безграмотный можна. Можна відбудувати цей храм, але малограмотный можна відбудувати те, що непоправно привалено цими руїнами, привалено уламками всього життя. Стояв на пороге знайомою фрескою на забутті, прикутий до самого неї зором — прежде джерела давніх дитячих душевних мук, сумнівів, вагань, давно об"єкту найшляхетніших поривань дитячого серця.

Злива спогадів, вир думок, смена облич, подій бурхнули получи и распишись нього. Але тепер він дивився держи совершенно те, власне — получи и распишись ту фреску, з зовсім нової позиції, потому что ж він тепер дивився отнюдь не вгору, а вниз, дескать й Авраам, і янгол, і ягнятко — безвыездно те копошилося догори ногами, стояло во ямі сторч головою. Лише Ісаак опинився во зручній позиції — перейшов із пасивної оборони на наступ, наступаючи згори получи и распишись батька Авраама й возьми янгола, хоч наступ його виявлявся єдино на жалібному, докірливо-безтямному погляді, від якого батько відбивався ножем, а янгол мечем.

Може, тому, що Сима дивився з нової, найнесподіванішої позиції, він раптом помітив те, чого неграмотный помічав раніше вслед за всі рази (хоч він пройшов повз цю фреску пару тисяч разів!), а саме — що на Авраама, як у професійного різника, стримів мусат вслед за халявою. Це перше. А друге — що очі на ягняти і на Ісаака були цілком тотожні, геть однаковісінькі, такі-от наївні, овечі, але сповнені людського серця, сповнені того самого німого благання й трагічної покори. І це ставило тепер між ягням і Ісааком заметина рівности, якого Максюша у дитинстві навіть невыгодный міг припустити. Всю його увагу тоді приковувало ягня — бідне таке, беззахисне, а неграмотный Ісаак. Власне, во дитинстві він дивився нате Ісаакову ситуацію як нате несерйозну, і саме после одну деталь, яку помітив і тепер з посмішкою. Справа во тому, що хоч на Авраама ніж і був за колодочку во крові, целых вона цебеніла, але на Ісаака малограмотный було жодної рани для тілі. З цього малий величайший зробив свій висновок (він малограмотный міг припустити помилки маляра!), що Абрамка таки заріже Ісаака, але після того, як вони з янголом истерзать і облуплять ягнятко, подадуть його засмажене предварительно Божого престолу, а тоді вже — може, навіть ще й випивши добре — візьмуться й заріжуть Ісаака. Так він думав раніше.

Тепер очі вирівнювали трагедію обох. Але единовременно ситуація со всей полнотой змінилася й погіршилася про всіх. Раніше янгол цупив ягнятко з усієї сили вследствие кущі, а воно упиралося огульно время і безвыгодный хотіло, зводячи янголові старання намарно. Тепер тому ягняткові ніжку привалило каменем і воно безпомічно лежало держи спині, приблизительно що лишилось тільки його зарізати, але ж янголові й зовсім привалило голову, а головне — геть зломило меч. Тут Максюша гірко й мляво посміхнувся:

«От сделано неграмотный думав ніколи, що тому мечеві судилося бути випробуваним бери справжній війні!..»

Крім меча, янголові ще обламало крила. Аврамка же, замість позиції войовничого зарізяки, тобто — зручної позиції професійного різника, во якій він був, опинився тепер у незавидній позиції п"яниці, повергнутого навзнак, а Ісаак навпаки — опинився во дуже вигідній позиції, тільки, возьми жаль, отнюдь не мав він ножа, щоб скористатися зі своєї переваги. Однак, усі вони борсалися тепер тільки ради того, щоб відновити попереднє, таке звичне й законне, від віків освячене для того них становище.

Сима дивився й пригадував, що колись його дитяче серце стискалося від жалю й протесту, і він тоді думав:

«Чому це приближенно Богові захотілось крови? Чому йому захотілось баранини? ї чому це крилатий янгол узявся ловити те ягня? Хіба ж Авраам, хоч і безкрилий, безвыгодный зміг би його впіймати сам? І чому ж це янгол что-то около пильно старається і получи таке манюньке ягнятко напосівся з таким страшним, вогненним мечем?»

І його дитяче серце бунтувалося, протестувало. А дивлячись сверху Авраама, він завжди дивувався, вражений: «Та це ж сусід — різник Масєка!» Копія! Разюча во своїй подібності. Знаменитий держи всю 0-ту сотню, чи навіть для всё-таки місто, Масєка! Масивний, могутній, червоновидий і білобородий — отакий точнісінько, як намальований, тільки на широченних матнистих шароварах і з люлькою во зубах, підперезаний червоним чумацьким поясом та з ножами, скубелками й мусатами из-за халявою. Таким він завжди поважно виступав поруч свого воза, навантаженого різаними й облупленими свиньми та ягнятами. Ті ж ягнята сверху возі були щільно повкладані рядочками, як новобранці, а голівки їхні вместе звисали после полудрабок і круглым счетом теліпалися — з одного й з другого боку воза…

Навіть тепер ось; в области 00-ти роках, Максюта посміхнувся, вражений подібністю цього Авраама до самого Масєки. Цікаво, як це сталося? Без сумніву, Масєка послужив маляреві ради оригінал, следовать натурщика. Одно з двох — або ж мазила був уроженец із цієї ж самої сотні й знав добре безсмертний рід Масєк, або ж Масєка чи його батько, як дві краплини води подібний, запали на очес маляреві, щодня їздячи мимо цього храму впредь до різниць із хурою, навантаженою різаними ягнятами.

І ще що обалденно — на середині храму багато й інших персонажів возьми інших фресках здавались малому Максимові також подібними по Масєки. В цьому здавна крилася на нього якась велика, болюча загадка: «Людина никак не може сягнути вище себя й відображає самоё себе». Масєку ж цього в вулиці та во околицях називали безвыгодный інакше як «матнистий Масєка». Був це монументальний і незрівняний запорожець, безподібний у своїх широченних, «як море», шароварах. Масєка ходив у них і на будень, і во свято. Це, власне, єдині справжні, реальні запорізькі шаровари, що їх Сима бачив получи своєму віку неграмотный во «малоросійському театрі», а на житті, ще з дитинства.

Довжелезні вусяра й пишно-біла борода, орлиний ніс, волохаті (крилаті) брови, саженний зріст і широченні грудь — це по сию пору те, що привертало увагу во Масєці. Не тільки мистецьке, а навіть звичайне людське глаз неграмотный могло далеко не зупинитися сверху ньому, вражене. Така велич! Не малу ролю відогравало такзж його екзотичне, патріярхальне вбрання, що його він уперто тримався, вірний своїм дідам-прадідам — козакам, а потім чумакам і нарешті — шабаям, різникам. У цьому всьому, можливо, й полягала розгадка, чому возьми всіх стінах собору позначився його дух, — мабуть, він таки запав на очес і на душу маляреві, що праздник конференция розписував. Навіть велике зображення самого Саваофа, намальоване держи стелі головної бані, було разючо подібне перед Масєки. І никак не в один из дней малий Максим, стоячи на собрі з школярами, порушуючи заборону розглядатися навколо, как-никак безвыгодный міг витерпіти й задирав голову вгору і завжди відразу втягав її на плечі від моторошного враження, — здавалося, що монументальний і тяжкий Масєка ось-ось злетить униз сторч головою, розчепіривши свої брачкі, товстопалі, різницькі руки. Звикши хапати ними ягнят або телят і підіймати їх получи оберемку в такой мере легко, неравнодушно й ніжно, мов дітей, щоб… щоб потім зарізати, він от-от чарапне ними… На червонощокій і білобородій голові розвівалася сива запорізька чуприна. Бракувало тільки його запорізької люльки. «Бо ж у церкві отнюдь не можна курити», — приблизительно пояснював собі цю нестачу малий величайший і намагався малограмотный дивитися вгору.

Наслідком того всього було те, що ставлення Максима давно справжнього, живого Масєки, їхнього сусіди, було просякнуте великою дозою якогось містичного страху. Він відчував завжди пирушка містичний опаска і молитовну пошану, если зустрічав Масєку, ибо знав насчет безпосередній зв"язок між ним і Богом…

Якось Масєка застав його, Максима, з братом у своїй «машині». «Машина» — це була во нього держи городі така клуня — никак не клуня, непосредственно високий солом"яний дах сверху голих стовпах, під яким містилась розпочата та беспричинно і отнюдь не закінчена, недобудована крупорушка чи олійниця спеціяльної Масєчиної конструкції. Велетенські дерев"яні жестянка й шестерні з дубовими трибами, а також маленькі коліщатка та шестеренки — весь те припадало пилом. На нього нагромаджувалися, складувані здесь господарем, треста й сіно. В стрісі й під кроквами всередині «машини» мостили гнізда горобці — «незчисленні мільйони горобців», як тоді здавалося Максимові. А народ (всі сусіди й ціла вулиця, Максимові ж здавалося, що цілий світ) називали цю Масєчину споруду дружно із дахом «машиною», з певною ноткою гумору. І стержень у тій «машині» Мака із братом драли горобців, целых геть під самим верхом, висячи долу головою й тримаючись ради крокви, як раптом у «машині» з"явився Масєка. Макся закляк із жаху, шуршики йому похололи, серце перестало битися. Моторніший брательник швидко, мов кіт, зашарудів униз, вистрибнув і втік. А Макс отнюдь не міг настать поперед пам"яти, задерев"янів. Потім — растопырки самі собой розчепилися і він, як галушка, упав униз получай солому та этак і лишився немного погодя лежати. Він зовсім отнюдь не забився, ані трішечки, але лежав нерухомо, мов забитий, завмерши від страху. Так гороб"я, випавши з гнізда, лежить, причаївшись, часом. Він лежав, очікуючи чогось страшного, навіть кінця.

— От такої!.. — сказав страшнючим басюрою Масєка, підійшов і взяв Максима держи оберемок… точнісінько так, як брав ягнят. Тут Максим, ранее цілком опанований страхом, раптом несамовито задриґав. Але дескать там! Посміхаючись і приговорюючи: «Тпрру, тпрру!» — Масєка приніс його прежде тину й, перехилившись чрез праздник тин, ніжно поставив його получай землю, на рідний город.

— Ну, біжи, шибенику ти такий гороб"ячий!..

Максюша вихопився, мов із вогню. Стрибнув двічі, але далеко не побіг далеко. Він зупинився после двушник набросок від тину посеред моркви і так, прикипівши, стояв нате місці й дивився во Масєчин город, возьми Масєку, що пішов собі геть уздовж межі — во сонячні сліпучім світлі, поміж квітучими соняшниками. Дивився, роззявивши рота, й безвыгодный міг ворухнутись, відчуваючи, що стряслося щось неймовірне. Справді, целый світ йому перекинувся догори ногами — світ його дотеперішніх уявлень насчет основні речі. Такий страшний Масєка, домінуючий надо усім і вся, прототип і уособлення тієї сили, относительно яку всі, а особливо бабуся й мати, говорили як для всюдисущу, караючу, всевидячу, що на її владі Страшний Суд і Геєна огненна, — праздник самий Масєка, що асоціювався з безчисленною тьмою-тьмущою зарізаних ягнят, із Авраамом з великим ножем, із Саваофом з киплячим пеклом, із усім подавляючим і недосяжно-загадковим, — і раптом болт тобі, на!.. Впіймав його во шкоді, во своїй власній клуні-«машині» і, замість зарізати, як Ісаака с годами в стіні, дескать він виконує обов"язки Авраама, — замість зарізати, й годі, пересадив от тин, та ще й як!

«Ну, біжи, шибенику ти такий гороб"ячий!..» З того часу Макся у церкві никак не боявся дивитися вгору, невыгодный втягав голови на плечі. Навпаки, йому було приємно, ибо здавалося, що ось-ось Масєка спаде потешно згори, схопить його держи грабки й лагідно скаже:

— Ага! Шибенику ти такий гороб"ячий!..

І вже ніби він далеко не во церкві стоїть, а держи городі посеред моркви… Навколо гудуть джмелі і бринять золоті бджоли — снують золоті ниточки поміж квітючою редькою, гарбузами, огірками, соняшниками, кропом та жовтими гвоздиками. А брати й сусідські хлопці — «славне товариство низове» з усієї вулиці — повирізали дудки з гарбузиння і дмуть!.. Дмуть баса і тоненько, різно — там, получи и распишись межі…

Від того часу Максимова воротила роздвоїлася. «Хтось десь усе поперекручував. Зовсім воно отнюдь не так, як говорять усі й бабуся навіть». Малий Макся мав еще свою таємницю й носив її во собі — таємницю относительно те, що людські голови замотеличила велика неправда. І головне — вздор во тому, що Бог захотів крови, захотів баранини. Чому неодмінно баранини? І чому це янгол тягне ягня прежде Масєки, а самоуправно тримає акинак і безвыгодный ріже, — безвыгодный хоче брати для себя гріха!.. Чому це Масєка мусить бути вбивцею? Чому це где-то йому прирекли?..

Цих думок Максюта невыгодный висловлював нікому. Але носив у собі міцно. Носив, ідучи зі школи й у школу помощью соборну огорожу, і завжди зупинявся преддверие цією фрескою й довго простоював, задерши голову. Він її вистудіював накануне найменших подробиць. Із цією фрескою зв"язані початки життєвих мандрів його душі й серця під загадковими зорями.

Тепер весь це викликає розпач: тута — цілий трагізм безглуздого на людських серцях і душах. Хіба ж це безвыгодный те, що намальоване бери фресці, виявляється й у тому, що світ зжирає лично себя й усе тепер лежить у руїнах, догори ногами, розторощене остаточно й непоправно. Зерно дало плід — усе рухнуло, і раптом оголилась страшна річ, непередбачений і глибокий зміст цієї центр символіки, якась жахлива сермяга її… Хтось украв істину й завдав свій краска від самого початку всіх початків! Хтось конче потребує, щоб семя різали й убивали единовластно одного. В ім"я чого? В ім"я «свого», привласненого собі й задобрюваного Бога. І тепер чеканно й самоочевидно — вище свого малого розуміння найвищої мудрости людина ніяк сягнути невыгодный може! Ось це і є межа. Межа людських усіх стремлінь предварительно божеських висот…

На руїнах шнирили люди. Вони порпалися нишком у тих руїнах, немов щури, так тут, в таком случае там. Звідкілясь тягли шматки брудної матерії, далебі — рештки риз і ряс, також — пляшки, якісь помальовані дошки, шматки золотих рям і багетів, шматки мідяних і брондзових рурок, тримаючи ці останні в грудях, мов неграмотный знати який рухлядь (це ж ибо рурки пользу кого самогонних апаратів!!). Коли завивав десь близько, пікіруючи, літак, усе геть зникало миттю, ховалось по мнению щілинах, мов провалювалось крізь землю. Потім постепенно вилазило знову…

Максимка дивився для безвыездно те, й щемлива уныние ссала його під ложечкою. Чогось було безмежно жаль. Щури!!! І головне, що це ж усе недавні такі добропорядні, побожні, статечні люди. Він знав їх. Це ж вони вчили його змалку скидати шапку на пороге старшими, любити ближніх, бути чесним, малограмотный красти, никак не вбивати й шанувати болт цю святиню, миром із усіма її фресками. Це ж він із ними стояв вал у цім храмі, й молився вплоть до схлипу, й плекав велику надію в игра природы оновлення… Тепер вони ворушаться, мов щури, немов опановані екстазою доруйновування зруйнованого, дикою, розпачливою жадобою грабунку, жадобою з відчаю. Так ніби попустилися всі гальма й вони кинулися нарешті робити те, насчет що нишком мріяли целое життя. Розтягають. Вони розтягають мотлох руїн, а насправді це ж вони розтягають його дитячу романтику, його дитячу віру — розтягають його душу! Вони розтягають його прекрасне золоте дитинство й незабутні сльози материнські, хуй якими він хилитиме чоло завжди, — сльози трагічної, але такої полум"яної, самозабутньої віри й надії, — вони топчуться за них…

Максюша шарпнувся очима навколо, відчувши раптом, як страшну згагу, замужество чогось. Так, йому бракувало чогось. Йому бракувало скоростріла! Отак би взяти й вишмагати геть усіх отих!.. Посікти в дрібну локшину, для січку… Він навіть мацнув біля плеча, после этого мол був завжди ремінь, если скоростріл бував ради плечима. Та й махнув рукою.

«Ні, весь це логічно».

Він знову подивився держи людей, і йому из чего можно заключить їх жаль. Вони ж неграмотный пустилися берега й безвыгодный з добра прийшли сюди. Це ж вони зі страшного розпачу, з протесту. Топчуться, щоб топтатись. Так, це логічно. Якщо боги хочуть звичайної баранини, а янголи тягають с целью них ягнят під ніж Масєки-Авраама; якщо вогненний булат янгола був лише чтобы того, щоб лякати й приводити во покору слабе, безневинне ягня, а около серйознішій пробі что-то около несомненно зломився; якщо всі сподівання й уболівання, віра й надія, скроплені кривавими сльозами й тисячами пудів воску, були марні, щоб обернутися отак у пил і порох… в таком случае вони, мабуть, хочуть тепер винагороди. Бодай для того серця, що, голе й голодне, осиротіле, мечеться во смертельній тузі, во останній агонії загибелі… Вони самі неграмотный знають тепер, чого шукають…

Зухвало-бунтівливі думки, що зародилися були ще з дитинства, раптом вибухли тепер. І від того серцю итак ще холодніше, а нудьга смертельна стала ще більш щемлячою. Та, Господи ж!!. Коли рушаться великі царства, возьми землі й у душах збудовані, ведь ж хіба маленькі, слабі человек ради себя відповідають?..

Місто лежало, як і ця святиня, зрівнюване з землею, і, здавалося, тонуло во рокоті хвиль, ввергнуте ради гріхи під воду…

По вулиці, зігнувшись під ношею й зіщулившись до летючою смертю, що клекотала вгорі, поспішала бабуся. Вона тюпала старечими, немічними ногами з центру руйнованого німецькими бомбами й грабованого власними громадянами міста. Десь, певно, поспішала додому й несла радісно те, чим збагатилась: це були порожня, але тяжка, залізна ряма й очеретяна мітла. Головне — мітла! Якщо ряма була безусловно випадковим трофеєм, ведь мітла була неабияким важливим здобутком — новенька очеретяна мітла з гарно виструганим держаком. Молодші й спритніші семя розхапали стільці, столи й навіть мішки збіжжя, бабуся ж устигла лише вхопити мітлу. І тепер, уклавши возьми плече, вона несла її, як прапор…

Максимка її знав. Це ж була каменная баба Хациха! Найстатечніша, найтихіша й найпобожніша получи и распишись всій 0-й сотні людина. Вона була з тих, що нікому далеко не сміли сказати й «брешеш», і навіть ніхто далеко не чув, щоб вона будь-коли сварилась. Скільки її знали, вона заробляла сообразно людях — в таком случае копала, в таком случае полола, ведь дітей няньчила, так мертвих в праздник світ споряджала. Знаменита вона була тим, що безвыгодный пропускала жодної служби Божої, невыгодный забувала жодних церковних свят, малограмотный минала жодних погребение чи хрестин, -де скрізь охочекомонно приносила свої пакши й силу получи и распишись допомогу й неграмотный домагалась винагороди. Десь пройшли революції, але ведь малограмотный зачепило Хацихи й нічого чтобы неї отнюдь не змінило. Вона працювала — до сей времени життя, далеко не розгинаючись. І ведь було, здається, нормально, що вона нічого отнюдь не мала та що її ім"я було синонімом «злидарки», ибо вона скважина пользу кого інших. Вона була бідаком, що всё-таки пожертвував про ближніх своїх. І люди, що на своїй природній жорстокості безвыгодный любили жебраків і злиднів, Хациху безвыездно ж таки жаліли.

величайший дивився, як старенька Хациха, що доживала, либонь, восьмий десяток, зігнувшись, тріюмфально марширувала з мітлою, і далеко не міг вийти з дива. Хациха під кінець віку — випряглася! І тепер-от іде вулицею серед білого дня з заграбованою мітлою… Щось сталося, щось десь безнадійно розсипалося для порох… А вона йде статечно й гордо, йде діловито, з почуттям власної сили й правоти і — з чистим серцем. Доказом цього є те, як вона тримає мітлу: вона несе її, як прапор!..

Бабуся саме порівнялася з руїнами собору, коль вгорі зарокотало знайомим рокотом: неуд «месершмідти» заходили бери бомбардування. Якраз по-над собором. Починали пікірувати.

— Бабо Хадихо! Тікайте!! Сюди! Швидше!.. — крикнув Максим.

Та бабуся байдуже махнула рукою, глянула вгору, перехрестилась і упевнено тюпала собі далі.

Струм повітря збив Максима з ніг… Коли по мнению короткому часі він виступав із-за тяжких брил церковної руїни, з-за перекинутого Авраама й Ісаака, ніякої Хацихи сверху вулиці вже малограмотный було. Стояв чобіт (саме стояв, а отнюдь не лежав — у багнюці заглиблений), і біля нього валялась… мітла!.. А посеред вулиці, серед заболоченого мокрого снігу диміла чорна воронка. Від бабусі нічого никак не лишилося, неначе її взято було живою по пекла, вслед за гріхи… вслед за мітлу!..

величайший підійшов перед чобота, мимохіть здійняв шапку, постояв хвилину… І надів шапку знову, задумливо… «Чобіт був занадто огромный і тому круглым счетом несомненно спав із старечої ноги, взутої набосоніж», — майнуло во голові безграмотный по речі.

Стояв і слухав, як хтось у нім плакав, хтось ридав тяжкими, кам"яними сльозами. І пригадався йому янгол… Здавалося, він стояв тут, невидимий, надо тим чоботом, виконуючи божеське доручення получай цій землі… Мармуровий холодний янгол, найпечальніший вид його дитинства — там, нате надгробнім пам"ятнику сверху соборному цвинтарі. Це він десь со временем плаче — мармуровий янгол у мармуровій печалі, ніжний, лагідний і холодний, невтішний у безмежній своїй скорботі по-над серцем людським, оберненим у пустирище. Неземний, потойбічний, але повергнутий сверху землю й міцно прежде тієї землі прикутий, примурований, вкопаний на неї единовременно із тяжким п"єдесталом і… пообписуваний в обход хімічними олівцями. То закохані повписували свої імена й сентенції получи білому мармурі, позаписували своє божевілля, свій шал любовний, і в таком случае п"яниці й циніки теж позаписували свою глупоту для мармуровій скорботі й ніжності, бери білому янголі, повергнутому з іншого світу отак просто-напросто держи цвинтар, у болото-Янгол плаче, затиснувши шуршики між коліна, а біля нього гуляють і будуть, може, ще гуляти байдужі люди, а по-над ним шумлять сосни, а держи соснах цілуються горлиці… І тим пекучішими видаються сльози, если плаче безнадійно закам"яніла чиясь, велика, зі скутими крилами, геть у труп повергнута людська, і вона ж і божеська, душа… Це завжди вражало Максимове серце, коль він відвідував получи соборному цвинтарі того янгола мармурового, що тепер увижався йому надгробним пам"ятником його власного дитинства…

Хацихи мов і безвыгодный було. «За мітлу!» Хтось у нім сміявся вже диявольським сміхом: «Це ж і світ увесь кривавиться якраз чи безграмотный вслед за таку ж саму ідею?..»

Вітер. Холодний, колючий, мокрий. І сморід піроксиліну. І благоухание крові всуміш із запахом горілого ганчір"я. І туга, мов мряка туманна, надо розбомбленим містом.

«Гм… Чого ж праздник дивак безвыгодный йде?!»

Максюта постояв задумливо. А тоді піддав печально мітлу ногою, збив її геть у смердючий астроблема бомбової вирви й пішов знову нате руїни собору — поніс своє серце туди, прежде приреченого ягнятка…


Соломон прийшов, мов із хреста знятий, зовсім розгублений і зовсім тверезий.

В нього до этого времени тіпалось — плечі, коліна й щелепи. А очі… Власне, в области очах і було поди постоянно сум"яття, цельный справжній поэтический беспорядок його душі.

Зігнувшись у три погибелі й тремтячи, Соломон сів получай брилу по-над Авраамом та Ісааком і почав крутити цигарку, розсипаючи махорку. Макс став насупроти нього й что-то около стояв, заклавши грабли на кишені свого обстрьопаного пальта. Дивився й чекав.

Соломон марно намагався опанувати собой й цигаркою. Та нарешті він таки закурив, глибоко, жадібно затягся й випустив хмару диму, закутавши тією хмарою свою голову. Зітхнув.

— Ну?.. — промовив мляво Максим.

— Що? — прохрипів Соломон.

— Принесли?

Мовчанка, а потім:

— Я вам никак не розумію, сеньйоре! (Крива посмішка).

— Обіцяне, професоре!

— А саме?..

— От такої!.. — Мака скептично свиснув і приближенно само скептично-насмішкувато промовив: — Рятунок, професоре! Ви ж обіцяли представить рятунок. «Геніяльний рятунок» пользу кого мене.

— А-а… — протяг Соломон байдужісінько, думаючи ради своє. — Та то, знаєте… в таком случае пишущий эти строки був п"яний…

— А тепер?

— А тепер мы напрочь тверезий. — Враз стрепенувся: — І пишущий эти строки приніс вы краще! Я таки приніс справжнісінький рятунок. Справжній! Я приніс думку! (Аж захлинувся — невыгодный так від диму, малограмотный в таком случае від внутрішнього збудження). Розумієте? Нарешті вірну думку! Нову думку, друже мій! І ось… Так, це і є вірний рятунок… пользу кого сильних духом.

Соломон сделано крутив другу цигарку, хоч перша лежала збоку бери камені й диміла, забута. Якийсь чудний і недоречний, незвичайний був він тепер. величайший стояв насупроти нього, розставивши ноги, й мовчав, дивився десь понад головою. А далі промовив тихо:

— Ви ж чудово знаєте, професоре, що ні одна з ваших думок, висловлених следовать постоянно життя, нових і найновіших, таких, і сяких, і ще інших, нікого й ні від чого неграмотный врятувала. І вам самих також, у чому ви, здається, й переконуєтесь.

— Е! — стрепенувся Соломон. — Ця думка — це щось інше. Це квінтесенція! Це резюме. Це все. Все! Генеральний хід, найрішучіший акорд.

— Ну, гаразд… — величайший зітхнув і, малограмотный міняючи пози, мовчки постояв, а потім по мнению короткій павзі докінчив тихо: — Гаразд. То давайте вашу думку.

Павза. Потім, замість безапеляційно й з фальшивим патосом та апльомбом забасити, як завжди, Соломон якось знітився, втяг голову во плечі, заклав шуршики во кишені і, про-стягши ноги, мовчки вперся поглядом сверху свої діряві черевики. І, что-то около дивлячись, несподівано тихо, надломано й медленно таково прошепотів:

— Чи варто жити?.. От питання…

— Дійсно, — посміхнувся Максим. — «Бути чи малограмотный бути?!» Риторичне питання, професоре, в полную силу семінаристське.

Соломон знову стрепенувся весь. Захвилювався. Аж пальцями хруснув. А тоді сразу заговорив гаряче, захлинаючись і зриваючись із тону, Максюта його рішуче невыгодный впізнавав.

А Соломон вів, як получи и распишись сповіді:

— Слухайте, друже мій!.. Ви далеко не знаєте… А аз многогрешный вже шпиндель місяці безграмотный сплю, втратив гипнос і спокій… Ви бачили — пишущий эти строки заливався горілкою, як швець… Це по сию пору тому… Але це невыгодный допомагало. А надто останні дні. А надто останні години!.. Це семінаристське питання, кажете?.. Так. Але ж це те прокляте «вічне питання»!.. І його мелочёвка подумати головою, але через богослужение відчути серцем…

— У цій усій проклятій свистоплясці, на цій грандіозній аварії всіх і вся, на цім оголенні безглуздої порожнечі, во цій, нарешті, переоцінці всіх вартостей і самої людини вогнем і залізом — це вічне прокляте питання стало, як стовп, і стояло передо мною, доки аз многогрешный його никак не вирішив. Так, доки аз многогрешный його никак не вирішив!.. Друже мій! Я вы казав насчет порятунок. Тут він і лежить. Радикальний вихід із усього цього ідіотизму, із глухого кута, во якому опинився — ха-ха! безвыгодный опинився, а на ньому товчеться відвіку — огульно світ. Так-так! Все брехня. Безмежна забріханість! І чого по-над тим усім уболівати, тремтіти, страждати! Нам судьба ідіотський кус м"язів і нервів, що зветься серце, щоб тліти ним, і боліти, й мучитись. Удавати з себя «богочоловіка», «царя всесвіту». І на цьому целое нещастя. А тим в отдельных случаях — це всё-таки дурниця! Фікція. Самоомана комах, які навчилися блудити розумом… Ха-ха-ха! Гляньте!.. Та хіба ви никак не бачите? Що воно таке — оте все, що рухається нині по мнению плянеті, як коливання води, — туп^, уніфіковане, сіре, перехняблюючи землю туди й сюди? Що так є, що хилитається на цій усій фантасмагорії, змушуючи світ здригатися на корчах?!.

— Туманність! А ми кажемо, що це ми. Ні, брат. Хіба ви далеко не бачите, що ми — це тільки уніфікована туманність. Іграшка… У всесвіті від віків іде космічне змагання космічних чисел, космічних величин. І с ходу теж от… Усе це — холодне, бездушне змагання бездушних, але велетенських чисел. Космічних чисел. І ото у цьому змаганні чисел ми є ніщо, нікчемний пил. Ми — люд взагалі, і ми з вами зокрема, Максе! В макрокосмі ми є абсолютний мікроскопічний нуль… Ми никак не можемо протистояти знищенню й обертанню всього во пил. І ми обертаємося во пил… Але пощо обертатися на пил з муками, коль можна без?.. Раціоналізувати!.. Бодай после этого єдино розумно використати свою волю!.. Га?!.

Сказавши «га?», Соломон відсапнувся, але, никак не чекаючи відповіді, рухнув далі — мовби котився з гори:

— В пил!.. І все… Ха-ха! «Душа»… «Ідея»… «Пориви»… «Людкна-Бог»… «Любов»… Ха-ха-ха! Я вже сказав: блеф!! Ідіотизм. Людське «я»? Де?! Га-га-га! Чи людина щось може? Людина нічого далеко не може. Як малограмотный може нічого пісок великих пустель. Лише як підніметься самум — пісок рухається стіною, й засипає геть усе, і засипає самовластно себе. Безвільний пісок… І по сию пору обертається на руїни. І насамперед у руїнах рипить пісок!.. Пісок, брат!.. Найбільша сила, яку моя персона визнаю, це сліпий інстинкт руїни, який сидить у кожній такій піщині, — це сліпий, стихійний, непереможний рух по смерти… Це — реальне й правдиве, а решта — блеф. Я прожив життя, ваш покорный слуга це знаю. Людина сліпа, бавиться ілюзіями, вигадує якісь пляни, системи, чіткі побудови — «будує світ»! Але присутствие першій вогневій пробі весь це падає і оголяється прірва. Прірва, по-над якою хочеться вити вовком. Осиротіла, самоё возьми себя здана людина малограмотный може існувати. Через те вона дається підхопити себя самумові й перти во хмарі собі подібних… На загин… Є термін — «масовий інстинкт», чи «масова психоза», але немає, нате жаль, терміну «масове оголення», «масове викриття», если полный намул ідей та іншої єрунди відпадає геть, а лишається хозяйка правда. І во цім достоинство війни — вона оголює і урухомлює правду. А та так оно и есть — вона й є во тезі оборона пісок пустель. Підхоплені самумом, піщинки стають нарешті собою, виявляючи свої властивості, свою справжню природу, свою существо — минус пропагандивного блуду. Рухатися здібне тільки щось реально-вагоме. І штифт те реальне рухається, фікція ж, ота «духова надбудова», лишається получай місці, як дрантя, — ні, зникає геть, як пшик. У цьому русі реально-вагомих піщинок відпадає геть усе нереальне — ідеї, мораль, етика, любов, дружба, гордість, героїзм… Ха! Людина цього ніколи безвыгодный мала. Це вона хозяйка вигадала, прикрашуючи свою гидку, нікчемну суть. Ні, це пользу кого неї вигадали поети й інші ненормальні фантасти, особливо чутливі й рафіновані шукачі неіснуючого: янгольських крилець во амфібії, божеської краси й величі во ідіота, взагалі ж — із розпачу шукаючи на фікціях прикриття в целях бридкої людської голизни…

Соломон говорив, а Макс мовчки, байдуже слухав. Навіть неграмотный пробував встрявати на розмову. Примруживши очі, він хладнокровно розглядав якусь річ, що лежала між камінням і що для неї випадково впав його погляд. Розглядав эдак собі. Ступнув меланхолійно крок, торкнув розглядувану річ ногою, а самолично тим в отдельных случаях думав: «Чи блазня вдає, а чи справді Соломон сейчас готовий, дійшов впредь до ручки?..»

А Соломон помалу, як пароплав по пристані, доходив по фінішу своєї рятункової тиради:

— Так-то… Світ озвірів безвыгодный тому, що він озвірів, а тому, що він такий ради своєю природою. Тепер вал він лише зітер свій грим, а чи здер із себя машкару, й оголилась страшна нюдитет брехні, нікчемности й підлоти. Поза тим — нічого більше. І от… Чи варто жит й?!. Ось проблема! — І, скінчивши цинически получай тому ж, чим і починав, Соломон объединение павзі самолично собі тихо, але переконано відповів:

— Не варто. Максюта зітхнув:

— Т-та-ак… начинай добре… То ось, здається, є родник прежде розв"язання вашої проблеми, тобто — клавиша вплоть до вашої рятункової ідеї. — Нагнувся й підняв червону, чепурну, як писанка, італійську гранату. Оглянув і простяг її Соломонові.

— Ось… Будь ласка, доведіть послідовність: умріть. Вона заряджена. Оце штифт что-то около знімається, отак натискається… Це реальне завершення вашої думки. Ключ впредь до рятунку.

Соломон замовк і посірів. Він довго мовчав, пригноблений, дивлячись для гранату. А тоді підняв комір і глибоко засунув обрезки во кишені.

— Приберіть, — прохрипів він. — Я… я, власне, хочу бути послідовним і доказати людську підлість, а безграмотный героїзм. Я боюся смерти…

— Але ж ви отнюдь не послідовні!.. Нуль є нуль, і йому нема чого боятися смерти.

— В тім в таком случае й суть, що підла людська троян ніколи далеко не була послідовною. Хочу жити!.. — Голос Соломонів хрипів і затинався.

— В ім"я чого?

— Чого?.. Хоч би на ім"я цієї непослідовности. Ні, на ім"я злоби. Так-так, злоби!.. А втім — давай гранату, моя персона ще подумаю…

Соломон обережно взяв гранату й заховав її під брилою руїни, присипавши дрібними камінцями.

— Я потім сообразно неї прийду… Я ще маю… ідею Бога! (Криво посміхнувся). Розумієш? Після того, як аз многогрешный 00 років руйнував церкви, ваш покорный слуга тепер маю ідею Бога!..

Останні болтология він просто-напросто викрикнув гістерично. І відразу замовк, знітився для камені, якось засмикавши плечима — чи так скручуючи цигарку, чи… Максимові здалося навіть, що він плаче, сидячи держи камені, по-над Авраамом. Але так приближенно тільки здалося…

— Нічого, — промовив Сима лагідно, отнюдь не думаючи по-над тим, що говорить, але справді зі щирим наміром потішити. — Ті, що зруйнували цей молельня остаточно, також мали ідею Бога. Навіть написали її получи бляхах своїх пасків…

Соломон мовчав. Він нічого отнюдь не слухав і нічого малограмотный чув. Почав кутатись у пальто, пробубонівши насчет себе:

— Холодно… Душі холодно…

І заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себя самого нерухомо.

Макся ступнув прежде нього крок і став пред ним, розставивши ноги. Дивився задумливо і теж мовчав.

— Слухайте, професоре, — промовив нарешті щиро й так, ніби всієї цієї попередньої розмови й невыгодный було. — Скажіть мені правду… Бо автор этих строк малограмотный вірю на те, що ви ніби були тоді п"яні. Я ніколи безвыгодный бачив вы п"яним… Ви щось мали для того мене інше, адже ж так? Ви щось обіцяли й збирались принести?..

— Ціянкалій, — буркнув Соломон коротко. Макся свиснув здивовано.

— От такої!.. Дякую… Але принесли, значить, саму теорію?.. Шкода… (Павза). Хоча… Я, правда, невыгодный тішуся з цього світу, проте далеко не поспішаю й нате той… Прощавайте, професоре!

А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:

— Проте шкода все-таки… шкода, що ви далеко не принесли ціянкалію. Ним возле нагоді можна б принаймні врятувати честь. Честь, професоре!..

Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився получи Максима. Потім ще глибше втягнув голову во плечі. І, застібаючи получай всі ґудзики своє благеньке пальто, ткнув Максимові руку. Мовчки. І пішов геть, зігнувшись.

величайший подивився йому вслід:

— Прощавайте, професоре!

Лишившися сам, Макся постояв ще якусь мить, а потім вийшов вслед огорожу, в порожнє, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було пусто, й тривожно, і безмежно тоскно. Якесь жаске чекання залягло по-над містом навколо. А серед порожнечі — він самопроизвольно із своїми думками, заглиблений у свою душу, — але вслед за тем було теж пусто, як в згарищі, і тривожно, й теж залягло чекання. І тільки десь у перспективі — целое праздник а мармуровий янгол у мармуровій печалі. Мармуровий, заплаканий янгол із соборного цвинтаря — мов надгробний пам"ятник його дитинства!..

А потім надо усім — зринув і став до очима син сонячного порт мафии та його камрад, і забриніло розпучливо-поривно:

«Аванті!»

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ Дві нотатки бери полях

0. Слово предварительно читача.

Два початки зробив ваш покорнейший слуга цій повісті — і однако ніби неграмотный можу зрушити з місця дружно із моїм героєм. Він стоїть і балянсує по-над безоднею, ледве перемагаючи смертельний потяг полетіти сторч головою. Полетіти б — і все. І отнюдь не священнодействие б уж було ні по-над чим тліти душею. Проте человек іншої думки. Автор теж. Авторові ж панихида йти после героєм назирці, слід у слід, як його тінь, як його доброжелатель і свідок; іти так, як він тінню йшов следовать ним у житті; йти, те життя відтворюючи. А це тяжке завдання.

Матер"ял (говорячи фаховим терміном) навалюється брилами, громадиться горами, збиваючи з ніг, загрожуючи привалити геть. І, нагнувши голову, як навпроти шаленого вітру, стоїть сочинитель сверху місці, до сей времени заміряючись зробити крок уперед, вносить ногу — і нічого з того малограмотный виходить. А однако тому, що час, оборона який мова, це минута апокаліптичних зрушень, це самопроизвольно скажений рух, катастрофальний і безглуздий, як праздник самум чи велетенський гураган пустелі. Такий рух, що во ньому годі розглядіти людину. Ні, во ньому никак не как моя особа погляжу окремої людини, лише рух піщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що йде віхолою, забиває всьому живому дух, мете геть усе во небуття. І, може, тому присутствие спробі розглянути людину во тім самумі робиться млосно. Так, як і тому героєві, піднесеному надо прірвою.

… Часом вас грезиться сон: ви стоїте по-над страшною безоднею. Над такою безоднею, що у вы деревенеть никак не тільки ноги, а й терпне, холоне душа. І через вы надобно надо тією безоднею йти. І є лише тонесенька отметка переходу понад самим краєчком, — і йти вас надо сообразно тій тонюнькій-тонюнькій рисці, согласно вузенькій гривці якогось муру чи гірського хребта, получи и распишись голокрутній висоті. Під вами така прірва, що лише облако сивіє десь унизу, а дна й малограмотный видно.

І ото сверху тій гривці, надо тією прірвою балянсує ваше похололе серце…

Ви рятуєтесь тим, що прокидаєтеся зі сну. Але героиня беспричинно урятуватись никак не зможе, ибо він отнюдь не спить і те безвыездно безграмотный видеться во сне йому. Він таки стоїть по-над справжньою жаскою прірвою й бажає схопитись из-за чиюсь руку, ради руку б свого друга й побратима. Але такого друга немає, тому він стоїть самолично і, відсахнувшись, разевать рот во ту прірву, похоловши.

І це — чорна загибіль, моторошне круг руїни, безнадії, краху людської душі — безповоротно й назавжди. Це прірва, надо якою опинилися серця мільйонів людських істот. Фінал цього забріханого, здичавілого світу, пущеного сообразно похилій самозганьблення й самознищення. Вони, ті мільйони сердець і душ — зриваються й летять униз, як жорства, втративши волю й силу поперед опору, втративши вже останню віру, надію й бажання змагатись… Мовби пісок пустель…

Одним із числа тих мільйонів є й отечественный герой. Власне, далеко не герой, а прямо — людина, що невыгодный далася схопити себя круглым счетом просто-напросто тому страшному самумові, викресала з себя іскру волі й збунтувалася, вперлась ногами на сиськи своєї землі й випала з загального руху. Більше того, вона повернулася всторч і пішла навпроти, пригинаючись до самого самої сирої землі, своєї землі, хапаючись следовать неї й вслед за все, що нате ній є, малограмотный даючися скинути себя на прірву.

Вона, ця людина, — це безграмотный легендарний полубог легендарних часів людської історії, оспіваний, поетами й трубадурами всіх епох і народів, — ані Ахілл, ані Зигфрід, ані Микита Кожум"яка, ані якийсь после інший велетень, що стає для прю з усіма темними силами — драконами, зміями-гориничами й іншими почварами стоголовими — й перемагає їх казковими чарами та міццю своєю богатирською.

Ні, цей человек — це звичайна собі, сіренька, во лахміття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собі мізерна людина 00-го століття. Слабенька й змучена, непоказна й нічим неграмотный опанцерована, поставлена, одначе, фрагментарно проти найбільших страхіть і почвар, які будь-коли існували під сонцем. Що проти них змії-гориничі! А серед них і найбільші страхіття — страхіття ницости, масової підлоти, масової жорстокости й злоби, що стали одновременно гидрою мільйонноголовою, ще й опанцерованою во залізо. І ото він протистоїть їм… Сірий, і буденний, і отнюдь не героїчний получи вигляд, немовби зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем… З уперто зціпленими зубами… З очима, запаленими вогнем великої, нездійсненної мрії…

Герой нашого часу!.. Це, може, навіть ви. Це, може, ваш брат. Або ваш побратим, друг, якщо ви мали щастя носити на собі вогонь дружби й побратимства та мали взаємність. І через ми з ним балянсуємо надо безоднею й будемо бігти впарі по-над нею — шляхом, що його приділила доля. Може, й ви тим шляхом бігли? Може, це если мова для вас! Може, іскорка й вашого серця спалахує на тім розпачливім змаганні людської істоти, приреченої получи смерть, але бунтуючої — проти всього: проти неминучости, проти світу, проти логіки, проти стихії, проти долі самотньої, киненої напризволяще, зведеної давно ролі земної піщинки, і со т об т для и, обдуреної заповідженим їй божеським покликанням. Обдуреної й поставленої накануне фактом цілковитої дікчемности й безсилля, по-над проваллям всеподавляючої ницости, по-над сліпим клекотом всеруйнуючого зла, по-над космічною прірвою ніщоти, ганьби й глуму, як пилинка на холодному й жорстокому змаганні космічних чисел, складених із відносних величин злоби й брутальної волі якихось неспівмірно малих одиниць і тупої, самостійно діючої черствої матерії.

І.Спеціяльна заувага, яка мала б заступити окремий розділ.

Це если звичайна довідка.

В нетерплячого читача, зокрема ж — у читача, що звик накануне простоти й граничної ясности клясичного роману, може виникнути питання — дескать ж, нарешті, відбувається дія? Не взагалі, а точно, — дескать саме?

На це можна б відповісти, що це малограмотный має ніякого значення. Така дія, як ця, що відбувається тут, могла відбуватися й відбувалася скрізь, бери будь-якій точці земної кулі року Божого 0943-го, але…

І тогда приплестись знамените «але» — «але», як виняток з правила.

Але на дійсності, во усій своїй трагічній повноті й специфічності така дія могла відбуватися й відбувалася лише нате певній території й лише держи тлі надзвичайної епопеї певного народу (може, навіть як вивершення тієї епопеї). Тому місце й часы мусять бути визначені якнайточніше.

Отже — дія відбувається сверху Слобожанщині, цебто бери тій частині нашої Батьківщини, що зветься Слобідською Україною та чия проценты є чи невыгодный найяскравішим зарисом долі цілого народу, що заселяє трагічну землю, Україною іменовану. На тій Слобожанщині, що пройшла найтяжчий шлях, який тільки можна уявити. Спершу склала держи жертовник великої революції безліч жертв на ім"я братерства, рівности й свободи — на святому пориві поперед прекрасного міту, давно «вселюдського щастя»… А потім перша пішла масово по части тюрмах і каторгах, брутально стероризована, цинічно обдурена, ошукана… Потім великими масами вимерла від голоду року Божого 0933-го, складаючи гекатомби жертв знову ж таки во ім"я тієї свободи, братерства й вселюдського щастя, поставивши пасивний, але відчайдушний опір найчорнішій, найгидшій ницості й тупій звірячій жорстокості, піднесеній давно подошва новітнього «вірую»… Пізніше, як частина Европи, найдальше висунена нате схід, стала найулюбленішим пляцдармом смерти во апокаліптичному побоєвищі двох жорстоких систем із таким «вірую», двох велетенських, ворожих одна одній і спільно во однаковій мірі ворожих цій землі, сил — червоної й брунатної, під наслышан п"ятикутної зорі й під наслышан чорної свастики. Ця планета стала пляцдармом їхнього герцю, уособлюючи во своїй трагедії трагедію цілої доби. Сплюндрована й розтоптана під чобітьми незчисленних орд, опанцерованих на залізо й зненависть, вона всё-таки ж далеко не хоче здаватись, безграмотный хоче зникати з лиця землі.

Словом, дія відбувається в частині території нації, яка ще неграмотный жила, всё-таки лише збираючись жити, але яку всі геть спихають у могилу. Спихають і, здається, ось-ось, ось-ось зіпхнуть безповоротно. А вона збирає до краплі рештки вже решток своїх сил та й хоче знову звести голову…

Образом і символом цілости та единовременно і вихідною точкою зображення цієї дії може бути кадр, що потряс душу героєві на дальшому розвитку подій і що його варто пережить звідти й поставити тут, бери початку…


…Велика колона приречених возьми успение гуртом із героєм біжить підтюпцем попід парканами, гнана чисельним, по зубів озброєним ворожим конвоєм. Біжить, гнана десь из-за місто… Вгорі кружляють сталеві стерв"ятники другого ворога, поливаючи землю вогнем і залізом. Приречені на нудьзі передсмертній витягають голови під залізну зливу, бажаючи вмерти відразу, але перелякана варта притискає колону поперед парканів і жене її вчвал до этого времени туди ж і туди ж, ради місто, дескать має бути оценка і розправа надо цією колоною сірих умовних знаків, що були колись людьми. Але їх пильнують і женуть беспричинно тому, що серед них заплуталася десь ще й жива душа, заплуталась чиясь остання надія, віра на порятунок і воскресіння. Через те колону приблизительно і женуть вчвал — щоб с налету з умовними знаками зіпхнути геть і живу душу, й ту надію останню во безодню а чи розіп"ясти її.

А в области шляху, посеред вулиці, загрузаючи до коліна во грязюці, біжить боса й простоволоса стара жінка. Вона біжить боком, а на руках тримає дві почорнілі дошки-ікони Спасителя й Марії. Вона тими іконами, біжучи, хрестить колону. Хрестить розпачливо… Очі її королем відкриті, волосся розвівається получай вітрі, титечки розхристані — маркоташки Матері, що вигодувала ціле покоління дітей… Вона біжить боком, і хрестить, і хрестить… Вона мовчить, але очі її кричать… І вчувається, що вона кричить уся, кричить тим криком, яким кричали колись і її предки, прагнучи врятувати свого земного бога, повергнутого во безодню, отображение своєї віри й своєї надії: «Видибай!!. Видибай, боже!!.»

Колона зникла во тумані. А жінка лишилась. Під наглим розривом бомби вона зломано впала ницьма на грязюку, зі страшним прокльоном… і дошки Спасителя з Марією полетіли геть…


Цей мужчина — це і є праздник образ, який исповедь розгорнути прежде краю. І тоді він стане достатньою відповіддю сверху запитання — «ДЕ?..».

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

В домі вилітали шиби гуртом із рямами, стіни гойдалися, даючи розколини, зі стін падали образи й речі, зриваючись із цвяхів і з полиць, зі стелі сипалися шпаруни, — а получи и распишись веранді во цей миг окотилася дурочка из переулочка Білявка. Вона вродила трьох козенят — і всі кізочки, — та нікому було радіти з того. Ачей і самій козі невыгодный було з того радости.

Веранда деренчала, осипаючись дрібним склом і вапном від страшного тиску повітря. Те скло, й вапно, й бите череп"я засипали рясно підлогу й усе навколо, а во тому склі й череп"ї, посеред веранди стояла злякана вертуха Білявка і, хитаючись бери тремтливих ногах, жалібно лизала трійко щойно народжених своїх діток. Тіль-тіль з"явившись сверху світ, козенята інстинктивно тислися одно вплоть до одного і всі миром предварительно матері — і круглым счетом стояли, а струм повітря від наглих вибухів десь близько валяв ту купку живих істот із ніг. Та вони зводилися й стояли знову…

На по сию пору це дивився Максим. Він теж, як і ті козенята, хитався бери ногах і намагався никак не дати звалити себя з ніг наглому тискові повітря. Він стояв посеред кімнати во домі, що ось-ось міг розсипатися бери скалки, стояв, як морской волк получи и распишись чардаку розгойданого корабля, повсюду розставивши ноги, і отупело дивився у вікно для веранду. Корабель ось-ось мав піти получи дно, геть пірнути на безодню. Разом із ним. Разом із усім. Разом із кізкою й малими козенятами.

Але корабель невыгодный йшов возьми дно, — жодна з безлічі скинених навколо нього бомб невыгодный могла влучити на нього точно, і тому він уперто гойдався нате поверхні.

А колесо Максима стояв п"ятилітній синок борец за славу і, дрібно-дрібно тремтячи, мовчки тяг його вспять у присінки — туди, -де було їхнє «сховище». Постоявши, превеликий ішов ради синком у присінки, й дальше вони знову сідали сверху підлогу подле стіні, получай розстелений кожух. Сідали рядочком і таково сиділи, дослухаючись усім єством, як десь гуляла, шукаючи їх, смерть. Власне, дослухавсь ничтожный синок, Сима а лише вгадував, що з ним робиться, самоуправно а він був байдужий. Нерви його отупіли, і ним опанувала безмежна апатія. Від безсилля й безвихідности. Він ранее малограмотный стинався, й безвыгодный кипів, і отнюдь не тремтів, як колись. Він тільки притискав синка впредь до себя (навіть безвыгодный помічаючи, що синок ще більше намагався притиснути й захистити його) і вгадував — неграмотный думкою, лише набряклим серцем, — що переживає це бідолашне дитя, опинившись отак раптом у пеклі.

Матір із немовлям вони зранку відправили геть получи околицю міста — там, мовляв, безпечніше… Але ведь весь самоомана, в таком случае — щоб безграмотный с налета умирати, ибо сверху околиці міста було таке саме пекло, як і тут. То був лише відрух відчаю, гра во щастя. Але Сима був тим задоволений, потому что думав, що держи околиці зовсім добре, зовсім безпечно, що в дальнейшем нічого неграмотный загрожує. Хотів, щоб таково було, хоч і знав, що воно отнюдь не так.

А планета тряслася, ніби вирішила розступитися, нарешті здійснюючи пророцтво оборона кінець світу й Страшний Суд. Це, власне, розпочалося справжнє бомбардування, ибо все, що було дотепер, в таком случае була, здається, іграшка, жарти. От тепер пішло всегда навсправжки. Дві світові поползновение чомусь напосілися разом, і з усієї сили, і з однаковим оскаженінням держи це бідолашне, беззахисне місто, мовби виконуючи вищу волю, ибо ж це місто було таки грішне: місто злидарів, а вследствие те грабіжників, що грабували з однаковим ентузіязмом склепи й цейхавзи обох потуг, коль ті залишали їх около відступах, і ненавиділи тих і тих страшною, непримиренною зненавистю. Дві світові поползновение давали йому реванш, зовсім безграмотный в"яжучись тим, що сили зовсім безграмотный рівні, — малограмотный бавились у якусь дальше лицарськість. Вони бомбили його нещадно. Спершу звисока й по мнению центру, а тоді взялися бомбити з низького лету, геть од краю давно краю, весь підряд, щільно й рясно, взялися скородити його вздовж і впоперек вогнем та засівати залізом. Вони скидали держи нього — для це глиняно-дерев"яне місто — півтоннові й навіть тоннові бомби. Це — сверху місто, -де було всього з десяток двохповерхових будівель, единодержавно будинок трьохповерховий, а решта — всегда халупи та одноповерхові дімочки. І ото ці дімочки та халупи бомблено так, як у цей часочек десь бомблено Берлін. Зранку поперед вечора гули по-над ним зграї тяжких літаків обох кольорів — під наслышан червоної зірки й під наслышан чорної свастики. Причому багато літаків було народжених никак не під цими емблемами, а під іншими — під емблемами свободи, — вироблених нате авіазаводах країни Вашінгтона й країни Кромвеля, що віддали свої крила впредь до розпорядження країни червоного царя. Ці літаки з зорями й літаки з «паучками» гули по-над безборонним містом цілісінький день, — одні перед обіду, другі після обіду.

Дедалі бомбардування ставало безглуздіше й інтенсивніше. Все те, що ще лишалося живим, невыгодный недостаточно вже ніякої надії вибратися цілим із цього пекла, з цього моря гуркотняви, вогню й заліза. Макся теж неграмотный мав такої надії, хоч він малограмотный мав і бажання тую надію мати, ибо на нього бомбардування безграмотный було річчю найстрашнішою, — це була всього лише сліпа смерть. Спершу він з дружиною й дітьми тулився щільно давно сирої землі. Вони були всі вкупі й трималися одне одного, докладаючись лише держи химерну долю. А якщо їм судилося вмерти, бажали вмерти всі вкупі. Якщо їм судилося… Та, безвыгодный довіряючи долі, підставлені нею під зливу заліза держи рівному місці, вони тулилися щільно давно сирої землі, вплоть до голої землі. Ні, вселенная та була вкрита снігом, і вони лягали получи и распишись сніг горілиць і дивились усторч бери літаки, що пікірували без труда для них і з виттям випускали серії бомб та стріляли з бортової зброї. Бомби рвалися навколо, нет-нет да и зовсім близько, але надобно було точного попадання во розпластану нате землі людину, щоб забити її. Так вони протистояли смерті. В їхніх умовах це був єдиний, більш-менш реальний, спосіб захисту, потому что бери низині никак не можливі були ніякі «щілини» й ніякі інші сховища. Але… Але рядом такому способі рятування від тоннових бомб священнодействие було мати залізні нерви або ж принаймні таку презирливу апатію впредь до всього, як мав Максим, щоб невыгодный збожеволіти, дивлячись, як получи и распишись тебе летить страхіття, тягнучи из-за собой жахливий звуковий хвіст.

Бідолашна армия губилася з жаху, б"ючись, мов чайка, об сиру землю. Рятуючи її від божевілля, Макся і спровадив її з немовлям сверху околицю міста. При ньому лишився синок, що отнюдь не бажав відходити від батька. Шанси получи и распишись рятунок і там, і шелковица були однакові. На околиці була менша загроза від бомб, але більша від людей — отих одягнутих у мундири людей, що могли з"явитися кожну мить з того чи того боку й що зустрічі з ними кожен боявся, як вогню. Людина стала найбільшим страхіттям з усіх страхіть. Проте людина ж таки однако мала надію для порозуміння з собі подібними. І саме тому Максюша отнюдь не став затримувати дружину на її одчайдушному шуканні рятунку. Сам а він малограмотный робив різниці між людьми й бомбами і волів залишатися нате місці та й потопати сразу із кораблем, дружно зі своєю хатиною…

Часом Макся виходив із кімнати бери ґанок, подивитися, що діється во світі.

Над містом стояв квартал від пожарищ. Повітря було насичене їдким запахом піроксиліну і — борошна… Так, борошна. То кілька тяжких бомб влучило во державний млин та во склепи з борошном біля нього, і те борошно піднялося во арша та й из чего можно заключить хмарою по-над містом. Видовище було вражаюче. Те видовище паралізувало навіть трепет людський. Голодні мешканці халуп, розсипавшись аллель в соответствии с левадах і городах, щоб с годами ховатися від смерти во снігу, немов куріпки, схоплювались від того видовища получи и распишись цирлы й простягали растопырки на небо, поперед сизої хмари, що трагічно клубочилася по-над розбомбленим млином. Вони, далебі, щось кричали. Макся уявляв, як у них горять голодною заздрістю очі, як вони несамовито плямкають губами — ті голодні, вимучені, виснажені люди, що багато вже місяців никак не бачили простого-простісінького хліба, ибо їли тільки лузгу, буряки та різну погань. Вони навіть эпизодически бігли перед тієї борошняної хмари, целых поки казнь їх безграмотный збивала геть отворотти-поворотти у сніг, у багно, на болото. Та біле видиво впливало сильніше, ніж страх, человек тяглися до самого нього всім єством. Тяглися, либонь, так, як колись жиди поперед Мойсея, що стояв держи горі Синаї после хмарами, готуючи скрижалі спасіння…

Млин стояв у центрі міста сверху узвишші, як получи и распишись долоні, і совершенно було добре видно. Вирвавшись кількома вулканами зі склепінь, миром із вогнем, борошно шугонуло на простір і велетенськими хмарами затьмарило сонце, зависло на повітрі і так, нависаючи, довго стояло по-над містом, а потім почало спадати поэтапно рідким дрібним туманом.

Там же, сверху тім а млині, крім борошна, були й цілі кар"єри трупів розстріляних, засипаних гречаною й просяною лузгою з крупорушки, — ведь німці цілу зиму розстрілювали со временем людей. Звичайних, мирних людей: жінок, чоловіків і навіть дітей! Правда, здалеку того отнюдь не було видно, навіть если б туди потрапляли бомби. Та относительно це добре знали всі ті, що аллель в соответствии с левадах стовбичили, лежали або й стояли навколішки на снігу, за глибоких межах та за канавах. Одначе жах прежде кар"єрами трупів, засипаних лузгою, блід пизда видовищем, як борошно застеляє сонце… І тільки нові серії оглушливих вибухів, від яких лопалися перетинки на вухах, клали людей знову во сніг.


З усього було видно, що залізні стерв"ятники полювали навіть вслед поодинокими людьми. З будівель а вони бомбили далеко не тільки великі об"єкти (якщо млин і ливарний обычай вважати вслед великі об"єкти), а й солом"яні халупи, і в таком случае малограмотный помилково, а зумисне. Вони спеціяльно викладали серії бомб уздовж вулиць і перевалків, пильнуючи, щоб саме ті халупки поруйнувати. Так робили літаки з чорними «паучками» прежде обіду, приблизительно робили й літаки з червоними зірками після обіду, а серед них — таково робили й літаки, зроблені бери заводах країни Вашінгтона й держи заводах країни Кромвеля. Всі вони літали низько, мов вороння, знаючи, що ніщо їм далеко не загрожує, і впивалися насолодою знищення беззахисних.

Та з халупами їм велося гірше, ніж із людьми. Це прямо-таки глум! Глиняні, криті соломою, допотопні хатки, виявилося, зовсім отнюдь не боялися бомб. Бомби сипалися, було багато грюкоту й скреготу навколо, та если розходився квартал — хатки стояли собі цілі. Виявилося, що така колосальна техніка зовсім далеко не придатна впредь до знесення цих утворів допотопної архітектури, а ціла ця нищівна кампанія зовсім невыгодный рентабельна. Навіть найтяжча подсказка нічого отнюдь не могла халупі зробити, якщо неграмотный влучала точно, лише глибоко рила чорну землю. Розрахована получи руйнування великих, колосальних бльоків, така подсказка була супроти халупи безсила. Тільки як потрапляла без труда во дах, тоді в місці халупи залишалась одна чорна, глибока яма, з двохметровими брилами вивернутої землі объединение краях. Якщо ж адская машина падала трохи збоку, так хатка спокійно собі стояла біля свіжовиритої, димлячої, глибокої вирви, мов біля могили, — стояла цілісінька, і тільки эпизодически осідала держи безраздельно ріг, мовби припадала молитовно навколюшки, або всередині їй завалювалась піч та ще при случае задирався віхоть стріхи. Та й тільки. Це був ніби зухвалий виклик, ніби глум по-над людським генієм руїни.

Інша одесную щодо людей. Хоч знову ж таки виявилось, що вбити великою бомбою малу, простягнену долі людину теж далеко не приближенно просто, если вона тримається міцно землі. Тільки ж люд далеко не витримували самі й тієї землі пускалися. Божеволіючи від самого зазирання смерті во вічі, вони схоплювалися й бігли, — рятуючись, бігли назустріч смерті. Інші ж від надмірної напруги прежде надмірним жахом, з надмірного відчаю втрачали нарешті відчуття страху. Його заступала безмежна нудьга. Люди тупіли й поуже безвыгодный ховалися й неграмотный лягали, тільки приблизительно собі тинялися на філософському, фаталістичному настрої:

«Як призначено Богом, ведь вб"є. А як безвыгодный призначено — так малограмотный вб"є…»

В дійсності ж виходило, що нібито їх усіх було призначено геть получи побиття, мовби что-то около Бог волів, аби вони вже безграмотный тинялися в соответствии с цій землі. З неба сверху них спадали чорні післанці кари, післанці смерти — піднявши геєну огненну вгору, получи небо, вони звідти вергали її держи землю, нате голови мерзенним грішникам і їхнім маленьким дітям, стареньким матусям і немічним дідам, щоб знали як…

Коли посилювався залізний гураган, залізний дощ новітніх Содому й Гоморри, превеликий знову виходив возьми ґанок і дивився, як метушились согласно левадах і аллель сообразно засніженому болоті люди, мов збожеволілі чорні комашки, як вони падали, як вони зникали во чорнім диму, як виривалися вгору сизі смерчі землі посеред левад, в болоті, поміж вербами, поміж хатами; слухав, як тоскно ревла десь покинута, єдина держи цілу вулицю, корова, як у сусіда кричали моторошно кури, замкнені й кинуті на хаті напризволяще; дивився вгору, як вигравали літаки й ішли, завиваючи, легко в нього, ніби вглядівши, що він іще живий, та й випускали получи и распишись нього свій вантаж. Максюта намагався невыгодный здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться пред самісіньким ґанком і тоді если нарешті всьому кінець.

Але бомби розривалися десь километров вслед ним, после його домом, держи другій вулиці. Тоді Макс вертався по присінок і с годами знову сідав бери підлогу, простягти ноги, а син рвучко обіймав його й притискав накануне себя з усієї сили. І вони сиділи так…

Максюта думав і во пирушка но дни нічого невыгодный думав, тільки і десь тоскно бриніла якась чужа, химерна, открыто безглузда думка. Обіцяючи найлегший вихід з безвихіддя, вона прийшла якось разок і далеко не могла вже відійти, засіла глибоко, як скалка, — це думка относительно «рідну кулю», цебто насчет кулю з рідної руки.

«От якби хтось і з тих, що десь с годами наступають, але хтось із своїх, близьких і рідних, прийшов і пристрелив його. Може ж, хтось є вслед за тем із товаришів і друзів? Із тих, що, як і він, хлиснули з того страшного келиха, якого піднесла доля-мачуха. Вони мають справедливий, сліпий, всепожираючий гнів получи целый світ… І так нічого, що він був би несправедливою жертвою. Але зате він лежав би на рідній землі, заспокоєний своїми, що, безперечно, теж ляжуть поруч…»

величайший знав недоречність цієї думки, — з рідної грабки малограмотный може бути кулі. Ця безглузда думка зродилась із глибоко прихованого, невисловленого відчаю і була зовсім нелогічною. Думаючи для товаришів і друзів, він знав, що їх переважно спіткала однакова з ним доля… Зрештою, думав прямо-таки для братів объединение крові взагалі, оборона синів цієї землі. Приємною була б куля бодай хоч із рук своїх, та ба…

Не тільки товариші й друзі, а й взагалі свої невыгодный приходили й невыгодный могли приспеть звідти, звідки насувався тепер как вместе с оковы сорвался самум. А тим иным часом сипалося з неба залізо й вогонь. Чуже залізо й чужий вогонь. І чужий насувався самум, — гураган піщинок, одержимих сліпим інстинктом руїни.

Від грюкоту й грому Максимка оглух, як оглухло й ціле місто…

Так тривало три дні. Увечері циклон стихала й сыны Земли злазилися перед своїх розтріпаних або й розторощених хат, злазилися під вцілілі дахи або получай чадні руїни, щоб просити захисту на сусід бери ніч. Та надлітав без зазрения совести звідкілясь ошалілий літак і ставив «паникадила» на небі. Люди, хто во чому встиг, панічно вилітали знову в левади, боячись бути приваленими стінами будівель, і таково гибіли на снігу цілу ніч.

Так тривало три дні. І далеко не було во місті жодного, ані німецького, ані совєтського солдата. Просто було собі нічиє місто, — вільне й ні від кого отнюдь не залежне…

Нарешті получай четвертий будень держи світанку з"явились держи вулицях низенькі кирпаті хлопці на сірих «ушанках», у заболочених і пом"ятих шинелях, у повстяниках і з «фінками» путем плече.

— А здєсь нємцав та нєту? — питали вони сторожко, очманіло. Питали во хоробрих молодиць, що визирали помощью паркани, лаштуючись нате с утра до ночи десь утікати з дрібними дітьми, щоб ховатися від бомбардування.

«Вятскіє рєб"ята», — впізнав Сима хлопців из-за мовою й акцентом, і из чего можно заключить йому якось особливо байдуже. Ні, тужно. І безграмотный тому следственно тужно, що він далеко не знав вятських хлопців а чи боявся їх, а тому, що сподівався побачити своїх, а ті «свої»… Гай-гай! Чи ж є ще вони взагалі десь у цілому світі?!

Інші люд почувались приблизительно само, — замість радости, їх огорнула уныние й жах.

Прихід цих хлопців означав насамперед ще гірше, ще жорстокіше бомбардування з боку тих, що відступали, маючи страшнішу техніку, а захистити людей отими своїми «паличками» ці чужі хлопці малограмотный зможуть та й никак не схочуть, потому что безграмотный ради тим прийшли. Принаймні поки що вони зовсім далеко не виказували наміру захищати, а навпаки — стоячи купкою посеред вулиці, вони злобно реготалися з бідолашних молодиць, що бігли з манатками ховатися, позираючи вгору, а регочучись, круглым счетом само злобно обіцяли ще получи и распишись додачу «колоти дром держи їхніх головах». Коли ж помічали чоловіка, що переходив вулицю, стріляли навздогін із скорострілів і шалено, віртуозно матюкались.

З цієї причини людей огорнула уныние й відчай. А друга источник була та сама, що й у Максима. Молодиці, й матері, й хлопці, й усі інші чекали своїх — чекали чоловіків, братів, синів, силою вигнаних ради Рифей і гнаних до всіх шляхах війни, а прийшли — шпиндель які… Це прийшли хлопці таки з-за Уралу, але далеко не ті. Вони, може, й добрі хлопці, та тільки ж… За них говорили невыгодный вони самі, вслед за них говорила війна — ні, вслед за них говорила казенна, напхана во них злоба, звіряча нещадність, нетерпимість, тупа, фанатична, помстива зненависть впредь до всіх, «хто малограмотный з нами».

Сима підійшов впредь до хлопців і заговорив впредь до них їхньою мовою. Хлопці здивувались і навіть зраділи, — «земляк»! Їм навіть і на голову безграмотный могло прийти, що цей їхній «земляк» знав безграмотный тільки їхню мову, але й їхній вятський діялект досконало тільки тому, що був для їхній землі каторжником, був у концтаборах багато років. А надто вони зраділи махорці, — закурили всі з Максимового кисета, покрутивши товстющі цигарки. А потім оглянули його підозріло й для какой есть випадок пообіцяли теж «колоти головня получи и распишись його голові». Після того вони пішли собі. Пішли шукати «нємцав».

Більше отнюдь не бачив ніхто ніяких салдатів у місті, але ситуація на повітрі в полном объеме змінилася. І так для гірше. Літаки з червоними зірками перестали бомбити місто, натомість літаки з чорними «павучками» подвоїли свої старання. І від того ситуація получи и распишись землі погіршала, хоч і здавалося раніше, що гіршої отнюдь не може бути. Крім усього, тепер німці почали убийственно бомбити й околицю, рівняючи її з землею. А Максюша тепер якраз ішов получи и распишись околицю. Вони йшли туди з синком, побравшись следовать руки. Сима хотів бути тепер конче вкупі з усіма. Він розумів і відчував, що життя його тепер висіло зовсім нате волосинці, — після зайняття міста «своїми» воно обчислювалося всього-на-всього тільки получи короткі хвилини. І він хотів, щоб рать була свідком його неминучого й сделано безповоротного зникнення, що могло статись кожну мить. Чомусь вважав це следовать важливе.

Багато хто з сусідів взагалі нікуди далеко не йшов і, фаталістичне поклавшись нате волю Божу, сидів собі вдома, ніби заступаючи Максима, що пизда тим лишався було своевольно единовластно в цілу вулицю.

Так минув іще день.

Наступного дня ввечері, если Максюта повертався додому зі змученою дружиною й дітьми, його перестріли сусіди й тихонько повідомили, що приїздили вплоть до його хати якісь «начальники» машиною й питали на сусідів «архітекта», «знаменитого архітекта». Дуже нібито їм треба. Всі військові. При них — ворох автоматників і якийсь цивільний.

— Мабуть, будувати щось, сину, — підсумував усе старий сусід Чічай, зазираючи вогкими очима Максимові во обличчя. І одвернувся. Старий знав, що так скудно б бути вслед за «будівництво».

З лаконічного, але чіткого опису сусідів величайший досить байдуже визначив, що праздник «цивільний» так був, напевно, Соломон.

«Цікаво, чи його теж узяли „щось будувати“, чи..?»

Така зовсім ніби побічна думка зринула на голові, замість відчаю й тривоги. Взагалі ціла отечество прийняла цю вістку якось байдуже. Мабуть, нерви отупіли остаточно і этак само притупла думка а чи, наперекір усьому, десь вдиралася во серце химерна надія, — вдиралася туди, дескать взагалі безвыгодный було вже ніяких надій і никак не було к них і місця…

Того вечора Максюта далеко не пішов додому. Він малограмотный був Христом, щоб лишенный чего особливих вагань прийняти тяжку чашу, а тому постояв задумливо й вполголоса повернув назад.

Дружина з дітками пішла додому сама.

РОЗДІЛ П"ЯТИЙ

Чи молився Макся насчет чашу?

Не знати. Мабуть, ні. Він лише просидів ніч получи руїнах собору, прийшовши туди во темряві безлюдними, розбомбленими вулицями. Байдужий і холодний, давно краю втомлений, минус надій і сверх віри, він провів ніч лично получи самостоятельно із своїми понурими думками.

А як прокричали треті півні, він эдак само вийшов, як і прийшов, посунувся геть пустелищем, мов тінь. Пішов знову геть из-за місто… І день-деньской провів десь своевольно із собою…

А наступного вечора, ще й невыгодный смеркло як слід, пішов собі додому. Просто, твердою ходою, неграмотный ховаючись і отнюдь не пригинаючись, із виразом повної апатії й глибокого, мовчазного презирства почвалав він серединою вулиці…

В присмерку зайшов у двір і зупинився до верандою. Хата була повна темряви й плачу, — плакала мала дочка, плакали козенята единовременно із козою, і, либонь, плакала дружина, умовляючи та потішаючи всіх — і дитину, й козенят, і хозяйка себе, й синка Бориса. Вона, здається, хозяйка щойно припленталась предварительно хати й тепер поралась у темряві, безпорадна, й безвыгодный могла ні з чим дати ради. Вікна були на хаті повиривані геть із рямами, й вона малограмотный могла нічим їх затулити, щоб засвітити світло. Та й вогню, мабуть, близ собі невыгодный мала, ибо єдина запальничка, що була получи и распишись господарстві, була во кишені во курця — на господаря… Як но це він забув і безвыгодный віддав їй запальнички? Сам собі докоряючи, Сима зайшов впредь до хати, знайшов у темряві мушкель і цвяхи під припічком, приладнав і поприбивав, вірніше позабивав плотно знадвору, віконниці. Потім вони зсередини позавішували вікна ковдрами та ряднами й запалили гасову лямпку.

Відразу получается бесшумно й затишно, утих дитячий вопль і козиняче мекання. В мешканні (що складалося з однієї кімнати й кухні, неграмотный рахуючи присінок і веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почіпляли знову получи и распишись стіни образи та поклали речі получи и распишись свої місця, як вони робили щодня, й попідмітали шпаруни. Козенята кучеряво й здивовано дибали до хаті, куди їх було забрано з веранди, і, певно, тішились зі світла й лагідної тиші. А Сима стояв, отнюдь не роздягаючись, і пильно дивився получи и распишись дружину й возьми синка Бориса, шукаючи на них якихось особливих змін, що, здавалося, мусіли б бути після цієї ночі, такої для того нього довгої, як вічність.

Та далеко не встиг він роздивитись як слід, як нате вулиці загула машина. Вона під"їхала поперед хати й стала… Сима мимоволі шарпнувся впредь до дверей. Швидко вийшов із хати во присінки, бери веранду… наміряючись шугнути во ніч. Все це робив більш підсвідомо, ніж здаючи собі справу, — якось по-вовчому, інстинктивно, чуючи загибель… Та возьми ґанку Максюта спокійно зупинився, в такой мере само інстинктивно. Назустріч із сутіні виринула людина, а ради нею ще кілька тіней. Людина була во військовій уніформі, а ті, що підходили вслед за нею, були добре озброєні: шестеро автоматників із «фінками» напоготові.

— Здравствуйтє! — привіталась по-російському людина, — та, що була спереду.

— Добрий вечір, — відповів Максим.

— Чи после этого живе е… громадянин… Максюша Колот?.. Архітектор, інженер-архітектор…

Павза.

— Тут… ніби…

— Ніби?

— Ніби…

— А чи він дома?

— Дома.

— А як по нього пройти?

— А отак ідіть легко сквозь присінки, а потім зразу ліворуч…

Серце Максимове чомусь бесцеремонно затіпалось, у ньому в мить прокинувся мисливський чортик. От вони одновременно підуть у хату, а він — круть! — як вітер… Але це лише мить, а из-за тим знову нахлинула байдужість і всегда залила, як зажор іскру. «Куди?! Та й чого?.. А головне — куди?!»

— Дякую, — посміхнувся вголос гість. — А чи ви неграмотный могли б нас прочертить перед нього?

«Цей знає, що робить», — подумавши Сима і байдуже відповів:

— Добре, — і пішов наперед.

Вони ввійшли впредь до хати. Автоматники стали, як ідоли, сверху всіх дверях і для ґанку, а двоє — для кухні, з автоматами напоготові. Стояли мовчки, грустно й байдуже, лише пряли очима, стежачи вслед кожним рухом присутніх. Гість привітався во хаті, а тоді звернувся впредь до Максима:

— Ну, -де ж він?

— Я тут.

— А-а… — роблено здивувався гість і заговорив трохи втомлено, трохи весело: — Дуже приємно. Будьмо знайомі. Я — глава спецвідділу Н-ської орденоносної Сталінградської танкової дивізії… Прошу любити й шанувати. (В голосі його поголовно время бриніла тонюсінька нотка іронії). А як маю гордость вы титулувати точно?

— Колот.

— Ви дуже скромні, громадянине Колот. Чи так ж отнюдь не ви були заслужений діяч УРСР?..

— Можливо…

— Знаю, знаю… — При цих словах владыка спецвідділу зміряв Максима оком з ніг до самого голови й мовби сумовито скривився, зупинившись поглядом получи його ганчір"яних подертих бурках.

— Зле вы шанувала «Нова Европа», маестро.

— Зле… — згодився Максим, промовивши це понуро, з такою ж самою ноткою іронії, як і во гостя.

Якусь мить вони стояли мовчки единовластно навпроти одного. Начальник спецвідділу був низенький нате зріст, такого ж віку, як і Максим, але дрібний, ще й кирпатий, зовсім як мальчишка насупроти Максима. Мака височів по-над ним нате цілу голову, дивився для гостя згори й думав, що подле такому страшному титулі цей «начальник» має досить отнюдь не страшний вигляд. Начальник бачив, що Макся пильно розглядав його, але отнюдь не реагував получи те. Уніформою він зовсім безграмотный відрізнявся від автоматників, лише возьми ковнірі блюзи під шинелею мав дрібні червоні зірочки, що лисніли, як краплі крові. В цілому ж він мав досить буденний вигляд у своїй смушковій шапці-«ушанці», сірій шинелі й повстяниках, з револьвером і пляншеткою. Фронтовий вигляд.

По короткій павзі взаємних оглядин гість звернувся впредь до Максима:

— А тепер перед діла… Де ваше робоче місце, громадянине Колот?.. — і, никак не чекаючи відповіді, попрямував із кухні по великої кімнати, присвічуючи собі ліхтариком. Там стояв гигантский стіл, завалений книгами, теками й згортками паперу, шматками лінолеуму, розпочатими й невыгодный закінченими офортами сообразно міді, різними кресленнями та відбитками гравюр, що повипадали з тек. Стіл був великий, справжній верстат, а бери ньому був хаос, як получи тічку. Гість заходився біля того стола господарювати.

— Маєте ще якусь лямпу?.. Добре. Засвітіть… Ні, отнюдь не ви, ваша дружина! Ви сідайте тут.

Дружина знайшла й засвітила другу лямпу. Власне, засвітив сам согласно себе із автоматників, ибо на дружини тремтіли руки, — засвітив, приніс і поставив посеред столу, а дружині «порадив» сидіти нате кухні.

В хаті следовательно ясно, ніби во свято.

— Сідайте, — повторив гість запрошення Максимові.

Та Максюта невыгодный сідав, воліючи стояти. Він тільки глянув получай синка, що стояв біля дверей, здивований і вражений, неграмотный розуміючи, що саме відбувається, — а потім промовив тихо, але енергійно, звертаючись прежде начальника:

— Тільки прошу вас, малограмотный робіть вила про дитини й жінки, порайтесь швидше, безо зайвих слів і шуму… Потім будете шуміти…

Гість спалахнув. Але глипнув для Бориса, що блискучими очима розглядав автоматників (справжніх автоматників!) і його — їхнього командира (справжнього командира!), — глянув, якось роскошно пересмикнув бровою й одвернувся мовчки. «Добре», — буркнув соответственно якімсь часі, поринувши во папери та різні шпаргалки держи столі. Він розкривав теки й течки, гортав різні папірці, розглядав з цікавістю креслення — проекти різних споруд і клав їх отступать из-за порядком. Розглядав відбитки незграбних гравюр: дереворитів та ліноритів, що назбиралися й зберігалися во цім домі з самих студентських років Максима. Розглядав вирізки з газет і часописів, різні друковані проекти Максима та його графічні ілюстрації. Розглядав книги. Він почувався як у себя вдома, поринув у споглядання Максимового господарства, ні — Максимової душі, круглым счетом ніби це він розглядав родинні інтимні альбоми. Порпався малограмотный кваплячись.

А величайший стояв байдуже й дивився получай свої ноги, в свої подерті бурки, взуті ще вчора на нові-новісінькі калоші (бо старі протікали), дивився й думав, що ті нові калоші сверху таких подертих ганчір"яних бурках і на такий минута зовсім недоречні. Такі калоші коштують цілісінький пуд борошна!.. «І чого він розсівся из-за тим столом! Швидше б кінчав!..»

Гість далеко не знаходив нічого про себя поживного. Та, видно, безвыгодный дуже й потребував. Він нетрудно гортав «малюнки», відпочиваючи від утоми на цій затишній кімнаті — хатині відомого архітекта й будівничого, надо плодами його безсонних ночей, творчих поривань, надо різними здійсненими й нездійсненими задумами, відтвореними артистично для папері чи попросту зафіксованими якимись химерними лініями-натяками, хапливими рисками, гієрогліфами, що нагадували собой ембріон, туманний початок чогось, що никак не недостаточно ще ні форми, ні назви, саму ідею. Це, видно, було йому цікаво. Гість гортав далі мовчки.

— О! — вирвалося на нього нарешті. — Ха-ха!! Значить, вішаємо партизанів?! Ого!.. — він промовив це суворо, з притиском, дивлячись із-під лоба одним оком получи Максима. В руках він тримав велику чорну гравюру — вирізку з місцевої газети.

— Так, — промовив Мака байдуже, — ведь моя гравюра, лінорит…

І додав в области хвилі, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров"ю:

— То копія з Густава Доре — «Христос бери Голготі»… Великоднє…

Гість навіть оком безвыгодный зморгнув.

— От якраз, — промовив він із притиском. — Це однако одно!.. — Й почав складати гравюру вчетверо. І бедственно було збагнути з інтонації його голосу — чи він дурний і насчет Христа бери Голготі, а тим більше насчет Густава Доре, ніколи никак не чув і взяв це следовать содержание із сучасности та й маскує своє невігластво, а чи він глузує з Максима?.. А може, він глузує глибше й тяжче? Максимові видався його крик занадто саркастичним, «Тоді він геніяльний пройдисвіт, а іронія його страшна…» Інтонація голосу начальника спецвідділу зраджувала, що він таки добре знав насчет Христа в Голготі.

А гість склав гравюру в четверка раза й подивився примруженим оком в Максима з-під лоба.

— Знаєм ми вашого брата, — промовив він якось офигительно й сховав гравюру на пляншетку. Погляд його зачепився ради вид «Йосип і Марія з дитям утікають у Єгипет».

— Це теж із Густава Доре? — спитав він, цілком по правилам вимовляючи ім"я великого мистця. — То ви що… — він хотів сказати «і богомаз?», але далеко не сказав цього слова, а сказав після павзи інше: —…й богів малюєте?

— Ні. — І Макся сказав, циновка так образ.

— А-а… — протяг гість. — Це той, що його повісили німці? Гм… — І, согнувшись знову надо столом, промурмотів тихо, ніби насчет себе, але так, щоб Максюша чув: — Поспішили, але добре зробили… Менше роботи… — а оком получи Максима.

Тут несподівано встряв у розмову синок Борис, що був зник у кухні, а тепер з"явився з зошитом своїх дитячих малюнків.

— Дядю, дядю! — зринув раптом ніжний, радісний дитячий голос. — А це базисная точка пишущий эти строки малював… Гляньте… — і тикав свої зошити, по-царски змальовані ним різними фантастичними дитячими візіями. Він, либонь, вперше бачив такого цікавого аматора мистецтва, такого пильного й поважного глядача, тому вирішив потішити його гостинно, допомагаючи батькові, ибо ж бачив, що батько сумний, а його течки вже кінчалися.

Максимові ніби хто серце цинически оперезав батогом або наступив возьми нього чоботом. «Боже! — хоть скинувся він усією душею. — Куди ж ти, дитино?!»

Але він нічого безвыгодный сказав уголос, навіть далеко не поворухнувся, ані невыгодный поворухнув жодним м"язком.

Гість узяв Борисові зошити й, далеко не дивлячись, поклав їх для столі, через переглянутих батькових.

Здивований Болюся подивився держи нього розгублено, потім возьми батька — і пішов геть, спантеличений і огірчений.

А гість, закінчивши оглядини «робочого місця», більше нічим малограмотный цікавився, чим полегшив Максимову муку, скорочуючи її. Він тільки розстебнув пляншетку, оглянув її і знову застебнув. І між іншим быть тій процедурі, ніби ненароком, нехотя, запитав:

— Чи ви отнюдь не знаєте такого… «Соломона»?

— Ні, безвыгодный знаю.

Гість позіхнув, подивився пильно получай Максима й гмикнув:

— Смішняк ви!..

Це було сказано байдуже, але следовать байдужістю немовби прозвучала нотка жестоко прихованого жалю. Після того гість постояв ще якусь хвилю мовчки, потарабанив пальцями по части столу й нарешті, зітхнувши, сказав:

— Одягніться…

— Я одягнений, — відповів величайший таким самим тоном, тихо, оглянувши свої обувь й ветхе пальто. Гість, стежачи вслед за його поглядом, хотів щось іще сказати, але малограмотный сказав, лише махнув рукою й неслышно звелів:

— Ідіть уперед…

Автоматники одним заходом заклацали й усі стали получи и распишись струнко, як сверху параді, тримаючи автомати «на руку».

В передній кімнаті Максюта зупинився — предварительно нього ступнула дружина. Вона малограмотный плакала, ні. Підходячи поперед чоловіка, зиркнула получай синка, й сльози зупинилися во її очах. Вони виповнили ті очі согласно вінця — її великі, розумні очі, — отнюдь не сміючи политися рікою. Вона вполголоса похилилася Максимові бери плече…

превеликий хотів сказати «прощавай», але далеко не сказав. Тільки злегка торкнув її в соответствии с спині рукою. Хотів сказати «бувай», але знову отнюдь не проштовхнув і цього сотрясение воздуха крізь горло. Пильно подивився на її очі, облизав свої пошерхлі губи, що немедля узялися смагою, і — якось само собой прошепотілося:

— До побачення…

У дружини сльози безграмотный втрималися во очах і потекли буйним потоком. Але вона трималася з усієї сили, вона мовчала, і лише погляд її ставав усе дикіший. Вона приплющила очі, щоб малограмотный кричати что-то около ними. величайший обернувся… На лежанці сидів синок Борис, забився геть целых после двері, що відкривались попри лежанку, і широко-широко витріщеними, здивованими, приголомшеними своїми дитячими очима дивився возьми батька. Він отнюдь не плакав… і навіть отнюдь не кліпав віями… Він дивився получи батька. Дивився всією своєю приголомшеною дитячою душею, що немедленно збагнула велику й страшну річ — катастрофу, яку називають «смертю»… І була во тім погляді безодня дитячого крику… Ні… Господи!.. Таж пирушка погляд хотів наповнити батькову душу силою, вірою, надією, мужністю… Він хотів геть усе заперечити й змусити його теж усе заперечити…

Але це тривало лише одну мить. І її обірвали автоматники, брязнувши зброєю й мовчки відтискаючи Максима геть. величайший застебнув пальто, знову розстебнув чомусь, знову застебнув… Потім повернувся поперед дверей і пішов. Чув ще, як сандружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а пирушка буркнув — щось для зразок:

— Нічого-нічого… Соціялістична батьківщина подбає…

Це був знаний норма і цей трафарет одновременно звучав якось особливо глумливо. І ще щось він говорив.

Біля дверей Мака бери мить затримався, — згадав оборона нові калоші, — постояв, нишком скинув калоші, щоб днд безвыгодный бачила, й тихенько поставив у куточку из-за дверима.

«Нехай… Вона проміняє їх… І матиме трохи борошна…»

А докінчив він цю думку вже для ґанку, сходячи ганчір"яними бурками на калюжу, во темряву:

«На праздник світ і без участия калош добре».

І вони пішли во темряву…


Суворий гість догнав і йшов поруч. Два автоматники ліворуч, двушничек праворуч, а неуд позаду.

— Майте получи и распишись увазі, — промовив мляво гість, — крок управо, крок уліво…

— І ви будете стріляти… — докінчив вслед нього фразу Мака нудним, глузливим голосом.

— Правильно, — чути було, як посміхнувся гість. — То ви, значить, далеко не новак?!

превеликий нічого невыгодный відповів возьми те.

— Ну, словом, моє діло попередити, і пишущий эти строки попередив.

— Дякую. Решта залежатиме від мене… — згодився Максим.

На тому їхня розмова вичерпалась.

Вони вийшли з двору держи вулицю. На вулиці, якраз посеред великої калюжі звеліли: «Стой!..» На вулиці мусіла б бути машина, але її безграмотный виявилось. Від"їхала. Начальник вилаявся, щось поговорив із двома автоматниками пошепки. А тоді команда: «Давай!» — і вони пішли всі темною вулицею вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмішана — таллий сніг з грязюкою. Іноді траплялись чималі баюри, але Сима їх безграмотный обминав, а йшов навпростець. Не тому, що боявся зробити «крок управо — крок уліво», а тому, що було байдуже й що никак не помічав їх. Він безвыгодный відчував ані холоду, ані мокроти. Він дедалі більше заглиблювався на себе, квапився пробігти думкою ген-ген назад… назад… ибо відчував, як десь збігають останні хвилини його життя…

Ця вулиця… Вона чомусь стала прежде ним нецеремонно сліпуче-сонячною, дзвінкою. Вулиця його дитинства… В коліях і канавах повно води після громових дощів, а по-над ними метелики. Великі берести й ясени, тополі й верби подыматься обабіч вулиці, підпираючи високу синю баню неба, а надо ними пливуть сніжно-білі фантастичні хмари, пливуть тихо, мерехкотять. І всё-таки те відзеркалюється на канавах і калюжах. А надо хмарами й попід хмарами, пишучи бери їхній білизні чорні риски, літають стрижі й ластівки і, шугаючи з-під хмар вплоть до землі, летять низько по-над свічадами калюж, клацаючи дзьобиками — ловлять комах і білих метеликів. А по мнению вулицях, соответственно люстрах калюж і канав, підкасавши драні штанці, бреде-біжить золотоголове дитинство і сміється, дзвенить, заливається срібноголосо. Гасає до зелених, квітучих левадах, зриває щавель і лопуцьки, кладучи їх получи и распишись перли зубів, сміється від надміру щастя. Хлюпає водою, бризкає нею на сонце й работать з дрібних крапелинок сліпучу райдугу… Галасливе золоте дитинство! Воно гомонить, вібрує, заливається. Грає во «кльока» і во «свинки», викопавши «дук» посеред вулиці й заважаючи їздити хурам, — ганяє кленовий цурпалок паліччям за сонячній мерехкотняві. Грає во «цур-ки», підбиваючи її во синє небо… Вечорами грає во «палички-стукалочки», на «латки» і во «квача»:

Оне, дуне, рес,
Віндер-квіндер жес,
Оне, дуне, раба,
Віндер-квіндер… жаба!

— і біжить, утікає, ховаючись сообразно перевалках, за канавах, попід місточками й вслед за широкими берестами та ясенами во млосних рожевих сутінках травневого вечора. І бавляться з ними кажани й «оленки» та жуки-рогачі, літаючи низько по-над головами, — одні тихо, нечутно, інші з дзижчанням і гудінням…

Оне, дуне, рес…

— Держи вправо!.. — це автоматник дерев"яним голосом.

Вулиця рожевого дитинства заходить, як заглядывать сонце.

Пусто й чорно. Не бери вулиці, на Максима возьми душі. Чути, як стікають останні хвилини. Але це відзначає никак не серце, а лише розум. Зашарпане серце немовби дерев"яніє помалу, впадає во летаргію, і лише розум горить яскраво й особливо гостро. Ніби яскравий холодний ліхтар, він кинув сліпучий сніп холодного світла ген-ген крізь темряву на минуле. І на тім снопі промерехтіла вулиця його дитинства, і він, Максим, объединение ній іде. Востаннє. Йде в соответствии с світляному пасму, що десь кінчається крапкою на чорноті предковічної ночі. Ще… ще… ще трохи… і все.

Візія погасла.

Його зупинили получи и распишись перехресті. Постояли. І знову пішли далі во мокрій, холодній темряві, мов у чорнильному морі. Спотикалися об уламки будівель і речей, розкиданих бомбами. Максюша навіть безвыгодный цікавився, куди його ведуть. Не цікавився деталями, ибо основне він знав. Він дивився во себя внутрішнім зором і намагався пробігти геть-геть целых у самі початки свого життя, геть-геть целых поперед першого проблиску свідомости, що лишився во його пам"яті, як сонячний спектр по-над повіками во крапельках сліз. Той спектр — в таком случае був перший спалах всесвіту на його душі, яка починала свій життєвий тур. Він мерехтів, розгортаючись у чудесну, сліпучу візію, і от…

Візія погасла.

Макся ішов перед фінішу, чалапаючи бессознательно навпростець соответственно калюжах у темряві. Починався вже березень, і глибокі сніги розкисали.

Пройшли вулицею по краю. Проминули руїни собору, що десь после этого громадилися на темряві і що ради їхнє існування з цілої цієї сімки людей, помимо сумніву, знав тільки сам Максим, с целью решти — после этого була звичайна, каламутна, мокра й бридка темрява. Вийшли получи и распишись перехрестя двох великих шляхів, що перетинали, місто з півночі получи південь і зі сходу в захід. Начальник свиснув у сюрчок тричі, а потім червоно поблимав ліхтариком, даючи якісь сигнали комусь, — блимнув тричі раз, удруге, з неоднаковими павзами поміж блимками.

«За абеткою Морзе це недостаточно б означати літеру „Ре“», — по зрелом размышлении Максюша машинально.

Десь загула, а потім з темряви потихонечку підійшла машина.

— Залазь! — присвітив начальник, ліхтариком.

Це була «поштарка» — механизм з відкритим коробом, призначена возити пошту. Очі їй — фари — було замазано чорним і залишено тільки дві щілинки, як у кота, — ті щілинки дивилися вниз, освітлюючи малый клапоть землі. В коробі було припасовано сообразно боках ослони. Автоматники сіли обабіч Максима в соответствии с два, а двоє стали получи и распишись крилах машини. Начальник заліз прежде кабіни шофера. Поїхали. Довго їхали, петляли десь вулицями. Вони кружляли. Максимові здавалося, що вони блудять. За його відчуттям, вони б мали їхати нетрудно на ліс, туди — после цвинтар, накануне того мармурового янгола во мармуровій жалобі… В праздник добре знаний, славний ліс, що стоїть обабіч шляху зі сходу в захід, во кінці вулиці Старо-київської, из-за містом. В пирушка самий ліс, куди штырь сделано отнюдь не единодержавно десяток літ водять усіх приречених в розстріл темними, чорними ночами… Суджених Ревтрибуналом у клекоті революції й громадянської різанини і суджених Гестапом тепер, у клекоті війни… Приречених ЧеКа й охранками всіх кольорів — білими, чорними, рудими, — ГПУ й еСДе… Закладників і священиків, бандитів і революціонерів, злодіїв і мучеників, великих отаманів і звичайних вірних салдатів. Героїв і не-героїв великої ідеї. Лицарів «чести» і борців «за мрії»… І в такой мере випадкових, що потрапили під жестянка доби абсурду.

Там їх напаковано во пісок безліч. Жертв імпровізованого, хижого свида і жертв неімпровізованої, нестримної сваволі, — розстріляних по-над викопаними ямами й нетрудно вбитих під пора Варфоломіївських ночей у ліжку й потім туди привезених. Особливо ж багато їх в дальнейшем напаковано тепер.

Ліс… Сосновий ліс вслед за містом, надо шляхом, дескать шумлять сосни тужно й таємничо. Ліс, що його обминають місцеві люд вночі й навіть удень, боячись переходити при помощи нього.

Туди й мала б їхати машина. Але вони блудили. Можливо, «ці» безвыгодный знали насчет ліс або як впредь до нього їхати.

Та орудие никак не блудила й «ці» с распевом знали, куди їм їхати, хоч і були во цьому місті вперше. Спочатку власть підійшла й зупинилась біля якогось мурованого будинку, в вулиці, що йшла паралельно тій, получи и распишись якій взято Максима. З кабіни виліз глава і пішов самолично до самого будинку. Незабаром він вийшов звідти й підійшов впредь до машини на супроводі двох тіней: одна тінь — дівоча — щось говорила перед начальника, ніжно виграючи своїм дівочим голоском, а друга сунулась мовчки. Підійшли щільно.

— Будь ласка… — промовив владыка і поліз перед кабіни.

Тіні постояли, кутаючись, — одна мала, друга велика, — потім мала по-юнацькому несложно встрибнула во тьма-тьмущая машини, а после нею полізла друга, горестно сопучи. Всілись у кутку. Мовчки. Не проронили й слова. Машина рушила.

«Хто ж це? Свідки?» — автоматично подумавши Максим. Він відчував, що гості пильно дивляться получи и распишись нього крізь темряву, намагаючись зазирнути на лице. Він теж намагався роздивитись — хто ж так були, та нічого никак не бачив, — темрява.

Машина йшла… Максимове серце малограмотный затіпалося, ні, воно тільки стислося, а нерви зібрались докупи, готуючись… Машина йшла таки во тому самому неприємному напрямку, во якому звикли ходити тута усі подібни машини. Дійшовши прежде центру міста, вона зробила прямий кут і повз будинок купця Боброва (колись Боброва, потім ЧеКа, потім Райпарткому і нарешті німецької Ортскомендатури) та повз Спаську церкву (колись Спаську церкву, а потім будинок пошти й телеграфу), пройшовши поміж ними объединение глибоко роздовбаному брукові, вийшла держи Старокиївську вулицю. На ту саму вулицю, що кінчалася тим знаменитим сосновим бором… Під коротким блиском фар, що майнули вгору получи и распишись вибоїни й пройшлися промінем по мнению будівлях, завертаючи з площі во вузьке пасть вулиці, Максюша помітив, що колишній «Спас» геть розбомблений впредь до пня, а на «Боброва» зірвало дах і відірвало геть одиночный ріг згори донизу вследствие обидва поверхи, оголивши нутро… Ця акварель мигнула получай мить, і, беспричинно ніби нічого й безграмотный було, по сию пору зникло во темряві, — як буває быть мигтінні блискавки темної липневої ночі. І приближенно само, ніби присутствие мигтінні блискавки во темряві, що заливає свідомість, у голові Максима единовременно із думкою, що автомашина йде Старокиївською, виринула й інша думка-згадка…

Колись цією вулицею проходили тисячі прочан-богомольців давно Свято-Троїцького манастиря, що десь там… колись був… І колись нею крат получи и распишись рік проходили велелюдні хресні ходи, що несли чудотворну ікону Н-ської Божої Матері на місто К і назад, і це, мабуть, їх, ці хресні ходи, мав для увазі Репін, малюючи свою відому картину…

Потім у революцію по части ній спершу ходили ще більш велелюдні маніфестації, співаючи громоподібно Марсельєзу, сповнені людського шалу й патосу, віри на прекрасне майбутнє, на братерство й любов і т. д… Пізніше котилися за ній гармати й кулемети, оглушуючи місто клекотом бою, мчали тачанки, проходили батальйони й рать різних армій у братовбивчій війні вслед за те саме братерство й любов… І вслед те ж саме братерство й любов за ній ішли ночами процесії смертників, оточених озброєними салдатами, що потім мали бути такими ж самими смертниками й войти тогда пирушка а самий тракт — дорога накануне бору…

Про те ж саме братерство та любов мріяв і він, Максим, ходячи тогда іще малим поперед манастиря получи прощу. І шелковица но був колись клюб одчайдушної молоді його покоління — клюб юних, фанатичних романтиків, окрилених великою ідеєю воскресіння нації й наснажених вогнем любови. І це, власне, звідси почався його, Максимів, тяжкий і тернистий шлях…

Раптом Макся відчув, як йому объединение тілі поповзли мурашки. Даремно намагався він їх стримати всією силою своєї, таки неабиякої, волі, — вони безвыгодный слухались: вулиця кінчалась й орудие доходила… прежде бору!

Максюша втягнув голову во плечі й нагло, поперед галюцінації чітко, відчув крушение в потилиці… Але зціпив зуби й эдак само зціпив кулаки вплоть до хрусту, опановуючи нерви. Ним оволоділо шалене бажання, єдине й останнє, — вмерти гідно, мужньо, спокійно. Втриматися в належному рівні — вмерти гідно, з презирством вплоть до цих гомункулюсів, що чомусь називаються людьми, як також і предварительно всієї ції юдолі безглуздя й цинізму, брехні й зради, що називається життям. Так, умерти з холодним і безмежним презирством давно всіх них, що обернули його життя бери довгий ланцюг страждання, й наруги, й нестерпної нудьги. Треба поставити крапку — спокійно, горестно й гордо. Вони с сподіваються, що він заскімлить і поповзе рачки… Авжеж!..

Ось единовременно конвоир твердолобо скомандує:

«Давай виходь!»

Ось туточки ось, -де зліва закінчується бір…

Макс пережив вечное упокоение рельєфно й виразно ще впредь до того, як мала б та директива бути, і вже чекав получай неї спокійно. Він зосередив усю свою волю возьми тій останній банальній сцені, що штырь мала відбутися, як фінал усього його життя. Він ні ради чим невыгодный шкодував і нічого малограмотный жалів, — він лише хотів умерти гордо, хотів зневажити, зігнорувати вбивців своїм презирством. І безо пози, не принимая во внимание бучних фраз у стилі бульварного роману чи будь-якої літератури.

Проте з літератури прийшов і бринів рефреном поселение із «Галілея» Євгена Плужника:

«…І для в"язах мулько голові».

Дійсно, це геніяльно сказано: «мулько». Навіть сейчас невыгодный моторошно, а тільки «мулько»…

Але устройство невыгодный зупинилася. Пройшла геть, лишаючи бір позаду. превеликий це відзначив недовірливо: «Добре, якщо безвыгодный тут, так тоді де?..» І він лишався й далі на стані внутрішнього напруження, глибокої зосереджености на собі. Проте помітив, що повсюду лежав глибокий сніг. За бором стелився луг; а надо лугом темрява ніби трішки порідшала. Там десь надо лугом, аллель надо чорно-сивою імлою снігової пустелі, мав бути колишній манастир. величайший отнюдь не бачив його, але знав і відчував, що він десь с годами — колишній Свято-Троїцький манастир, а пізніше — «Дитяче містечко», що потім следственно військовим (військ НКВД) «городком» зі страшною репутацією, а ще пізніше — резиденцією Гестапо з іще страшнішою репутацією. Там відбувалися неймовірні речі, й вслед за тем Максимові трохи неграмотный довелося скінчити вже свій шлях, если б безграмотный випадок. І нарешті…

«Так! — блиснула в единственный прием моторошна догадка. — Таж праздник „спецвідділ танкової Сталінградської“, очевидно, й зайняв резиденцію Гестапо, і це його, Максима, везуть туди, щоб спершу перепустити от „конвеєр“ допиту…»

Ось резво почнуться мости, а вслед за тем следовать мостами горушка і потім — закрут… Максимка знав, що таке «конвеєр», з власного досвіду, а тому він вирішив, що якщо устройство там, следовать останнім мостом, зверне праворуч — значить, він стрибає нате быстрее геть і если бігти снігами доти, доки його малограмотный пристрелять. Воліє вмерти біжучи, але безвыгодный датись получи и распишись праздник «конвеєр». Він отнюдь не потребує ще й божевільних мук і глуму. Якщо він еще никак не має шансів вийти переможцем, так навіщо йому ще божевільні невзгоды й глум?..

Обриси гори вимальовувалися вже безграмотный во уяві, а на дійсності, виступаючи на чорній темряві ще чорнішою плямою й пливучи назустріч. То була знана Максимові гора. Він а колись, ще як тута було Дитяче містечко, виховував дітей: із неповнолітніх злочинців, безпритульних, переформовуючи їх, виховував порядних людей. Ця взлобок була забудована великими будівлями, спеціяльними спорудами, порита давніми печерами, вкрита густим парком і чагарником. Вона відчувалась у темряві, як велика барикада, що затулила вітер.

Ось перший міст. Другий. Третій. Ось туточки единым махом має бути закрут. Макся непомітно взявся правою рукою ради бортик машини. Ще мить… Машина крутнула бери вибоїні й перехнябилась. Мить… І автомобиль вирівняла хід, минувши закрут і йдучи далі, завертаючи отнюдь не праворуч, а ліворуч, а потім просто.

Максимка отнюдь не вистрибнув тільки тому, що получай вибоїні машиною тіпонуло так, що вартові повалилися геть получи нього, а він сверху лаву. Вирівнявши курс, инструмент йшла далі, крізь ніч, крізь замрячену снігову пустелю.

«Добре. Тоді ж куди вони мене везуть?..»


Довго гойдалася механизм на темряві в соответствии с снігах і, здавалося, вже ніколи безграмотный прийде вплоть до якоїсь цілі. Вона петляла вже невідомо мол й повзла невідомо куди, навіть безвыгодный знати — чи для схід, чи сверху захід, чи получи и распишись південь, чи сверху північ? Максимові вже здавалося, що ті, що його везли, самі никак не знають або забули, куди саме їм венчание його везти. Вони бовтались у темряві, немов у воді безмежної баюри. А вже зовсім загадковою ставала присутність тих двох, що всіли кроме спеціяльної охорони й яких ніхто малограмотный беріг. Здогад, що вони мали бути следовать формальних свідків быть розстрілі, виявився отнюдь не тільки хибним, а ще й смішним, ибо ж справді:

«Хіба ж у військовий миг та ще получи фронті, чи около фронті, хтось потребує якихось формальних свідків подле розстрілах?!»

Ба, навіть, іще смішніше:

«Хто ж взагалі й коль на ВЧК-ОГПУ-НКВД потребував свідків? Ха-а!..»

Значить, ці человечество отнюдь не причетні до самого нього. Тоді — куди ж вони їдуть?.. Не для прогулянку ж?..

Мака посміхнувся:

«Е, голубе! Здекваліфікувався ти, втративши свій щасливий подачка орієнтації, виплеканий за тюрмах! Таж якщо ці народ їдуть з тобою, в таком случае делать погоду тебе везуть зовсім отнюдь не в розстріл, потому что с целью такої процедури зовсім малограмотный бажані ніякі свідки! А якщо вони таки їдуть і таки з тобою, так с распевом малограмотный для прогулянку. Краще буде, як ти приготуєшся перед найнесподіваніших речей».

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Нарешті устройство прийшла давно мети.

Вона спершу наткнулась получи заставу й обмінялась із нею паролем та відгуком і рясними матюками. Потім пройшла повз численні танки й гармати, пообкладувані снігом. Ті танки й гармати, наставивши хоботи всторч, несподівано виринали з темряви, як із мулу, під несподіваним світлом фар, немов доісторичні бронтозаври. Вони стояли шпалерами обабіч дороги й далі. Скрізь, куди сягало світло фар, если механизм перехняблювалась держи вибоїнах, задираючись радіятором вгору, — скрізь маячіли танки, автомашини, трактори, а між ними вештались гоминидэ й сипалась назустріч світлові божевільна, страшна матюкня. Коли світло опускалося ниц — видива зникали, лише матюкня тривала, проводжаючи машину.

Темрява, що досі цельный дни видавалась суцільною, туточки перестала бути такою, ставши плямистою й хвилястою, — місцями темнішою, місцями світлішою, ведь нерухомою, ведь рухливою. Окремі фантастичні масиви її бовваніли объединение обидва боки й рухалися назустріч, виявившись потім звичайними селянськими хатами, клунями, повітками, попідпираними знову ж таки танками, автомашинами й гарматами.

Це було село. Що ради станица — невідомо. Та й байдуже.

Раптом автомашина стала. «От, приїхали», — відзначила думка. Замиготіли ліхтарики, й почулася команда:

— Ви-ла-зь!.. Та невыгодный стрибай! Спокійно… Та-ак…

превеликий виліз і став возьми снігу… І відчув, що його цирлы вже майже босі — ганчір"яні сапог розлазились. Але він зовсім тим невыгодный затурбувався. Він стояв і чекав усе з тим но самим відчуттям передсмертної нудьги. «І сверху в"язах мулько голові…»

Автоматники оточили його зовсім тісним кільцем.

— Крок уліво, крок управо… — чувся десь после кільцем апатичний гик начальника спецвідділу. — П р моя персона м о… давай!..

Автоматники пішли, топчучись соответственно Максимових ногах, наступаючи йому получай п"яти.

Так вони йшли во темряві, густій і мокрій, і нарешті опинилися на пороге якоюсь іще темнішою химерою, підійшовши впредь до неї впритул.

— Стій!

Стали. Забрязчали, заклацали зброєю. Враз у вічі вдарив сліпучий сніп світла… То відчинилися двері — і Макс пережив головокрутне, приголомшуюче відчуття — щось для зразок того, коль для високій гойдалці стрімко летиш униз і забиває тобі дух, перехоплює дихання на горлі…

Він опинився во хаті, повній сліпучого сяйва. Те сяйво бурхнуло получай нього шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок заранее і став, оглушений. Сам. Автоматники й брязкіт їхньої зброї лишились десь в дальнейшем следовать дверима, вместе із темрявою. Він був после этого сам. Голова й серце йому загуділи, як від тяжкого вдару дзвін, — в таком случае завирувала несуразно кров, немовби шаліючи, далеко не підкоряючись ні волі, ні розумові:

«Живий! Живий!.. Живий!!.»

А преддверие ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина, що закарбувалась у пам"яті незабутнім видивом…

На великому столі стояло вряд ли шість великокалібрових артилерійських мідяних гільз, кінці яких були сплеснуті і на них вправлені ґноти. Ті «свічі» горіли дружно, як фантастичний канделябр, переливаючись міддю, заливаючи велику хату морем світла, перетворюючи її получи якийсь величний поганський храм. Над цією ілюмінацією — получи покуті рясніли образи. Посеред стіни — якийсь окремий представление під рушником… якогось особливого святого… Стіл застелений білою скатертиною, поверху неї — лупа, револьвери, шахівниця з розставленими фігурами, а також — кришталева, мерехтлива, тротуар чара з червоним вином і ще щось…

Та штифт із-за столу звелась дебела людина на блискучій шкірянці, з орденами, з блискітками, з вороною ручкою пістоля по-над кобурою, — звелась і вийшла предварительно нього…

Мака стояв приголомшений. І разом відчув, що він… сміється. Так, сміється внутрішньо всім своїм єством. Сміється, неграмотный во силі стримати на собі якогось дикого, безглуздого сміху, що ніби однако тіло його схопив корчем. Щось — чи так світло, мерехтливе полчище світла, чи щось інше — вивело його раптом із летаргії…

Широкогрудий, волохатий у своєму лахмітті, велетень — він стояв, розставивши мешковато шлепанцы й майже дістаючи головою стелі, і тремтів від внутрішнього сміху.

Те «щось», що викликало цей сміх, — в таком случае було нагле й гостре відчуття пародійности — так, пародійности! — побаченої картини. Відчуття кричущої її реальности і во пирушка а миг — кричущої пародійности.

«Ніч у Філях під Бородіно!!. От! А це Кутузов, далебі!?. І десь поуже бачений! Бачений!.. Га-га!.. Яка страшна іронія! І це — вислід патологічних потуг…»

А пирушка «святий»…

Та в таком случае ж відомий «святий» — вусатий і горбоносий, з низьким зачубленим чолом. Той, що його Максим, як справжній єретик, уперто невыгодный визнавав, безвыгодный визнає й визнавати безвыгодный хоче й невыгодный буде. Разом із усіма іншими подібними «святими» получи цьому безглуздому світі.

Тільки тепер Максимка помітив, що пирушка «Кутузов», праздник дебелий чолов"яга на шкірянці й з орденами, кричав. Стрибав пизда ним, розмахував кулаками, ще й якимись папірцями, й кричав несамовито. превеликий дивився йому на жевало згори долу і нічого невыгодный розумів. І блукав очима по мнению стінах, объединение дивовижних свічах…

Та понемногу вопль того Кутузова приводив його по пам"яти. Зміст його вигуків почав доходити перед свідомости Максима, і він відчув, як обличчя його из чего явствует наливатися кров"ю, а цыпки самі собой складалися з хрустом у кулаки. Ось він сразу його — того Кутузова — вдарить, хоть пирушка повалить собой геть светильник і стане темно…

Але величайший отнюдь не вдарив. Натомість він раптом гукнув оглушливо, нате всі свої легені, несложно Кутузову на очі:

— Чого ви горлаєте?!.

Від несподіванки Кутузов целых присів. А хтось у кутку протяг здивовано:

— Ого-о!..

То сиділи со временем получи ослоні під мисником і дрімали вартові «мушкетери», що їх зразу невыгодный помітив Максим. Вони протягли те «ого» й поворушили зброєю. Та превеликий неграмотный звернув уваги.

— Чого ви горлаєте?! — повторив він своє громоподібне й безмежно презирливе запитання. — Чого й в кого?.. Вам це малограмотный личить… А чи ви хочете криком заступити женитьба почуття гумору?

Кутузов, ніби держи всім скаку зсаджений з коня, вилупив очі й роззявив спира і приближенно стояв — розгублений, еще далеко не тільки безграмотный кричучи, а навіть нічого й далеко не кажучи.

— З вами барабанить глава Особливого відділу армії! — промовив хтось ради спиною на Максима. З голосу Мака пізнав «старого знайомого» — начальника спецвідділу дивізії.

— Дуже мені мило, — промовив Максим, неграмотный повертаючи голови, а дивлячись получи и распишись Кутузова всторч. — Але якщо староста Особливого відділу армії думає, що нечленоподільним криком можна людину, якій «нема чого втрачати, крім своїх кайданів», примусити поповзти сверху колінах, в таком случае він помиляється… Я вже чув це!..

— Де? — тихонько спитав Кутузов, промовивши це мало-помалу й зовсім іншим голосом.

— На Луб"янці, уявіть собі… — І хоть шелковица Макс згадав, -де ж він цього Кутузова вже бачив. Чи ти ба!..

— Та-а-ак?! — здивувався Кутузов. — І коли?

— В тридцять сьомому.

— Ум-г-гу-у…

Кутузов зайшов после стіл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, і спитав зовсім тихо:

— Хто був начальником групи?

— Уявіть собі… — Максюша подивився получи и распишись свої пальці, що вилазили з мокрої розлізлої бурки, глянув получи и распишись Кутузо-ва А зітхнув:

— Мені здається, що ви… уявіть собі…

Кутузов насупив брови, досить зніяковівши, а председатель спецвідділу дивізії, що вийшов з-за Максимової спини й сів біля столу, посміхнувшись, промурмотів, немов спросоння:

— Буває…

Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й малограмотный підводячи від них очей. Потім закурив, випустивши поміж собой й Максимом хмару диму, і з-за тієї хмари спитав:

— Добре. І що ж ви тепер нам скажете? — Спитав підкреслено чемно, навіть ласкаво, і тільки одна нотка, люта-прелюта, бриніла во тій чемності, неграмотный віщуючи нічого доброго.

Максюта мовчав.

— Що ж ви? — Голосно: — Вам неграмотный подобається? — А тихо: — Ви неграмотный чуєте? Так? — Хмара диму коливалась у повітрі, розповзалась і танула.

— Ні, чую.

— То що ж ви скажете?

— Гм… Хіба що такий стержень афоризм: «Якщо заздалегідь ясно, що й від крику, й від тихої розмови наслідки будуть однакові, в таком случае чи малограмотный ліпше говорити все ж таки по-людському?»

— Мда-а… Це правда. Афоризм добрий. Що ж, говорімо «по-людському». Які ж будуть наслідки?

Хмара диму розійшлася геть, тільки по-над цигаркою Кутузова звивалась тоненька димова смужка, ніби надо цівкою гармати, що тільки що пальнула й має ще пальнути знову.

— Нічого, — зітхнув Максимка байдуже.

Кутузов кинув цигарку, блиснув недобре очима й хлиснув инструмент з кришталевої чари, А тоді поставив ногу живо в стілець, сперся в коліно ліктем і затарабанив пальцями согласно шахівниці, ніби пильно вивчаючи її.

«Мушкетери» під мисником і навіть властитель спецвідділу дивізії помітно нашорошились. Потім останній насунув ушанку получай очі й удав, що дрімає. А «мушкетери» дивились бери великого начальника, мов вірні пси, чекаючи, чим скінчиться його тарабанення пальцями по части шахівниці. Кутузов тарабанив довгенько. А тоді в одиночный прием прийняв ногу зі стільця й махнув рукою…

З-під мисника вискочили три заспаних «мушкетери», озброєні німецькими «ем-пі», на ватяних розхристаних куфайках і во повстяниках. Три здоровили з виразом безмежного очманіння в їх отупілих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що їм ото никак не дають виспатись. Люто чухаючись і спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самісіньких Максимових грудей, а тоді одинокий піддав своїм «ем-пі» під ребра:

— Ану-ка, ну-кася іди!

І повели його з хати геть у темряву. «Ніхто далеко не сказав ні „здрастуй“, ні „прощай“», — подумавши Максим, і лише мигцем зауважив, виходячи, як із сумежної кімнати зайшла й, причісуючись, підійшла прежде столу якась постать і сіла впредь до шахівниці. Але двері закрилися і темрява совершенно поглинула. Хлопці вели його на ту темряву. Водан ішов ззаду, а двоє согласно боках. Той, що ззаду, командував:

— Прямо…

— Вліво…

— Прямо… Прямо…

Вони йшли чрез городи. Спершу в соответствии с вузенькій стежечці, а тоді збились і чвалали навпростець согласно глибокому снігу. Дійшли по клуні.

— Прямо…

Минули клуню.

— Стоп!!.

Зупинились ради клунею.

«Бігти чи безвыгодный бігти? — майнуло на Максимовій голові. — А-а, до этого времени одно!» Він стояв согласно коліна на снігу, і холодний вітер здирав з нього ветхе пальто. «Все одно…»

— Так стояти! — скомандував котрийсь. Усі втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось між собой побубоніли…

— Ну, от… — сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушниці.

Раптом від хати получи цельный голос:

— Адставі-і-іть!!.

Дивно, Максюша від того відчув у собі виразне незадоволення. «Знову йти в соответствии с цьому глибокому снігу босяком…»

— Ну, давайте назад!.. — буркнуло ззаду злісно. — (Трам-трам-тарарам!) Не дають навіть чоловіка по-настоящому вбити! Секунду б почекав…

Вони прийшли знову прежде хати.

Кутузов ходив в соответствии с хаті, шалено димлячи цигаркою. І таково само шалено димів, куряли люльку, той, що сидів давно Максима спиною, низько схилившись по-над шахівницею.

— Ага! — І Кутузов зупинився на пороге Максимом. — За що ви сиділи получи и распишись Луб"янці?

величайший мовчав. Він стояв, засніжений в области коліна, втомлено й важно поглядаючи згори наверх в Кутузова. «Чи ти зломиш мене, чи безграмотный зломиш?» — здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.

— Ну ж… Вас питають чемно, будьте ж і ви чемні. За що? За що ви сиділи бери Луб"янці? Павза. превеликий зітхнув.

— За Марію Магдалину…

«Кутузов» розгубився.

— Що, що?.. — Потім оговтався. — Гм… Цебто що ви її зґвалтували?

— Ні.

— Вона вас?

— Майже… По-вашому це називається «завербувала».

— Не говоріть дурниць. Що вы могли ставити найдикіші обвинувачення — це обычно і во порядку. І це никак не має значення. А через скажіть — из-за що жсправді,за що во д і й-с н что касается от т і ви сиділи?.. Діло давнє…

— Вам це відомо.

Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:

— Чудак ви! Та ви ж пленительно знаєте, що сиділи мільйони всякої… сволоти… Так звідки мы относительно всіх можу пам"ятати, хто й из-за що?.. За що сиділи ви?

величайший дивився Кутузову на очі, й йому хотілося вдарити його во ті очі, — ні, на душу. Він обертав у мізку слова, шукаючи, яким найзручніше на ту підлу душу вдарити. Але неграмотный зміг знайти відповідного, і, если Кутузов повторив своє «А по сию пору ж таки, діло минуле, — из-за що во дійсності?», Сима кинув холодно:

— За «шумськізм»… І вслед «робітничу опозицію»!..

— А-а-а… От бач! А кажуть, що НКВД безвыгодный є геніяльне! Таж де-юре ви сиділи вслед за збройне повстання й терор, так? Так, автор пам"ятаю. То було безглуздо ніби, але тепер пишущий эти строки спитаю вам — яка різниця, из-за що только по названию нищено ворога, коль він таки ворог?

— А дійсно! Яка різниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен і п е р е д ко да м?!.

Кутузов хоч і вловив зухвалу іронію цих слів, але вдав, що він того безвыгодный дочув.

— Ну, добре… А знаєте, ради що ви т у т тепер?

— Цікаво.

Кутузов кощунственно засміявся:

— Знову забавник ви! Цебто автор этих строк маю вы казати для те, для що ви самі носитель разом напишете?!.

По цих словах він узяв аркушик паперу, підійшов, став і, говорячи накануне Максима, водив аркушиком преддверие носом:

— Ось вас папір, і ви получи и распишись ньому всегда напишете…

— Але ж…

— Мовчати… Ось оце папір…

— Але ж…

— Мовчати!.. — Кутузов спочатку було говорив тихо, але после кожним безотложно підносив голос: — Мовчати! І ви для ньому однако напишете… Все. Зрозуміло?

превеликий знизав плечем. Він далеко не збирався змагатись у гістерії з таким-от «фельдмаршалом». Зціпив зуби й замовк. Дивився получи того, що сидів спиною по нього, на шинелі наопашки, і йому видалося щось ніби знайоме. Хто б це міг бути?.. А втім, яке так має значення! А Кутузов прохарчав, прошипів йому во лице, відчуваючи, що він малограмотный на силі зломити його глумливого безстрашшя:

— Напишете!.. Ви однако возьми цьому папері напишете… Ясно?.. В из е…

І хоч конечно було, що получи такому маленькому аркушику нічого невыгодный можна написати до самого пуття і для це знав своевольно Кутузов ліпше від усіх, але він ради те й отнюдь не думав. Він думав лише оборона те, що штифт цей Голіят таки сяде покірно й если в цьому папірчику щось следовать його наказом писати… І це головне. Це если видимість того, що він таки його зломив, зім"яв, як ганчірку. Бо ж не принимая во внимание цього, не принимая во внимание обернення його на ганчірку, никак не можна його знищити. Адже він саме й шукає легкої кулі, як визволення.

— А тепер — ідіть! — промовив Кутузов уголос, показавши рукою возьми начальника спецвідділу дивізії, й одвернувся, став по-над шахівницею, напружив червоний карк.

— Пішли… — запропонував старий знайомий і самовольно пішов попереду.

Вони вдвох вийшли.

— Слухайте, — промовив властелин спецвідділу дивізії прохладно вже надворі, во темряві. — Бачите, яка темрява?.. Я думаю, що вас взагалі немає сенсу тікати. Куди? А головне — чого? (Зітхнув). Ви потрапили во таку ситуацію, з якої, брат, немає виходу… Взагалі… І отнюдь не можна втекти.

Павза.

— Проте, нате кто ни попало випадок, майте получи увазі — крок ліворуч, крок праворуч… Краще йдіть просто… Тепер праворуч… Просто… А крім того — від мене утікати — так було б неграмотный шляхетно, ибо хлопці ж вам упіймають, неодмінно, і мені тоді сорому безвыгодный обібратись — такий конвоїр!..

Всю цю тираду староста проказав ніби самолично впредь до себе, з нудьги й замовк.

Вони йшли мовчки, натикаючись у темряві получи и распишись стовпці, причому — ініціятиву шукання дороги властитель ніби цілком переклав нате Максима, а самолично плентався позаду, лише злегка никак не в таком случае питав, невыгодный так подавав поради:

— Може, лівіш?

— Може, правіш?..

— А шукайте после клямки. Є? Тягніть…

Так зони опинилися во затишній хатині — на тихій, во всей полноте прибраній кімнаті. Замість буйної й ексцентричної ілюмінації, що була на штабі, шелковица світили тільки дві лямпадки під образами. Стіл буя накритий білою скатертиною, ліжко совсем как застелене… Взагалі було щось великоднього во цій хаті, на якій стіл застилався білою скатертиною, сверх сумніву, тільки бери Великдень та ще получи Різдво. На столі стояла карафка з водою, чорнильниця й лежала чапыга з пером получи и распишись шматку газети. Начальник показав Максимові рукою возьми місце возьми лаві біля столу, а самостоятельно пройшовся в области хаті, по мнению земляній долівці, посиланій піском, заклавши руку вслед край шинелі й насунувши ушанку держи брови. Пройшовся раз, удруге. А тоді став біля гаряче натопленої груби й эдак стояв, підперши комин спиною.

Максюша поклав папірець возьми стіл, узяв ручку, вмочив її на чорнило і, витерши лівою долонею мокре чоло та тримаючи ручку во правій, застиг у нерухомості. Він невыгодный думав оборона те, що писати. Власне, він нічого безграмотный думав. Сидів… По тілу розливалось тепло, промерзлі нате снігу айда починали відходити, — величайший ворушив пальцями, відчував шалений біль у суглобах, і від того було приємно — біль у ногах відволікав увагу від усього цього безглуздя, заспокоював душу, змушуючи її совершенно покинути й зосередитись получи собі… Яка блаженна павза!.. Ця павза тривала, здавалось, цілу вічність. Максимка ніби втопився во блаженному забутті. Нарешті зринув із того забуття. Помалу зосередив увагу в папірці — половинка листа з зошита! Оглянув його з обох боків, наморщив брови і, зітхнувши, повернув лице прежде начальника:

— Що ж писати?

— А… — махнув пирушка рукою. — Пишіть що-небудь.

Сима розгонисте написав, давно кого адресується, потім дату, потім своє ім"я й призвіще, рік народження, соціяльний трио батьків і свій, свою освіту, фах, скільки років сидів у тюрмі, а скільки на таборах «Сєвлагу»… Тут папірець скінчився, і Макся круглым счетом получи півслові й обірвав цю свою писемну вправу. Ба, едва влізло й те, що написав. Хотів нате закінчення поставити «і т. д.», але поставив лише три крапки й розписався на куточку.

— Вже, — промовив із полегшенням.

— Добре, — промовив старшой і никак не поворухнувся. Він стояв, заплющивши очі, біля теплого комина й, далебі, дрімав.

Макс поклав ручку і, склавши шуршики возьми столі, відпочивав — сидів нерухомо теж, ліньки було поворухнути й найменшим м"язком. Дивився возьми начальника. Зачепився поглядом вслед пляншетку й хотів було щось запитати, але горестно було змусити язик повернутись і промовити слово. Втома. Нарешті він таки змусив свій язик поворухнутись:

— Гм… Скажіть… Навіщо ви взяли того… Христа бери Голготі?..

— Здасться, — буркнув старейшина спецвідділу. Потім додав, невыгодный розплющуючи очей: — В тім ваш найтяжчий злочин… Гм… (Іронія). Бо староста ОСО армії має свої поняття, а владыка спецвідділу дивізії має, брат, свої…

«Та отнюдь не може бути!!» — хотів целых скрикнути превеликий глумливо, але безграмотный скрикнув — далебі, було ліньки. Промовчав. Начальник теж замовк і, як і перше, невыгодный розплющуючи очей, стояв, підпираючи спиною теплу стіну груби. Нарешті відслонився. Обтрусив крейду з рук і з шинелі й промовив:

— Ну, що ж… Пішли!..

А в дворі глава плюнув у темряву й, кутаючись у шинелю, промурмотів, либонь, ні впредь до кого:

— От весёлый возьми цьому світі діється… Все з глузду з"їхало для чортовій матері!..

Це він промовив у мряку, невидимий, круглым счетом що й невідомо, чи ведь саме він промовив, а замісць «к чортовій» ужив інший, менш пристойний, але більш динамічний епітет. І додав ранее раздражительно й ніби целых із заздрістю:

— Вам в таком случае що!..

Коли вони ввійшли знову по штабу, Кутузов стояв надо шахівницею, спершись однією ногою держи стілець, і жував чубук від цигарки, як кінь вудило, а його компаньон пахкав димом із люльки, як паротяг, сидячи весь эдак а спиною вплоть до дверей. Він, мабуть, что-то около і никак не поворухнувся после цельный минута відсутності Максима. Його вихор була розкуйовджена й стояла, мов копиця сіна, завихрена вітром. Не поворухнувся він і тепер.

Начальник спецвідділу дивізії подав Кутузову папірця, позіхнув і поплентався прежде лави, а Мака лишився стояти, дивлячись у потилицю того, що сидів около столі.

— Добре… — сказав Кутузов і, безграмотный дивлячись, кинув папірця возьми стіл. А тоді звівся й підійшов прежде Максима. Якусь мить дивився виряченими, банькатими очима й торсав свого чуба. Він, видно, був ранее п"яний, очі мав червоні. Чи то, може, від безсоння? Стояв і щось тяжке обертав під своєю черепною покришкою, жуючи чубук цигарки, — може, робив у тяжкій ситуації ризикований хід королевою.

— Ну, от… — сказав нарешті Кутузов. — Ми маємо дуже скудно часу. Війна, брат, і ніколи займатись єрундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо, дивлячись у корень. «Сматрі на корень!» — сказав хто? Козьма Прутков… Ото ж! Так лапидарно й непосредственно — во чом дєло?! А дєло на тому, що ви нам безвыгодный підходите. Взагалі никак не підходите. По калібру. Еге ж, за калібру! Це геніяльно сказано, що? Запишіть там… Ось у цьому і однако дєло. Ви занадто… ну, як круглым счетом сказати, — норовистий… Ні, гордий. А помощью те на пороге вами стоїть дилема… Підкреслюю: преддверие вами, а в таком случае ви всё-таки думаєте, що прежде нами, гм… А дилема така: або — або. Або вмерти, або зігнутися — і ведь понижче, понижче… Що ви вибираєте?

— Перше, — буркнув Максюша з нудьгою.

— Гм. — Кутузов поторсав чуба й вилаявся. — Йолоп! — І зашипів: — Ні, брат, ні!.. Ти перше зламаєшся, як… як гниляк, ото як! І будеш рачкувати, слизняком повзати, а тоді… Тоді вже…

— Побачимо… — відповів Макс эдак само, як і перше, з нудьгою, й зітхнув. Дивився задумливо возьми свої босі пальці, ворушив ними. А тоді перевів погляд получай вихрясту копицю волосся біля столу. «Десь моя персона цю копицю вже бачив».

— Побачимо… — протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А тоді разом повернувся прекрасно поперед варти й махнув рукою на невідомому напрямку:

— Взяти!..

Вартові підскочили нате цей раз в год по обещанию ще швидше й знову втрьох.

— К общему чіслу? — далеко не запитав, а гаркнув котрийсь весело.

— К общему числу, — відповів Кутузов байдуже й пішов перед столу. Справу закінчено, можна далі грати во шахи.

Максима повернули поштовхами зброї вплоть до дверей і повели.

На самому порозі Максюша раптом обернувся. Інстинктивно, підсвідоме, відчувши получи своїй потилиці чийсь погляд і оте «І получи и распишись в"язах мулько голові». Він обернувся швидко і… став як укопаний.

Від столу получи нього дивився з-під копиці волосся, крізь квартал люльки, Соломон!.. Дивився примруживши очі.

— А-а… — протяг Макс машинально. — Ви?!. Гм… Це ви, значить, були й вслед чічероне…

Павза. Це тривало мить — ця павза й усі ці надзвичайні розглядини. Видно було, що Соломон прорахувався, обертаючись; він хотів подивитися лише вслід, а довелося дивитися всторч. Але Соломон витримав ради димовою заслоною. А превеликий постояв мить, приголомшений, а потім глибоко зітхнув і промовив:

— Отже… Ви довели послідовність, професоре!..

І посміхнувся, обертаючись у темряву.

Там, мол він щойно стояв, залишилися самі закриті двері, що сльозили патьоками, напотілі від холоду й теплої вогкості. На них іще якусь мить дивився крізь партия люльки вихрястий Соломон — пророк і громовержець, врач філософії і т. д. і т. п. Дивився розгублено. Він був тут, прямо рятуючись від «общего числа». І для підтвердження цього зітхнув глибоко й тремтливо…


«Цікаво, що в таком случае вслед за ходячая монета „общеє число“ і скільки на ньому має бути нулів?» — думав Максим, знову плентаючись у темряві під наставленою зброєю. А хтось зухвалий і глузливий у ньому, одержимий достославним шибеничним гумором, резонерствував, наслідуючи Соломона, — возьми зло, знущаючись із себя самого й з усіх.

«Багато… Дуже багато нулів має те число! І прежде нього належу і я, і ти, і лично пирушка пришелепуватий Кутузов, і решта… Це ж те численность отих піщинок із твого, Соломоне, самуму — опановних гоном предварительно руїни й смерти і верганих у прірву… Проте Кутузов має, мабуть, ще якесь окреме, своє „общеє число“, свій власний рахунок, і во ньому теж багато нулів… Авжеж…»

Але думка працювала мляво й тільки чтобы того, щоб відірватися від наставленої десь у темряві зброї, зовсім безвыгодный намагаючись по-справжньому заглянути під ту загадкову формулу «общеє число». Було зрозуміло й було байдуже — це количество зі спільним знаменником, ім"я якому (знаменникові) — сира земля… Нерви затялися й цілковито далеко не реагували ні в теперішнє, ні возьми майбутнє… Але скільки ще їм затинатися?! Які ще іспити їм призначено?! І -де та межа?!.

Максюта навіть никак не помітив, як опинився во великій, вогкій, продимленій хаті, повній салдатів, що лежали покотом бери соломі попід стінами й скрізь навколо. Тільки й було вільного місця, що маленька латочка посередині, для якій стояв шевський стілець. А бери покуті стояв стіл — голий, заялозений, заляпаний краплями воску зі свічок і чорнилом, і по-над ним — гола, полупана й почорніла стіна. Навіть отнюдь не було ніякого «вождя». Посеред столу стояла бляшана лямпа з надбитим і закуреним склом, що його надбитий окраина був доточений папером. Тяжкий сопух, складений із багатьох смородів — прілих онуч, поту, людських випарів, гасу, чаду, розпареної глини й безлічі іншіх запахів, забивав суть і туманив голову…

Максима привели на цю діру і эдак покинули. Конвой пішов геть, а Максюша лишився стояти посеред простягнених солдатських ніг. Він стояв і чекав нате появу того, на чиї пакши оце передано його голову. Але поки що ніхто безвыгодный з"являвся, ніхто никак не заявляв ніяких претензій получай нього та його голову, ніхто взагалі никак не звертав получай нього жодної уваги. Так ніби його забули. Проте Мака знав, що вийти звідси він малограмотный зможе, що той, кому належить тепер його голова, пильнує из-за ним уважно та що біля цього вертепу бездействовать десь чуйні патрулі й невидима баржа повз них відмикається лише таємним паролем. Всередині ж… Салдати лежали собі й одні хропли, хоть лунный серп йшла, а інші точили теревені, пересипаючи невибагливі, масні, салдатські сюжети терпким, ядерним матюком. Серед усіх інших запахів дуже чітко й гостро відрізнявся благоухание спирту.

Сима постояв деякий час, а потім ступнув прежде центру й сів нате шевський стілець. А вже сидячи, почав пильніше розглядатися. Насамперед він зауважив, що це, лишенный чего сумніву, никак не звичайні салдати, а відібрані, оті знамениті «війська ВЧК-ОГПУ-НКВД», «гвардійців спецчастин», оборона яких эдак багато він чув. Це він виснував із багатства їх озброєння та спорядження. Було багато, й виключно автоматичної, зброї, багато ременів тощо. Це весь лежало купами біля господарів. Кожен із них був споряджений, як командир. Та власне, це й далеко не були вже «салдати», а саме «гвардійці». Чудним на Максима було бачити пагони, яких він ще взагалі никак не бачив возьми своєму віку, лише чув, що колись, під момент революції, їх відривали салдати (може, батьки стержень цих) вместе із шкірою з офіцерських «панських» рамен. Погони ті були, власне, ганчірочками з комбінацією зірочок та смужок. Найбільше ж було различимо з мови, що це було из-за військо…

Мимоволі Максимка почав дослухатися перед розмов, — йому хотілося вичути, вловити тутовник душу людини. Найперше, що вражало, — це те, що по-над усіма розмовами тутовник тяжіла шрифт трагізму, регалии смертельної нудьги. А потім, ранее ради цією трагічною печаттю, вражав знову ж таки… сопух.

По короткому часі величайший одвернувся, — його власна ретивое зіщулилась… Тяжкий сопух, ще тяжчий, як у повітрі, віяв від тих розмов. Якщо це була бравада, где-то добре знана Максимові з давніших спостережень ще на концтаборах, в таком случае яких а потворних розмірів вона досягла! І вже на ній пропала людська душа. Цей сопух словесного бруду був і раніше, але війна довела його поперед найвищого пята конденсації, зробила неподільно пануючим, оточила густішими випарами алкоголю й запахом крови. Це була мішанина соромітництва, матюкні, цинічної бравади вбивць, сексуальної словесної лихоманки й високої температури алкоголю. І найсумнішим було те, що безвыездно це були получи и распишись вигляд здорові, нормальні, ще й гарні селянські хлопці. Вражало саме протиріччя між враженням зоровим і враженням слуховим. Ні, це лише бравада, страшенно гіперболізована бравада! Доведена прежде потрясаючого абсурду. «Спосіб самозахисту до божевіллям», як висловився колись одинокий професор-психіятр для це саме явище на концтаборах.

величайший сеть дослухатися перед розмов. Намагався нічого отнюдь не чути, навіть забути, мол він. Заглибився во себе. Почав дрімати, сидячи. Потім якось ненароком повернувся перед столу і — хоть кинувся від здивування…

Біля столу сиділа… Ната! Гарна, молодесенька дівчинка Ната!.. Як но ж це він никак не помітив зразу?.. Його знайома! Донька його друга. Вона сиділа, знітившись і завмерши, — тримала во пальчиках ручку з пером, занесену надо аркушем чистого паперу, і, втягши голову на хутряний ковнір свого пальтечка, дивилась великими очима для Максима. І… плакала.

Так, це Ната, що її колись Максюта носив нате руках, донька його старшого віком друга Д., засланого й замученого десь у Рибінську… величайший трохи неграмотный скрикнув. Але втримався. «Та чого ж вона тут?!. Та це ж вона от їхала машиною! Це ж вона там, ще на місті, щебетала й беспричинно вигравала голосочком пизда начальником… Що ж вона пише?..» А дівчина дивилась получай Максима неграмотный моргаючи, і тільки перышко тремтіло во її руці, занесене по-над білим аркушем паперу. Вона мовчала, поводячи зрідка оком десь набік, але вона йому — Максимові — щось кричала своїми очима, щось питала, пояснювала а чи просила прощення…

І превеликий зрозумів усе. Ті очі дивилися так, що отнюдь не можна було никак не зрозуміти, безграмотный исповедь було пояснень. Ясно, чого вона здесь і яке тяжке завдання їй поставлено.

«Невже ж це Соломон притяг її? Невже ж це він „змобілізував“ її, „рекомендував“ бери таку тяжку роботу?! Так… Це ж вона має тута „свідчити“ в нього… Писати… Господи!»

А дівчина кліпнула віями, й сльоза ляпнула получи и распишись чистий аркуш. Дівчина злякалась і квапилася зітерти ту сльозу, витерти папір насухо, знищити слід бери папері. А тоді нишком глянула туди і сюди — чи ніхто никак не дивиться, чи ніхто далеко не бачив?.. «Ні, ніхто никак не бачив». (У хаті стояв гомін і клубочився махорковий дим). І знову очима в Максима…

— Не потерпай так, Нато!.. — зітхнув Максюта ледве чутно. — І пиши, дитино, все, що на голову збреде… Все те отнюдь не має ніякого значення…

— А ви… ви далеко не гніватиметесь?.. — прошепотіла бідолашна дівчина самими губами, приглушенно й витерла носа хусткою, зітхнула: — Звеліли…

— Дурненька, — посміхнувся Максим. Помовчав. А тоді додав: — Там погоду роблять семя поважніші… А твій дитячий лепет… — і махнув рукою. — Пиши, Нато… Мені вже нічого отнюдь не пошкодить, пиши. Думай для себе, та й пам"ятай ради батька, дочко…

Дівчина развязно залилась сльозами й одвернулася геть. Скоцюрбилася надо папером, плічка їй ходили ходором, «писала»…

— Ти що ж дєвочку обижаєш, га?! — звівся нараз із долівки високий, білявий хлопчина й став проти Максима, похитуючись, — п"яний, як чіп. Був у сибіряцьких «чосанках», з якимись медалями получи и распишись грудях, стрункий і хвацький.

— Га!?. Вона должна работать, а ти… А стой!.. — придивився пильно, потім вернувся получай своє місце, взяв отказ із револьвером і портупеєю й підійшов знову по Максима, пристібаючи праздник отказ із портупеєю і ніяк отнюдь не можучи сп"яна пристебнути. Нарешті пристебнув. Потім витяг тяжкого пістоля й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього «обойму», посовав ців"ям…

— Ти що ж дєвочку зобижаєш, га?!. Засунув пістоля вспять у кобуру.

— От ми в сам сообразно себе присест побачимо, хто ти… Підійшов вплоть до столу, заліз из-за нього з покутя, п"яним рухом відібрав у дівчини ручку й папір:

— Давай сюди… що ти после этого ще мазюкаєш!.. Оддихай, ибо ти, сопливе, ще й писати никак не вмієш… Ось я!.. Ну от… — і наставився бери Максима викоченими очима, похитуючись і ледве повертаючи язиком.

величайший дивився в хлопчину, і він йому рішуче почав подобатися. В жестах і словах цього п"яного во квартал хлопця була іскра доброго, отнюдь не передбаченого ані законом, ані начальством, ані ним самим, гумору й сенсу.

— Ну-с… Ти мені ото враз выкладывай всю правду, а ваш покорнейший слуга буду писати… Пойняв?

— Пойняв. — Максимові початок припав давно серця.

— То-то… Призвіще, ім"я й до батькові…

величайший відповів із найсерйознішим виглядом. І пішли запитання й відповіді. Запитання найдивовижніші й відповіді нате них найсерйозніші. Так щиро Мака у своєму житті отнюдь не відповідав іще жодному слідчому, предварительно якими далеко не раз в год по обещанию довелося йому бувати. Власне, він оце взагалі вперше получи и распишись такі запитання відповідав, ибо раніше, як правило, він завжди слідчих ігнорував.

У числі інших запитань були й держи зразок таких:

— У Бога віруєш?

— Вірую…

— Гм… А во Сталіна віруєш?.. Віруй, брат, інакше плохо будеть…

Так ішло «слідство». Товариші «слідчого», лежачи, глибокодумно подавали репліки, робили зауваги. Та «слідчий» неграмотный брав їх у рахубу. Він провів «слідство» по-своєму й нарешті приступив по другої половини справи.

— От. А тепер аз многогрешный зроблю тобі сентенция і ррростріляю, як собаку… Пойняв?

— Пойняв, брат.

Обірвав усе вістун, що нецеремонно вскочив і гукнув, засапавшись:

— Сємьонов!.. До майора! Миттю!

«Слідчий» устав, провів рукою по мнению чуприні, віддав ручку дівчині.

— На, кінчай ти… Діло, брат, важне! Його нужно розстріляти… — і виліз із-за столу. Постояв посеред хати, трясучи шалено головою, далебі намагався витрясти нашвидку хміль із неї і, таково трясучи, вийшов із хати, ледве втрапивши во двері.

Дівчина сиділа, читала «протокол» і сміялась у ковнір. Сміялась чи так від дивовижного змісту того протоколу, а чи тому, що «слідчий» списав геть увесь аркуш, а більше паперу во неї безвыгодный було.

По якомусь часі хвацький «слідчий» Семьонов повернувся отдавать і вже був начебто зовсім тверезий, лише поблідлий трохи й дуже стурбований. Він зняв отказ із револьвером, почепленим неграмотный в пирушка бік, і поправив, перечепив получи и распишись своє місце, підперезався як слід, обсмикався. Потім вийняв револьвера, перевірив і взяв його во праву руку. А тоді звернувся давно Максима тихо, трохи розгублено:

— Ну, от… Так що ходім, брат…

Ніхто малограмотный подав в цей крата ніякої репліки.

Сима з Семьоновим вийшли на ніч.

— Стій! — скомандував Семьонов вслед порогом. — Ти йтимеш попереду, а я, брат, ззаду. Пойняв? А со временем если видно… Пішли…

По якомусь часі:

— Слиш? Ти ж далеко не тікай… Бо тоді, замість тебе, мене розстріляють, а це, брат, если ошибка… Стой!

Макся став. Він бачив, що Семьонов усе ще був п"яний. Спершу, діставши серйозне завдання давно виконання, хміль від свідомости серйозности того завдання трохи був вилетів, але потім пирушка упертий хміль вернувся знову. І тепер ішла боротьба між тим хмелем і дисципліною випробуваного гвардійця.

— Слиш? Попереджаю: крок уліво, крок управо — і амба! На місці. Пойняв? А тепер пішли!..

Пішли. Топталися довго на темряві. Максимові вже приходила думка во голову, чи далеко не взяти б у цього Семьонова пістоля й чи безграмотный махнути б… Але куди? Розумів, що чи з пістолем, чи минуя він довше безграмотный бігав би, як пару годин, а може, й того менше. Зайва праця. Але далеко не це стримало Максима від здійснення такого наміру, а якийсь глибокий-глибокий відрух, якийсь тваринний інстинкт, що никак не велів йому шарпатись… Такий самісіньке інстинкт колись, як він випав був із вагону між рейки получи одна нога тут поїзда й лежав під страшним залізним гуркотом, велів йому далеко не шарпатись, а затамувати жах і лежати спокійно, хоч би й покров його застигла кригою, а розум губився преддверие обличчям смерти. А тепер.,- Тепер, власне, йому тим більше далеко не надобно було поспішати ані на петлю, ані під кулю, коль й те, й друге було пользу кого нього однак забезпечене.

Топталися во темряві. величайший ішов попереду й раптом відчув, що він загубив свого конвоїра.

— Ей! Слиш? — почувся з темряви переляканий визг Семьонова. — Де ти?!

— Ось.

— Де «ось»?

— Ось…

— Фу, ти, чорт!.. — нарешті намацав Семьонов Максима. — Де ж ти шляєшся? — і роззлостився. — Іди ничуть не бывало Направо!.. Дай сюди твою полу… Та безграмотный хапайся из-за револьвер!..

Семьонов узявся из-за полу Максимового пальта, майже здираючи його з плечей, і круглым счетом плентався после ним. Невідомо було, хто кого веде.

— Стій!

Стали. Поміркувавши трохи, Семьонов зорієнтувався. Пішли далі. Так іще деякий минута топталися на темряві. Нарешті Семьонов гримнув уж іншим голосом, як візник кричить «тпррру!», приїхавши:

— Стій!!.

Зупинились біля якоїсь стіни. Стояли на темряві, тримаючись одне из-за одного.

— Не бойся, — промовив Семьонов, відсапавшись. — Я тебе невыгодный стрельну зараз. Не було ще приказу… Хоча для того тебе, голубе, було б краще! — додав він, зітхнувши: — Я тебе по мнению блату чикнув би льохко і… В інших, брат, если тяжче… Шукай затем ручку дверей! Єсть?..

— Є.

— Тягни.

Сима потяг перед себя ради клямку — двері відчинилися нетрудно на хату.

— Катісь! — пробурмотів Семьонов і закрив вслед за Максимом двері.


«Ага!.. Оце й є те „общеє число“!»

Хата, освітлена лойовою свічкою, була вщерть напакована людьми, що лежали, як дрова, суцільним звалищем долі, в полу й держи печі і… хропли. Біля дверей стояв столик, в столику горіла та лойова свічка, а ради столиком куняв вояк із забинтованою головою.

Максимка як увійшов, где-то і зупинився біля дверей та й стояв, спершись получай одвірок.

Було тихо. Лиш де-не-де те хаотичне звалище людських тіл хлипало спросоння й маячило. «Так… Оце й є те „общеє число“».

— Петрович!.. — почулося неслышно з найдальшого кутка. Це давно Максима озвався чийсь голос, хтось упізнав його й озвався этак сумно, сердечне:

— Лягайте там, дескать стоїте… Лягайте…

— Хто ви?

— Я? Староста… цього обчества. І взагалі…

— А-а…

Мака упізнав: так, це мухтар цього села! Василенко. А деревня це, значить, — Веселе. Яка іронія!..

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

…Обмерзлі кригою дерева дзвонили й лускотіли, неначе вони були скляні. Кожна найменша гілочка була оправлена на прозору кригу, світилася й блищала, і ціле бревно здавалося зроблене геніяльним майстром із чистого скла. При подуві вітру гілочки цокотіли одна об одну, лущали, а быть сильних зударах маси таких гілочок об масу, скляної коси об скляну косу скло дрібно билося й з дзвоном осипалося получи и распишись пішоходи, сверху скляну ж, вірніше, оправлену во скляне поливо, землю. При недалеких артилерійських вибухах гілочки також подзвонювали і шелестом роняли дрібні блискучі шматочки.

Під тією казковою декорацією, соответственно фантастичній скляній алеї, на яку обернулася вулиця, ведуть Миколу… Ведуть Максимового друга й товариша нате страту. Він іде босий по мнению снігу, на самій білизні, с сознанием собственного достоинства закинувши голову. Заслужений музыкант і каторжник… Він поднимать брови не мудрствуя лукаво под собою, нате заходяче, зажурене сонце… Мабуть, йому ввижається тридевятый Сибір і сніги Забайкалля, буйний іній, і шелест скляного вітру, і друзі — такі ж, як і він, приречені, але непокірні… Босий і на одній білизні, Микола зникає на мерехкотняві крижаної алеї, оточений вартою во блакитних німецьких одностроях.

Дзвонять крижинки по-над цілим світом. Крижинки, опромінені зажуреним, холодним сонцем…

А надо усім тим, як марево, — ще единовластно моторошний образ…

…Разом із його, Максимовим, товаришем і з багатьма іншими тоді в крижаній алеї було повішено й старого партизана Чубенка, партизана часів революції, — того самого, що, забезпечивши тріюмфтій революції, сидів потім у «рідній» тюрмі, -де його було бито його ж орденами по части обличчі й ламано йому ребра вслед ту ж саму свою Вітчизну, во ім"я якої він робив революцію… А тепер його було повішено с налету із Миколою. Знову ж — из-за Неї… І він висів у шерезі відважних і непримиренних, нате крижаній алеї. А вночі… Вночі прийшли його маленькі діти й зняли батька з петлі, ту петлю обірвавши. Хотіли врятувати його від ганьби й позорища, завеять геть і поховати. Але километров вони безвыгодный могли його занести, потому что батько був тяжкий, а надходив світанок. Батько був тяжкий і твердий, як колода, мерзлий… Тоді вони поставили його біля паркана стояти, під деревом, оправленим у скло. Поставили його, мерзлого й твердого, випростаного «на струнко»… І він таково і стояв, приймаючи параду нате розі, — зустрічав і проводжав сумних жінок, що йшли получай базар… А скляні гілочки мерехтіли…

— По в отношении дному вихаді-і-і!!!

Максюша протер очі. З них невыгодный зникало марення, напливаючи в дійсність. В них ще йшов Микола, відходив, минаючи вартового, немовби виконував його команду. В них вместе горіли сонце й свічка, мерехтіли дерева на скляному вбранні й патьоки нате запотілих шибах… Це неграмотный був сон! Максим-бо безграмотный спав. Це була дума, спогад, видіння во мешковато розкритих і невидющих очах, це був відсвіт минулого й візія прийдешнього предварительно внутрішнім згасаючим зором… Мака безвыгодный знав, як довго він приблизительно просидів, опустившись держи мокру, сиру долівку во ногах великого людського звалища, отого «общего числа» — як остання його одиниця чи нуль. Остання одиниця чи нуль?.. А чи одиниця попереду?.. Одиниця попереду! Бо если внагляк розітнулася повеление й усі встали — Максюша опинився держи чолі «общего числа», як перша одиниця, вслед за якою йшла решта — решта одиниць і безліч нулів… Ні, ні! Одиницею попереду пройшов Микола, пройшов босий і во одній білизні до снігу й зник следовать дверима, а вслед за ним-от мала йти решта — безліч одиниць і нулів, що й становитимуть вкупі з ним «общеє число»…

— По одному вихаді-і-і!!!

Ця отряд замикала візію й переключала її во реальність. Ба, вони обидві, візія й реальність, пливли якийсь время вкупі, взаємно перетинаючись під цю команду.

Вартовий із забинтованою головою стояв, чухаючись і позіхаючи, і ту команду подав малограмотный він. Команду подав хтось із-за дверей, знадвору. Той хтось повторив команду тричі, але ніхто далеко не виходив.

Команда та прозвучала моторошно, немовби в таком случае кричав півень. Отой самий біблійний півень под зреченням Петра й предварительно узяттям Христа держи Голготу. Всі встали, збились отарою, тупцялись, щось немного погодя порпались, але ніхто безграмотный виходив.

Забинтований вартовий, він а й начальник «дому цього», чухав свою потовчену голову й теж отнюдь не міг спросонку настать накануне пам"яти, дивився в огарочек лойової свічки й моргав.

Нарешті крик надворі вибухнув страшним прокльоном і приголомшуючим матюком. І тоді раптом у відповідь таким но прокльоном і матюком вибухнув забинтований вартовий, адресуючи їх туди, вслед двері; після цього він одразу опанував себе, прийшов вплоть до пам"яти, настроївся.

— Ану ворушись там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. — загомонів-загукав він жваво й мажорно прежде того безформного й, здавалося, безкрайого во темряві «общего числа», круглым счетом ніби йшлося ради збирання десь возьми екскурсію чи поперед кіно.

— А речі брати? — спитав хтось дипломатичне, здавленим голосом.

— Брати!.. Все забирай!..

— І горшки?..

— І горшки забирай…

— Навіщо вони… — протяг хтось сумно, — …коли ж однак давно лісу…

— … получи и распишись «шльопку»… — видавив хтась спазматичне з горла — хтось юний — і зарюмсав.

— Дурак! — буркнув вартовий. — Боїшся… Зараз найстрашніша кара — це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшків — котрі порожні, кидай. Баби заберуть…

Всі насморк во темряві, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом.

Максюта стояв… Йому нічого було збирати й нічого товкти… Стояв і слухав самопроизвольно себе. У вухах йому кричали треті півні глупої півночі:

«Вихаді-і-і-і!!.»

— Увага! — випростався вартовий, піднісши листовка паперу прежде купи вкритих рудими плямами бинтів, що одновременно із дірками на очей та ради подразделение були головою: — Кого моя особа буду називати — выкладывай «я!». А кого отнюдь не назву, теж скажеш «я!», вкінці. Пойнятно?

Він говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був безраздельно із типу тих «душ нарозпашку», що, напевно, й у пеклі б із чортами ляси точили.

— Пойнятно?.. Ей ви там, держи запічку! Зібрали горшки-покришки? Готово? Слухайте ж!:

— Василенко!

— Я…

— Завірюха!

— Я…

І этак от увесь список: веселий виклик — сумний відгук. Багато прізвищ було знайомих Максимові — вчителів, мистців, агрономів, селян, священиків, лікарів… «Ого! — по зрелом размышлении він, — хтось добре попрацював!»

Нарешті опись скінчився. Настала тиша. Вартовий потупив спланхноплевра і стояв, мовчки чекаючи.

— Я… — проказав Максюша апатично, ибо його далеко не було викликано.

— Ага!.. Ну, с бач… — зрадів чомусь вартовий.

— Приведено, як ви спали, — пояснив хтось із кутка услужливо.

— А ти говоритимеш потім і после себе, як спитають… — приблизительно й глузливо обірвав його вартовий. Він вийняв огризок олівця, поклав папір біля свічки й довго його розрівнював своїми грубими кулачиськами, а ще довше націлявся огризком олівця, нагинаючи забинтовану голову нате всі боки. Нарешті, эдак і малограмотный визначивши точки, дескать йому поставити олівця, простяг його Максимові зі словами:

— На… Запиши самопроизвольно себе, штифт тут-о… — ляпнув долонею в соответствии с папері. — Бо моя макітра во обручах от… Хто ти — знаю. Це ти праздник архітектор. От і добре, — закінчив він іронично. — Будеш тепер с із ними будувати…

— …царство небесне… — зітхнув на полутонах й тужно Василенко.

— Теж добре, — згодився вартовий. — Нада його передєлать ік… Бо вслед за тем уж нашому брату немає місця!

Максюта записав себя на список.

— Так… — Вартовий згорнув листок, подумав.

— А тепер — сообразно одному виходь! — скомандував раптом тяжко, по-вояцькому, забинтований веселий вартовий.

Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола — босий і на одній білизні. За ним — решта, вийшли согласно одному. За дверима, во передранковій мряці вже чекала бери них варта — беда сколько автоматників. Здавалось, було їх безліч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися, розпливалися во чорноті.

— По чотири становись!!. — скомандував хтось сірий, невиспаний, із пістолем у руці.

Стали. Вишикувались по мнению чотири. В передранковій тривожній і глухій мряці десь по-над селом кричали півні. Треті півні. Тріщали дерева, вкриті ожеледицею, — скрипіли, лускотіли, подзвонювали. На слизькій крижаній землі під ногами хлюпотіли калюжки зводнітого снігу.

— Увага! Крок управо, крок уліво… — монотонне зазвучав хрипкий, холодний, дерев"яний голос. Голос професійного вбивці, душогуба после службовим обов"язком. — За одного позбудуться духу всі… Шаго-ом…

— Давай! — закінчив тягучу команду хтось інший спереду, во темряві.

Рушили. Загупали, зачовгали с пятого на десятое ноги, плутаючись, як під отарою. А з обох боків, неначе тверді рямці тієї плутанини, загуділа тяжка скоординована побежка «в ногу» — ведь дві шпалери варти з боків, аванпост та ар"єргард, сунулися тяжко, як залізний обруч. І відчувалося, що ведь навколо облягла й сунулася «в ногу» понура раздражение й вражда стомлених, вимучених тяжкою зброєю, невиспаних і мокрих від мряки істот, що вели подібних перед себя десь далі, далі — на безсоння, зноба і мокречу. Над походом нависла тягуча, тупа мовчанка.

Так ішли довго. Йшли порожньою, затканою мряковинням вулицею, потім вигоном. З кожною хвилиною постепенно видніло. Вже було отнюдь не чорно, а сіро…

Раптом розітнулась несамовита команда:

— Лягай!!.

І забрязчала зброя з усіх боків. Всі попадали з півкроку легко получи и распишись землю, на калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотів молитву. Хтось тиснувся з усієї сили лицем у воду, ніби хотів упірнути, втікаючи від смерти, що з"явилася без зазрения совести из-за плечима й уже, либонь, тислася давно карку сталевою цівкою.

превеликий хотів гукнути, щоб перестали. Мабуть, сверху весь «обще число» він сам вклякав отак безграмотный вперше, тому знав, поперед чого так (о, навклякався він после довгі роки за етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув цю молитву арештантську, що починалася з «бодай би»). Хотів утримати бідолашних людей від психози, що загрожувала розгорнутися на божевільне ревище, але це следовать нього зробив хтось із варти:

— Ну, ну, ша, герої!.. — промовив пирушка «хтось» уїдливо й засміявся злісно — Ша!.. Ще безграмотный зараз… Ось поїдемо… — і виматюкався горько й сплюнувши.

Решта варти мовчала, як мур.

Десь гуділо, брязчало ланцюгами, порскало. По хвилі виповзло з мряки й підійшло величезне американське вантажне автомобиль з халабудою. Американська п"ятитонка.

— По четвірках из-за порядком вставати, на мотор влазити… — наче молитву забубонів пирушка самий хрипкий дерев"яний звук професійного вбивці. — Перша четвірка — давай!.. Решта лежати. Друга четвірка — давай!..

Так потихонечку всі опинилися во машині, во темній великій халабуді, наповнивши її вщерть.

Останньою влізла малограмотный четвірка, а шістка — це були автоматники. Вони стали стіною, загородивши вихід і тримаючи скоростріли, спрямовані получай людей у машині. Решта варти лишилася долі. Підуть спати. А декотрі, може, ще почіпляються з боків.

Коли автомашина рушила, автоматники, що були во машині, опустили заслону следовать своїми спинами й засвітили ліхтар із свічкою, піднесли пирушка ліхтар предварительно горішньої перекладини, с годами його причепили й почали пильно приглядывать очима всіх, а зокрема тих, що стояли найближче. Машина несладко поповзла, шарпаючись та захлинаючись власним ревом.

«Куди?..» — нашорошились усі, млосно завмираючи.

— Куди? — прошепотів хтось, невідомо кого питаючи.

— Хто зна… — Зітхання. Мовчанка.

Чути лише, як ззовні, певно, стоячи получай крилах машини, хтось зрідка перемовлявся словами, яких малограмотный можна було розібрати.

— А пильнуйте лишень… — почувся шепіт із кутка, з темряви. — Якщо автомашина поверне ліворуч — значить… у ліс. А якщо праворуч…

Павза.

— Значить — теж у ліс… — додав хтось інший безнадійно.

— Хто зна… — прошепотів перший, захищаючи іскру невисловленої надії. Машина повернула праворуч.

— Куди нас везуть?!. — гістерично викрикнув, запитав чийсь юнацький, майже дитячий голос, звернений до самого варти. Максимові цей бас видався знайомим, тільки зміненим від жаху так, що несладко було розпізнати, хто ж саме був його власник.

— Побачиш… — процідив котрийсь із вартових крізь зуби.

Юнака хтось втихомолку потішав.

Машина довго гойдалася получи и распишись вибоїнах, ішла вгору, вниз, повертала, згідно з рахунком у запаморочених, одурілих від туги головах, поуже сім разів ліворуч, сім разів праворуч і часом, здавалось, кружляла нате місці сверху задніх колесах, мовби получи п"ятах… Довго… Вже ніхто нічого й невыгодный шепотів, невыгодный питав, невыгодный вгадував…

Нагло авто зупинилась. Затряслась, ревнула кілька разів і притихла. Стояла, понизив голос воркочучи.

Вартові відкинули полотнище, — надворі було вже видно. Стояв ранковий облако по-над білим снігом. А з туману соответственно снігу по машини підходив твердим німецьким кроком рій салдатів із автоматами в руку. Підійшли й стали осторонь. Розітнулась звідкілясь команда:

— Вилазь!..

Першими зістрибнули автоматники з непогашеним ліхтарем. Потім усі інші й Максим. Зістрибнули й стали в области чотири насупроти рою салдатів. Було поди й тепер можна було добре роздивитися в білий світ і бери людей.

Білий світ — це була околиця міста. З одного боку двори, з другого — голий, засніжений степ. А люди…

Насамперед виявилося, що юнак серед приречених — це був Костик! Шістнадцятирічний коректор із редакції, недавній комсомолець Костик. Решта ж його й Максимових колег — неграмотный привертали особливої уваги. То були чотири ряди однотипних якихось облич, землисто-сірих, зарослих, напівживих. Натомість привертали погляд інші человеки — салдати. Виявилося, що всі салдати, — як ті, що зіскочили з машини, эдак і ті, що оце підійшли, — були якісь невыгодный звичайні собі салдати, якими їх звик бачити колись Максим, і навіть безвыгодный такі, якими він уявив їх возьми підставі того, що бачив уночі, а якісь особливі, зовсім ще ним ніколи безграмотный бачені. Мало того, що вони були всі з погонами й злі-презлі з вигляду (особливо ж були злі ті, що підійшли), низькорослі, опецькуваті, понурі…

— Гвардєйці… — прошепотів Василенко давно Максима, вияснюючи йому те, що праздник знав і безо нього.

Але чуточку було самої цієї налички, щоб зробити їх такими незвичайними. Інше робило їх незвичайними. От вони, ті «гвардєйці», з соломою на шапках і на ковнірах, із вовчими вогниками на очах, останавливаться насупроти, мовчки озираючи із-під лоба групу в"язнів, а осторонь не двигаться їхні якісь начальники й щось радяться, позіхаючи.

Ба! Ось що потеть їх надзвичайними! Всі ті «гвардєйці» одягнені во шинелі з англійського сукна; деякі, замість повстяників, мали англійські черевики; а озброєні всі здебільшого химерними американськими автоматами!.. Цілком неграмотный звичайні, а… «загрянишні»! Лише матюкалися всі по-російському.

— А, трам-тарарам! — закипів раптом единолично люто, вихопившись наперед. Низькорослий і клишоногий, він шарпнув свою «американку»: — Я їх одним духом одведу стержень перед Бога… цю мразь!..

Це, здається, був самовластно караульний старшина — «карнач».

— Ну-ну, — озвався горько заспаний офіцер старшої ранги, досить неохайно вбраний також во англійське зелене сукнишко й черевики. — Не дурій, Кулагін! Ще встигнеш…

Клишоногий спочатку завагався, а потім вернувся получи своє місце, никак не так гарчучи, отнюдь не ведь скімлячи — точнісінько так, як пес, якому отнюдь не дозволено вхопити вслед за литку спотиньга.

«Крок германський, автоматическое устройство американський, штани англійські, ругань російські!.. Га! Ось вона, квінтесенція епохи! Її дух, її геній у всій красі й величі. Її емблема, мандорла всесвітнього універсального професійного вбивці».

Цього ніхто малограмотный сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. І та думка була разюча, як разючим було й видовище. Так, так… Крок германський, машина американський, конфигурация англійська, единица російська… Ні, безвыгодный тільки російська. Матюки лише подобно как російські, але душа… единица така ж, як і зовнішність, — мов циганський коц: р моя персона б а і теж «універсальна» — марксо-енгельсо-ленінська з новітніми німецько-англо-американськими корективами. У висліді — замотеличена, тупа, жорстока, здеградована вплоть до ранги звичайного душогуба, руководитель сучасности. А на цілому — духовна й матеріяльна экстракт епохи.

— Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пішли! — розітнулася злобна дика команда. То карнач Калугін, лютував, що йому безвыгодный дали цю «мразь» «одвести зразу поперед Бога». Далебі, він був лютий возьми целый світ, і сверху самого себе, і для всі околиці того світу, і ще отнюдь не знати нате кого й що.

А зі степу, гнаний вітром, котився получай місто туманище гуртом зі сніговою крупою, натикався держи людей і притискав їх давно засніжених, обчухраних тинів та парканів глухого передмістя.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Це була селянська хата, перетворена получай тюрму й вместе получи и распишись польову гауптвахту. В ній сделано сиділи під столом три танкісти й грали завзято во карти, коль прибула партія в"язнів і Мака серед них. Танкісти — босі, розхристані й простоволосі, сиділи під столом, неначе під балдахином, бери соломі, склавши по-турецькому ноги, і далеко не звернули сверху новоприбулих жодної уваги — смалили собі далі во дурня. Видно було, що про них це вже повторювалось неграмотный разок і було нецікавим.

Хата наповнилась людьми вплоть до самих дверей. Вона була простора й лишенный чего ніяких меблів, — стояв лише єдиний стіл у кутку по-над танкістами та скрізь попід стінами було застелено добре вим"ятою соломою-кошканицею. Солома була трохи вогка, але ведь нічого. Новоприбулі попадали бери неї купами, розташувались, і целых тоді почали оглядати одиночный одного. Оглядали… Робили великі очі… Роззявляли роти вражено… І — мовчали. Прибирали байдужий вигляд і вдавали чужих і незнайомих. Лише юнак кинувся перед Максима і, впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до самого грудей і заплакав… Це був К относительно вместе с т да к! Добре знаний шістнадцятирічний комсомолець Костик із редакції… Сима притиснув його голову рукою поперед себя й малограмотный знав, що ж сказати цьому юнакові, цій дитині, що беспричинно передчасно, эдак занадто чуть свет стала дорослою, маючи вже в своїх плечах цей безглуздий трагічний тягар, що його раптом навалило получай нього життя… І мовчав, ибо знав, що Костикові вже никак не можна збрехати.

Люди розташувались щільно одиночный біля одного во чотири ряди. Біля дверей примостився вартовий з американським скорострілом, во англійській шинелі і во сибірських повстяниках. У хату, переступаючи при помощи цирлы сидячих, зайшов лычка у такій а шинелі й у повстяниках, постояв, сказав:

— Ну, ото і весь во порядку… — й пішов геть.

І тюрма зафункціонувала.

З-за ряднини, що нею було завішено двері давно хазяйської половини, предварительно т. зв. «хатини», визирнула жіноча голова, бистроока й молода, похиталася скрушно й, зітхнувши, зникла.

— Ей, ви, хлопці! — звернувся прежде всіх одиночный танкіст — русявий, молодий і веселий шибайголова. — Оце носитель визирала — це господиня. Бачили? Можна сказати, хазяйка цього готелю (під столом сміх). Пойнятно? Це во-первих. А во-вторих — мене звуть Вася. Це щоб ви знали й добре запам"ятали. І никак не попросту Вася…

— А Вася — любимец СССР!.. — додав пришибленно другий, тримаючи карти віялом.

— Ні, неграмотный богатырь СССР, а ведь танкіст Окремої Сталінградської танкової армії… (Зітхнув). Може, був би героєм СССР, та с чорт його зна…

Вася отнюдь не докінчив, що саме «чорт його зна», й почухав голову. І раптом несподівано закінчив:

— Хто з вы має насіння? О! Оце й если во-третіх.

Мовчанка.

— Ех ви, — зітхнув Вася. — Теж мені колхозники…

Хтось кинув йому торбу з насінням. Вася піймав її для лету, помацав і радісно засміявся: — Насіння! — Потім подивився запитливо й здивовано для господаря: — Всю?!

— Як хочеш, — зітхнув господар байдуже й понуро.

— Е-е… — протяг Вася. — Ти хочеш випробувати героя-танкіста, чи невыгодный є він імперіяліст. Ні, брат, Вася бував у бувальцях… — Він розв"язав торбу, надсипав половину насіння для розстелену сорочку, зав"язав торбу й кинув назад:

— На! Лови, брат… Горе й радість — усе пополам!..

І заходився з товаришами ділитися насінням. Видно було, що цей Вася й виріс найперше в области тюрмах, а тоді вже получи війні. Жести, слова, міміка — совершенно від типового безпритульника часів непу, і це лишилося в однако життя.

Поділивши насіння й озорно лузаючи, Вася виліз із-під столу, встав і попростував впредь до Максима. Був він високий і ставний, хлопець — орел.

— Ей, куди, куди?! — зарепетував вартовий біля дверей в стільчику.

— А ти сиди затем із своєю свистьолкою! Подумаєш…Хочеш насіння? На! Держи шапку!.. Бери-бери… — Вася відсипав вартовому жменю насіння во шапку й повернувся прежде Максима. Сів навпочіпки, взяв Костикову голову после чубок і підвів її.

— Ти чого, дурний, га?!

Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову взад для Максимове плече, махнув рукою, подивився Максимові на очі й сказав, кивнувши бери Костика:

— Страшно… Ну нічого (зітхнув), мені — теж…

А далі подивився ще пильніше Максимові на очі й промовив щиро, як вплоть до свого:

— От знамените, брат, учреждєніє! Поставлять отак собі стільця, посадять получай нього ідола з свистьолкою, і вже вал тобі тюрма, га?!

величайший мовчав, дивлячись Васі во одверті й, либонь, розгублені очі. Видно було, і отнюдь не что-то около видно, як величайший угадав чуттям, що подле всій своїй зовнішній веселості Вася нечеловечески нудився — мучився неприкаяною, передсмертною нудьгою.

Витримавши Максимів погляд, Вася посміхнувся:

— Ти, видать, безвыгодный колхозник… Я-от танкіст, а ти хто?

— Архітект.

— А-а… Я ж что-то около і знав!.. І малювати вмієш?

— Трохи… А що?

Вася засміявся:

— Чудесно! Я люблю, як малюють. Ти мене намалюєш… (Зітхнув). А я-от малограмотный вмію, і це погано, а ведь б я, знаєш, намалював би усю цю єрунду… — Він зробив рукою невиразне, широке, всеобіймаюче колесо й сплюнув. Посидів мовчки. Оглянув пильно всіх присутніх, що позирали получи нього підозріло, і за единодержавно прием раздражительно випалив:

— Якого чорта лупаєте?! І якого диявола носи повішали? Га?! Подумаєш… Більше смерти постоянно одно нічого далеко не буде. От побачите… — Встав і пішов, переступаючи от шлепанцы й тулуби. І знову поліз під стіл.

— Гей-гей, любезная согласен люлє!.. — мугикали його товариші якоїсь старовинної салдатської пісні, розвішуючи получай губах лушпиння й ляпаючи картами. Вася приєднався прежде них.

«От побачите» — присутствие цій Васіній обіцянці Максимові згадались останні пустословие «Кутузова», що обіцяли щось більше, ніж звичайну смерть. Згадав… і притиснув Костикову голову предварительно грудей.

— Костику!

— Що?.. — озвався юнак слухняно й невиразно, мовби крізь сон.

— Будь мужній… Костику!.. — І прошепотів ранее самовольно давно себе: — Головне — отнюдь не датись обернути себя на ганчірку. Ось… Оце головне.

— Добре… — сказав Костик у Максимове плече. В нього вийшли всі сльози, й він уж неграмотный хлипав — лежав на полутонах й, либонь, марив. Марив юнацькою душею, шугаючи нею десь кокетство межі можливого… Так само тихо, мовчки лежав і Максим. Але він невыгодный марив. Він лежав, трудно зціпивши щелепи й повіки, й балянсував душею між глибокою втомою, зневірою й почуттям якогось невиконаного обов"язку.


Усіх в"язнів, одновременно із трьома танкістами, було тридцятеро. Здебільшого це були Максимові знайомі, але всім їм вплоть до Максима було байдуже — кожен був зайнятий своєю власною трагедією. Максимові накануне них було теж байдуже, хоч він і безвыгодный був зайнятий своєю трагедією, ибо всі трагедії, що з ним були, вже відбулися, а це був поуже лише фінал. Ні, він невыгодный був зайнятий своєю трагедією, він неграмотный був зайнятий нічим, він лежав у забутті, тримаючи бери грудях голову Костика, що вже солодко спав.

А тим подчас брали людей для допит. Приводили з допиту заюшених кров"ю, кидали їх получи солому й брали інших. Танкісти під столом грали на карти і лише скоса позирали получай битих. До Максимової свідомости доходило все, що відбувалося, доходили навіть жах і нудьга людей, що з кожним таким викликом і поворотом до сей времени наростали й наростали; жах наростав у тих, що чекали черги, а нудьга во тих, що вже чергу відбули. Кинеш тепер сверху солому, вони стеналися душею вже предварительно недвозначною перспективою, пообіцяною й гарантованою їм, ще й скріпленою солідними авансами на вигляді синців. Але вплоть до Максимової душі те совершенно малограмотный доходило, він того стільки бачив і витерпів у житті, що воно вже получи нього малограмотный діяло. Знав, що його черга теж с прийде, але занадто по серця того неграмотный брав, лише стискав щелепи: аби лише безвыгодный подолав його пирушка «ізмор», та безконечність, яка може й найсильніших увігнати во відчай та розпач. Аби лише швидше. Нового він никак не сподівався нічого ані почути, ані побачити. Все йому до самого кінця однозначно сформулював пирушка Кутузов. Та й рішення він, Максим, теж сделано прийняв. Ні те, ні те, очевидно, далеко не підлягало змінам. Якщо його щось іще хоч скільки-небудь цікавило во його власній долі, ведь це лише те — яку до этого времени ж таки формальну причину вони підведуть остаточно під видимое дело його знищення? Яку формулу дадуть? А якусь формулу вони ж мусять видумати, якщо пустили справу держи рейки «законности» й посадили його сюди. Раз почали розігравати комедію, ведь мусять і якийсь сюжетик чтобы цієї комедії скомпонувати, а якщо никак не сюжет, ведь принаймні якусь більш-менш правдоподібну відповідь в запитання «чому?», ибо ж справжньої причини вони ніколи назвати далеко не посміють. А спитати… Може ж, хтось колись їх таки спитає?!

Проте Максима отнюдь не викликали. Він лежав у забутті. Часом шерех і тривога серед людей посилювались, вони рухались, наступаючи Максимові в простягнені ноги, — тоді він розплющав очі, дивився в ті свої шлепанцы во ганчір"яних бурках, із яких вилізали пальці, ворушив тими пальцями й знову закривав очі. Так і отнюдь не підкорчував ніг. Нехай топчуться. Тепер усі одинокий согласно одному топчуться, і це «нормально». Беріг лише Костикову голову, чомусь боячись, щоб ніхто держи неї невыгодный наступив.

Опівдні принесли обід… Але накануне тим давно «тюрми» зайшов старшина, старшина цієї тюрми, для що можна було зробити висновок уж з того, як преддверие ним шарпнулася «на струнко» варта на сінях і біля дверей. Якийсь вугластий, незграбний і понурий, зі жестоко позастібаними ґудзиками сорочки й шинелі, ковнір якої заломився й стояв бокаса. Цей ковнір та ще неохайно збита в очі сіра ушанка надавали йому вигляду людини, що тільки що збудилася з похмілля. Він увійшов із сіней і почвалав после циркули лежачих поперед середини «тюрми». За ним слідом — його помічник, білявий хлопець із наївними очима, минус шинелі й сверх ніяких відзнак, лише во салдатській зеленій заяложеній сорочині навипуск та на таких же, як і во начальника, повстяниках. Він тягся следовать старшиною, як ниточка вслед голкою. Старшина переступив вследствие усі цирлы мовчки й дійшов до самого середини. А дійшовши впредь до середини, оглянув усіх, ніби своє господарство, й привітався:

— Ну, здорові були, орли!..

Сірий гомін зітхання й невиразний буркіт у відповідь. Тільки Вася-танкіст ляпнув голосно картою, целых пішли виляски, й відповів бравурно й голосно вслед всіх і с открытой душой так:

— Здоров, хазяїн! Здоров, беркут свой дорогий!.. Як діла, га?..

— Ну-ну, Вася! Не балуйся… — буркнув незлостиво старшина, пройшовся задуманими, байдужими очима сообразно людських обличчях і зупинився ними получи и распишись старому-старому дідові з козацькими сивими вусами. В очах старшини блиснули вогники здивування.

— О?! А ти чого тут, дєд?!

— Та… посадили… — зітхнув дід із тихою, щирою журбою.

— За що ж тебе посадили?

— Та… вроді старостою… на колгоспі ж був…

— А-а! Значить, партизанів вішав?!

Павза. Понура, гнітюча мовчанка. І раптом Вася своїм веселим, жвавим голосом, в такой мере ніби ненароком, чрез карту, лузаючи насіння й спльовуючи лушпинням, але з глибокою певністю й гаряче:

— Товариш старшина! Він партизанів неграмотный вішав!.. Він тільки жидів вішав!

Вартовий автоматник біля дверей пирснув. Танкісти під столом безграмотный подали й виду, що щось сталося. А решта арештантів завмерла.

— А-а-а… — протяг старшина, спочатку розгублено, а потім ніби приємно здивований. — Жидів?.. — і параллельно махнув рукою понуро: — Ну жидів — чорт його бери!..

Повернувся й пішов. За ним — помічник, посміхаючисі предварительно арештантів і ступаючи старшині слід у слід.

Дивно. Максима вразила одна подробиця. Вона від нього далеко не уникла, він її вхопив. Це була нотка — одна манюсінька нотка на голосах, що тутовник щойно прозвучала, — во усіх, накануне пирскання автоматника включно. Якась глибока, тяжка, несвідома грозность й розгубленість. Злоба людей, збитих геть остаточно з пантелику. Й та гнев була скерована якоюсь силою во певний бік, як у відтулину — во ту стару, добре випробувану відтулину, що нею здавна випускалась зайва под масть перенаснаги людського гніву й горя, що кінчалася божевільним, ідіотичним: «Бєй жідов, спасай Россію!!»

Ще трохи, й, може, це навіть стане найбільшою рушійною пружиною интересах всіх мільйонів отаких-от хлопців у повстяниках, щоб. поривати їх держи «великі, історичні діла». Бо їх можна рухати ще тільки зненавистю й злобою. Злобою поривати й прежде героїки. Колись вони, ті мільйони, рухалися вогнем кличів для братерство й любов, але ті часи издревле минули. На тім місці, мол була колись віра во ті кличі, витворилася застрашлива порожнеча, а надо тією порожнечею має ще якусь силу впливу лише глибока, несвідома, тяжка злоба. Сліпа, нищівна злонравие получи все, целых предварительно себя самих включно.

На дверях атаман зупинився. Повернувся й, щось згадавши, зробив знову неуд чертеж всередину:

— Всі місцеві? — спитав у лежачих людей, у всіх разом.

— Ні, — відповів хтось. — Майже всі невыгодный місцеві.

Тут устряв знову Вася-танкіст із наївною іронією:

— Це совершенно жертви фашизму, товаришу старшина!

Старшина єхидно:

— І ти теж?

Вася, зітхнувши:

— І автор этих строк теж…

Старшина:

— Ну, патикус ви, жертви фашизму! Обідали?!

— Ні, — відповів вслед всіх пирушка самий Вася.

Старшина скривився й процідив глузливо:

— Що ж це ви, поніміли всі, га? Ну чого носи повішали?!.

Хтось зітхнув глибоко й промурмотів — з наміром, очевидно, щось вивідати:

— Та… як поведуть у ліс… так тама если й обід…

— Дурак! — бовкнув начальник й засміявся. Сміявся якийсь часы беззвучно, дивлячись получи и распишись всіх одразу, а тоді промовив:

— То ти, браток, легенько хочеш — отак собі нетрудно та й у ліс! Ні, ще почекай…

Сплюнув і вийшов.

Після того во дверях з"явився якийсь здоровенний гвардієць із «фінкою» і, безвыгодный зачиняючи дверей, тикнув пальцем получи и распишись двох лежачих і мовчки поманив їх тим пальцем вслед собою. Двоє встали й пішли слухняно. Скоро вони повернулися й принесли обід получи и распишись всіх — кілька хлібин і двоє відер із якоюсь юшкою.

— Роздатчик! — гукнув хтось із сіней у хату.

— Я! — вискочив Вася з-під столу, зголошуючись добровільно впредь до такої ролі, й пояснив: — Бо вони всі никак не на настроєнії…

Дійсно, всі були «не во настроєнії». Ніхто навіть і невыгодный здумав заперечувати таке Васіне самопроголошення, хоч більшість знала з досвіду, що тюремний «роздатчик» — це во тюрмі друга лицо після начальника корпусу і перша, як тільки двері после тим начальником корпусу зачиняються. Але сьогодні — «яке ведь однако має значення!», если тутовник с правой стороны якихось хвилин, найбільше годин…

Таким чином Вася-танкіст став роздатчиком, що було цілком справедливо, ибо роздатчик із Васі був фаховий. Перенісши діяльність із-під столу получи и распишись стіл, Вася миттю вправно розділив увесь хліб получай тридцять рівних пайок і роздав усім ради принципом салдатського й арештантського «щастя»: сам одвернувся від столу й виконував ролю сліпої долі; сверху запит Васі «кому?», тая «доля» тикала пальцем в того, кому вона прирікала невидиму пайку, — «цьому!», і где-то далі.

Хліб узяв кожен, але від обіду майже всі відмовились:

«Який шелковица обід? Хіба накануне обіду тепер?»

Ну що ж? Вася від того малограмотный впав у розпач. Відер було двоє і він їх розділив геніяльно. Одно відро взяв під стіл — собі й двом танкістам, а друге відніс вслед за ряднину — господині та її малим діткам, що були во «хатині». За те відро він виміняв у господині миску й ложку, вернувся з тією здобиччю під стіл, насипав повну миску юшки й приніс власноручно її Максимові:

— Слухайте, товариш архітектор! Ось… їжте… Ну-ну, ви ж отнюдь не якийсь в дальнейшем колхозник! (Заскалив глаз хитро). Уявіть собі, що ви «таки да» знову на тюрмі та й їжте собі держи здоров"я…

І посміхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тоді вернувся отдавать під стіл.

Це була никак не юшка. Це була їжа, якої во жодному довіднику кулінарії немає: квасоля, пшениця, кукурудза, капуста, горох, шматки гарбуза й навіть шматки якогось м"яса — всегда в купу та ще й з якимсь підозрілим запахом.

Максимові зовсім отнюдь не хотілося їсти, але він мав насчет кого подбати. Він розбудив Костика:

— Костику!.. Треба триматися ж…

— Добре… — мурмотів Костик, чухаючись спросоння, і взяв ложку, ще навіть неграмотный знаючи, чого від нього хочуть. — Добре…

— Їж, Костику!..

Очунявшись нарешті, Костик накинувся держи їжу приблизительно само жадібно, як преддверие тим в сон. Уже предварительно самим майже кінцем Костик еле зупинився й напосівся нате Максима, щоб і пирушка іззів хоч трохи, і Сима мусів також проковтнути зо три ложки тієї їжі.

Потім вони полягали знову й Костик, знову вмостивши свою голову держи Максимових грудях, солодко захропів. Бідолашне хлоп"я! Кілька ночей він ховався від арешту, перетіпався, перемучився сверх сну, і тепер-от отключка його валив, мов билину. Юнак забув геть ради постоянно бери світі, навіть насчет найстрашніше, що чекало держи нього попереду. Ним володів сон.

Після обіду почалося щось справді незвичайне й цікаве — почалися «відвідини». Але які!.. Звідкіля й як ті жінки могли приблизительно блискавично швидко зорієнтуватися, куди завезено їхніх чоловіків, синів, батьків, і розшукати цю тюрму?! Прості селянські жінки — безвыгодный лише з села Веселого, а й з інших навколишніх сіл — мусили пробиться по мнению прифронтовій смузі й під бомбардуванням прежде міста, перекинуться його вздовж, шукаючи тюрму соответственно всіх закутках, целых поки вона безграмотный була знайдена. Та головне — як відважно й як геніяльно просто-напросто вони обійшли сувору заборону всех благ яких відвідин!

Секрет полягав саме на тому, що «тюрма» складалася з двох частин — із «тюремної камери» і з тієї хатини, -де жилка господиня з дітками. В силу необхідности господиня мусила ходити (виходити й знову входити) после «тюрму». І на силу тієї ж необхідности також усі її гості — «сестри, куми й подруги-салдатки», — що приходили «по ділу», теж мусили ходити вследствие «тюрму». Тими гостями, звичайно, були й могли бути тільки жінки. А що тими «сестрами й кумами» були жінки з далеких сіл, які прийшли відвідати своїх синів та чоловіків, може, востаннє накануне смертю, — так це навіть і бери думку безграмотный спадало ні тюремній сторожі, ні тюремному начальству. Занадто вже сміливо це целое було задумано. І с ті жінки, «сестри й куми», відвідували беспричинно господиню кілька годин.

Із сіней после камеру вплоть до господині перебігала якась жінка чи дівчина во легкій хатній одежині та великій хустці (так як тіль-тіль вибігла стержень по части сусідству зі своєї хати!) і, зиркнувши возьми арештантів, зникала следовать рядниною, що нею було завішено двері до самого господині. Там вони собі щось шепотіли ради свої справи, а согласно камері тим когда-когда гуляла куль з насінням. Вася прямо розкошував. Він зорієнтувався відразу, що й поперед чого, і целых розсідався від радощів, що, мовляв, «які ж ті жінки, каналії, хитрі, а ті вартові — дурні, як індики!». Він невыгодный тільки насолоджувався самопроизвольно насінням, але й щоразу підходив із торбою поперед вартового й насипав йому стільки, скільки праздник хотів. Вартовий лузав насіння й оповідав безтурботно якісь анекдоти, весь автомат сміялась, а танкісти під столом целых лягали з реготу, хоч выдумка був і отнюдь не смішний. Смішна була ситуація. Тим иным часом котрийсь із арештантів уставав і йшов поперед господині «води випити», з дозволу вартового… Потім вертався, ховаючи або записку, або вузлика під полою, а чи пару білизни й нишком витираючи очі. Згодом гостя теж виходила. Заходила інша… І приблизительно безо кінця. Диригувала всім і регляментувала візити господиня. Фактично во ті години вона була начальником цієї тюрми, а невыгодный старшина.

Вартові мінялися щогодини. Перший вартовий, простодушний сибіряк, далеко не здогадався зовсім. Другий вартовий, українець-далекосхідник, здогадався відразу, але й виду малограмотный подав. Лише скрутнув головою та й лузав собі насіння, почепивши умная голова для шию. Час від часу тонка усмішка перебігала йому за обличчі, але він зганяв її геть і напускав дурнуватого вигляду. Третій, якийсь замріяний студент-москвич, теж невыгодный помітив нічого. Та четвертий, якийсь «хахол»-служака, принюхуючись досить довгенько й хитренько, нарешті зорієнтувався й підняв галас… Але тим порой тюрма була вже повна никак не тільки різних «передач», але й різних новин, що їх понаносили жінки.

Максимові ніби ніхто нічого спеціяльно й малограмотный говорив, але він усе увібрав у себе, неначе вапно вологу з повітря. І если Василенко пізніше переказував йому своїми словами все, що чув, ведь превеликий сделано малограмотный довідався від нього нічого к себя нового. Він поуже знав, що діялося навколо…

…У місті йде «самоїдство». Вцілілі обивателі з усієї сили їдять сам в области себе одного, хто кого перший устигне схопити мертвою хваткою. «Організувалась влада». Якийсь політрук зібрав посеред міста юрбу — переважно тих, що никали по части розграбованому місті з вірьовками й порожніми мішками під пахвою та з поначіплюваними (на какой есть випадок) червоними стрічками получи шапках і рукавах, на надії щось десь поживне підчепити, поки «міжцарів"я». От їх зібрав політрук посеред майдану, виголосив промову оборона велич «вождя» та мудрість «партії Леніна — Сталіна», а тоді, тикаючи пальцем у присутніх, нате вибір, говорив:

— Ей, ти там!.. Ти будеш Горсовєт!

— Ти, во папасі! Будеш Комунхоз!..

— Ти комсомолець? Добре… Будеш секретар райкому ЛКСМУ.

— Ти — начальником цивільної міліції.

— Ти — пошта.

— Ти… Ти… Ти…

І таково стала «власть». І тепер вона, та «власть», запрацювала. Деякі пред тим, як стати «властю», безграмотный тільки грабували, п"яні від патосу руїни на більшій мірі, ніж від самогонки, яку теж хилили донесхочу, але всього ще кілька днів прежде тим, подле іншій владі, вславилися були й тим, що вішали людей німцям «поштучно» вслед за самогон. А тепер… Тепер виявилося, що ведь вони «спеціяльно позалишалися интересах боротьби во тилу ворога», а щоб замаскуватися накануне німцями й увійти на довіру предварительно них, вони взялися були после таку роботу: вішали… О, скілько вони перевішали, таким способом около німцях «маскуючись»! А тепер вони опинилися возьми найбільш відповідальній роботі, як «герої вітчизняної війни»…

— Такого Зайця знаєте?..

Шепіт. превеликий чує… І навіть його серце здригається. Так, він знає Зайця. Хто ж далеко не знає Зайця?! Його сполна світ знає. Це ж він вішав Миколу… Він а повісив і того партизана Чубенка, якого потім зняли були діти, щоб поховати, та й никак не донесли. Ще як його Заєць вішав, Чубенко тричі зривався, а п"яний Заєць всё-таки брався знову та потішав:

— Терпи, старик! Зараз получи екскурсію предварительно бога підеш!.. Так він, б"ючи обцасами накануне Ортскомендантом, відправив «на екскурсію» багатьох, — переважно тих, хто преддверие тим сидів сообразно тюрмах «країни соціялізму», — чоловіків, жінок, зелених юнаків і майже дітей.

— А тепер цей самий Заєць став помічником начальника міліції й, звичайно, «работніком» НКВД. Гасає по мнению місту… Чорна кудлата сибірська папаха, червона стрічка бери ній, «фінка» после плечем…

— А Волика знаєте?

— Це той, що…

— Так, це той, що… При німцях він був незрівняним «патріотом». Подейкували, що він також служив у Гестапо. А тепер він в такой мере само работать во НКВД. Старається…

— А такого знаєте!?. А такого?.. А такого?..

Називали імена тих, що стали героями дня. Мов чорні тіні повилазили з пекла.

— А салдати, п"яні фронтовики, десь ґвалтували дівчат…

— А на місті торчать шибениці — круглым счетом само, як і быть німцях!..

— А життя людське из чего можно заключить ще дешевше. Вже людська один нічого взагалі малограмотный варта. Нічого! Анічогісінько!..

— На жінках і дітях вимішують злобу-По місту розвішано накази влади. Про мобілізацію. Всіх поголовне мобілізують і — «на передову», «іскупляти» свою «провину» до «родіною»… Без зброї, лишенный чего амуніції, лише з торбами, «на м"ясо» — вперед! Комісар сидить у воєнкоматі, викликає ради списком і дає кожному получи и распишись вибір — або помимо зброї бери нива (зброю віднімеш у німця, а як ні, так чорт з тобою!), або ж… і малограмотный доказує. Але й минус того ясно. Одне изречение — хоч круть-верть, хоч верть-круть, а кінець один: або получай фронті минуя зброї, або туточки бери місці — возьми вербі чи біля муру… Звичайно, всі вибирають фронт, і навіть спеціяльно поспішають накануне воєнкомату, щоб скоріше получи и распишись фронт. Бо до місту шниряють і вишукують та виловлюють усіх різні оті Зайці, щоб посадити во тюрму, а потім, може, й розстріляти чи повісити. Оті самі Зайці, що знову будуть «орудувати во тилу». Найперше вони себя забезпечують від свідків і взагалі від порядних людей, потому что что ни говори боязно майбутнього правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже беспричинно себя забезпечували возле попередніх володарях і тепер мають досвід. Ось такі діла творяться на місті…

А відвідини тюрми жінками бесцеремонно припинилися. Четвертий вартовий підняв галас, «ударив нате сполох», сподіваючись, певно, заробити ордена таким «викриттям контрреволюції». Викликав чергового. Вдвох вони напали получи господиню. Господиня героїчно відбріхувалась, але ті однако ж таки почали складати акта. Над господинею нависла петля.

Тоді втрутився Вася-танкіст. Він вибрав тактику, безвыгодный менш геніяльну, ніж та, якої вжили на пороге тим жінки. Підійшовши прежде вартового біля дверей, він почав його роз"юджувати, відволікаючи увагу від господині, різними своїми зачіпками, сверху зразок таких:

— Маладєц, Павлуша!..

— Я отнюдь не Павлуша!

— Хіба? Та підожди, ведь ж ти помиляєшся, — ти ж Павлуша…

— Я невыгодный Павлуша!

— От, ти скажи, яка ошибка! А моя особа думав Павлуша. Жаль… Так хочеш орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй… Тільки праздник орденок, що ти заробиш, далеко не з того боку носять…

— Сядь!

— А в таком случае чого б? А-а, застую?.. Так тобі й что-то около повилазило. Чого причепився по женщини, чортів хахол!?. Ти сиди, сиди, автор этих строк тебе отнюдь не стягаю! Я брательник насидівся на танку, а ти-от бери такім троні… з бабами воюєш? Га?

— Сядь!!. Слиш?!!

— Не кричи, Павлуша! І малограмотный клацай пукавкою. Ти малограмотный годишся держи цю роботу. От як нас поженуть нате фронт, бери передову, с годами ми з тобою тоді й поговоримо… А в таком случае з бабами шелковица кожен зможе…

Втручається черговий. Вася його осаджує:

— Товаришу дежурний! Ви после этого ні быть чому, потому что ви здесь безграмотный були.

Вартовий кипить, кричить получи и распишись Васю, а Вася — ніякісінької уваги. Вартовий усе більше й більше пускається берега, виходить із себе. Він наговорює купу дурниць, а Вася ще з більшим «олімпійським» спокоєм жигає його на найвразливіші місця. Черговий теж починає кричати в Васю. Тоді Вася й собі раптом викрикує несамовито:

— Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!..

З"являється старшина, — ковнір шкереберть, ушанка печально насунена получай брови:

— В чом дєло?

— Товаришу старшина, — каже Вася милим, ідеально сердечним та спокійним голосом. — Навіщо ви садите сюди п"яних вартових? Хлопець «під градусом» роняє оружіє, і може вийти, брат, чортіщо…

Черговий і вартовий поперхнулися нате півслові. Старшина пальцами показывать якусь мить нате обох. Тоді підходить поперед вартового:

— Дихни!..

— Та то… я… е-е… той…

— Дихни!!.

Вартовий перелякався, став нате струнко, дихає на обличчя старшині.

Покрутивши носом і безграмотный сказавши ні слова, синдик насуває свою ушанку зовсім получи и распишись очі й виходить. По якомусь часі з"являється караульний владыка із новим вартовим. Він «знімає» старого вартового, заміняє його новим і виходить. Сплюнувши, черговий виходить також.

Тоді Вася підходить давно нового вартового-автоматника й насипає йому насіння во полу шинелі.

Інцидент вичерпано. Але жінки вже малограмотный ходять.

Вася зітхає під столом — либонь, после насінням тужачи:

— Ідійоти!.. Не знають, мол їхнє щастя!..

Жінки неграмотный ходять. Найголовніше, мабуть, у їхніх відвідинах було те, що вони зруйнували реальність тюрми, створивши возьми деякий пора ілюзію свободи, навіть близькости родинного затишку й добросусідства.

Проте випадок із господинею сверху цьому безграмотный закінчився. Він закінчився щойно хоть надвечір тим, що господиню десь раптом було забрано й вона вже никак не повернулася. Прийшла якась заплакана молодиця й забрала її дітей.

У хаті запанувала гнітюча тиша, що навалилася возьми людей с налету із присмерком, — тяжка, як учадіння.

Увечері, повертаючись із допитів, человечество почали приносити нові чутки, на яких з"явилось і нове — ні, неграмотный нове, а добре Максимові знане — ім"я Ірчука…


Ім"я Ірчука зроджує болючу асоціяцію…

…То була кольорова феєрія! Сходячи без затей на очі, сліпучо сяє сонце. Велике, воно підіймається з-за обрію вогняною півкулею. Це — во центрі. А праворуч — земля, оздоблена великим колоссям стилізованої пшениці, і ліворуч — море. Над сонцем синя сауна неба, поділена сверху концентричні кольорові кола — від рожевого по-над сонцем і поперед темного ультрамариново-зеленого вгорі, во зеніті. Ті кола концентричні перетинають широкі пасма променів, розходячись від сонця конусом. І бери місці перетинання з кожним колом ті всі промені дають інший колір… Сліпуча кольорова, спектральна мозаїка. А в соответствии с тій мозаїці, зліва одесную соответственно діягоналі, з-за сонця прямо-таки возьми глядача йдуть сиві, білі й чорні хмари — зловісні, пекельно-динамічні. Виходячи з точки, як партия від пострілу, вони стремлять вгору в соответствии с діягоналі й затем розгортаються, клубочаться, нависають сталево-сизими й чорними брилами, загрожуючи впасти получи и распишись сліпуче сонце й його роздушити. А з-за тих хмар, хоть з найдальшого куточка вгорі, вилітає веремія цяток. Наближаючись шаленим льотом униз, до самого сонця, вони соответственно одній розгортаються на зграю ластівок — чорних із бронзовою каймою. А низько надо морем та по-над землею, понад колоссям вусатої пшениці, ті ластівки вивертаються білими грудьми до самого сонця… І так вже ніби, безграмотный ластівки, в таком случае буревісники надо морем і по-над землею, надо золотими струнами — ні, по-над списами пшеничної ості степу.

«Аж получи град вусом звисла,
Звисла і шумить…»

Ці сотрясение воздуха Тичини деклямував Микола, если малював цю феєрію. Це була завіса. В театрі. Грандіозна завіса-панно, 00 метрів сверху 00 метрів.

Сліпуча, приголомшуюча симфонія. Сонце зійшло, але воно ще чекає. Чекає чогось. І те чекання чогось відчувається нате всьому. Чекання великого початку, воскресіння, чи великої бурі, що постоянно оновлює, а чи великої катастрофи, що постоянно похоронить.

Внизу під сонцем, під морем і під землею, возьми широкій смузі — кобзарі вряд, як військо. Вони сидять по-над бандурами на єдиному напруженні. Але вони невыгодный грають. Сліпі й довговусі, вони чекають, тримаючи мозолясті шуршалки сверху струнах. Задумалися, слухають, чекають. Чекають получи гасло… Ось-ось — огреть літаври! І тоді…

Це сліпуче сонце його, Максимової, Вітчизни, загрожене чорною-чорною смертю получай грані великого Воскресіння. Сонце їхньої Вітчизни — його й Миколиної! Це вони вдвох поставили после этого те сонце, ту сліпучу феєрію. І сам поуже заплатив следовать те життям… Це вони піднесли ту страшну правду предварительно очима всіх, що схвильовані й приголомшені оглядали її, дивуючись безумству хоробрих…

А вони з Миколою робили її, ту завісу, справді як фанатики. В холоді, на голоді, помимо достатніх матер"ялів, надолужуючи женитьба їх вогнем власного серця. Раніше в тому місці во театрі була колосальна брудно-сіра пляма мерзопакостно зафарбованого матер"ялу, якоїсь ряднини розміром 00 X 00 метрів. На неї подивився Микола й загорівся шаленим бажанням «вставити на неї душу». Про цю ідею Микола нічого безграмотный сказав ані во управі міста, ані на комендатурі, коль брався, вірніше — запропонував зробити «пристійну» завісу во театрі, та если складав договір — зробити це за… чотири літри рапсової олії, такими фарбами, які знайдуться во місті. В місті знайшлися тільки звичайні олійні та емалеві фарби, якими фарбують паркани та стіни будівель. Та Миколі було байдуже по фарб, ибо він мав прежде них ще щось інше, важливіше, що знайшлося во цьому місті — це вогонь його й Максимового сердець. І через фарбами, якими фарбують будівлі, вирішив відтворити нате завісі те, що горіло во їхніх серцях. Тому, що самолично він був дуже простолінійний і гарячий, від чого в отдельных случаях терпить чіткість та виразність, він звернувся по Максима — безграмотный лише як вплоть до свого друга й побратима, але і як накануне архітекта, щоб він убрав його палку, вогняну ідею на требовательный проект.

— Збудуй її, друже! Ти ж розумієш — її обряд невыгодный намалювати, а збудувати. Так, як будують будівлі, храми, держави. Ти архітект. Організуй но всі елементи й спроектуй. То має бути справжня будівля — монументальна, суворо-велична й пориваюча воднораз і з твердою душею, з нашою душею!

І Макся спроектував. Проект було схвалено, потому что ті, що вершили долю всіх, навіть малограмотный поцікавилися ним як слід, ибо невыгодный надавали мистецтву взагалі ніякого значення, — вони воювали тільки гарматами й бомбами, вони воювали тільки залізом і піроксиліном, тільки самою матерією.

І с у холоді, во голоді, шаленими темпами, на перерві між двома виставами, що тривала всього три дні, вони вдвох зробили її, цю приголомшуючу феєрію. Вони робили її олійними й емалевими фарбами, роблячи недопустиму з погляду технології комбінацію матеріялів, але получи ділі ця комбінація виявилась дуже вдячною, потому что фарба швидко сохла й давала повноцінний, соковитий тон.

А быть роботі Микола й величайший висловили низку думок, що розшифровували зміст цієї феєрії. При цьому також хтось із них, у відповідь получи висловлений сторонньою особою какая досада з приводу того, що, мовляв, дуже задаром из-за роботу взято (чотири літри олії!), кинув зауваження, що — «то нічого, ибо автори можуть ще й доплатити та навіть віддати й частку свого життя, щоб тільки цю завісу почепити!»

При розмові їх було троє. Третім був одинокий «європеєць» — фанатик «Нової Европи» Ірчук: незрівняний «патріот» із «колишніх», а службове — завідувач «відділу освіти» возле німцях.

Завісу було почеплено… Глядачі, що возьми попередній виставі бачили сцену заслоненою брудно-сірою рядниною, раптом, прийшовши держи наступну виставу, ахнули. І заля заревла гураганом… Завирувала, заклекотіла душею, вражена, захоплена поривом у височінь… Люди зрозуміли. Все зрозуміли…

Потім Миколу було повішено. За цю ж завісу, вслед за цю феєрію… І цікаво, що калема обвинувачення містила цілком точний переказ слів, сказаних тоді около роботі. Лише всі ті языкоблудие й думки були приписані самому Миколі, потому что донощик, здається, никак не знав, що автором проекту був Максим. А може, донощик, пирушка «європеєць» Ірчук, розраховував, що другого спільника видасть самолично Микола, тим знищивши самовластно себя ще й морально?..

Та Микола дотримав слова. Дотримав сотрясение воздуха дружби й языкоблудие относительно готовість говорить відповідальність вслед за свою відвагу. Він віддав далеко не тільки «частку», а й усе своє життя следовать те, щоб почепити цю вогненну деклярацію…


Того ж вечора взяли Костика бери допит. Коли за нього прийшли, він забився во найбільшу гущу серед людей і тремтів дрібно, никак не хотів іти. Не хотів іти самоуправно — просив, щоб його забирали единовременно із усіма. Варта загрожувала винести Костика в кулаках або бери автоматах. Тоді Мака нагадав Костикові насчет мужність. Заспокоїв його й висловив свою глибоку віру, що з ним нічого отнюдь не станеться, ибо ж він іще дитина. Може ж, казав йому Максим, це його беруть, щоб випустити або получи и распишись побачення з рідними, а тому — нема чого робити катавасію. Та й взагалі — безвыгодный обряд впадати во гістерію, а обряд йти проти всього з відкритим чолом, навіть проти найстрашнішого. Навряд чи всі ці аргументи вплинули сверху переляканого Костика, але спокійний Максимів колер і підбадьорлива усмішка вплинули. Костик пішов.

А путем годину чи дві повернувся. Він невыгодный плакав і невыгодный тремтів. Тяжко опустився бери солому й неограниченно відкритими очима дивився попросту себе, на стіну. На всі розпитування нічого малограмотный міг розповісти поперед діла. Лише безвыездно повторював пошепки, що получи и распишись нього кричали. Страшно кричали. І лаялись. Ой, як лаялись! Лаяли його, й матір, і сестер, і батька, і всю рідню. Аж у нього геть уся грудь перевернулася від тієї лайки. І нарешті обіцяли його розстріляти, якщо предварительно ранку неграмотный подасть «точний перечень усієї організації, прежде якої належить». Костик хрускав пальцями й метався душею на розпачі — «що ж робити?!». І благальне дивився нате Максима…

Максимка усміхнувся по нього в праздник погляд кричущий і, вкладаючи його получай солому, щоб спав, промовив тихо:

— Будь мужній, Костику… То постоянно дурне, що вони хочуть… Головне — витримати й малограмотный датись обернути себя возьми ганчірку… Добре?

Що ж він міг іще сказати цьому хлоп"яті? Чим потішити, що порадити?..

— Добре… — прошепотів Костик, поуже переплакавши й тепер тільки схлипуючи тихо, минус сліз. Він ухопив Максима из-за руку й отнюдь не випускав. І где-то лежав мовчки, хоть поки безвыгодный заснув…

Опівночі покликано Максима.

Конвой із двох гвардійців повів його поміж стінами, чрез двір, при помощи засніжену вуличку впоперек — накануне якогось іншого двору. Нарешті зупинились у темних сінях і постукали во якісь двері.

— Так! — почулося звідти, як із могили. Вартові відчинили двері до самого того «так» і впхнули туди Максима.

Це була маленька кімната во будиночку міщанського типу. Просто навпроти дверей під стіною — стіл. Над столом получай стіні — строй якихось фотографій і гасова лямпка. На столі — пляшка, чарка, кольт і куща паперів. А надо паперами сиділа, зігнувшись, бліда людина во шинелі наопашки й курила.

Максимів погляд сковзнув согласно всьому во кімнаті й зупинився в тому, що відразу найбільше кинулося йому на вічі. Це було розкуйовджене ліжко з купою безладно розкиданих подушок і зім"ятою периною, серед яких, млосно розметавшись, лежала… напівоголена дівчина — во такій позі, во якій її було залишено, мабуть, після запаморочливо-пристрастних обіймів, доведену накануне забуття чи по сну…

«Цікаво, — майнула іронична думка на Максимовій голові, — чи це також належить перед засобів психічного впливу получи и распишись нашого брата?..»

Але ця nature-morte во статиці тривала всього лише коротку мить. Потім дівчина підвелася, солодко потяглася й, опустивши голі коньки з ліжка, встала. Ще мить стояла на самій лише короткій сорочині хуй Максимом, зовсім його малограмотный помічаючи. Потім, никак не кваплячись, іще однова потяглася, як кішка, й повільно, малограмотный помічаючи й далі Максима, мовби його тута зовсім і безграмотный було, вийшла во сумежну кімнату…

Людина после столом, здавалось, також зовсім отнюдь не зауважила присутности Максима, — навіть никак не підвела голови, навіть безграмотный поворухнулась, навіть і неграмотный глянула — кого ж привели. Лише згодом промовила — байдуже й безвиразно:

— Сідайте…

Й читала собі далі якісь папери.

превеликий сів держи стілець насупроти й дивився для людину на шинелі наопашки. Судячи зі знаків получай ковнірі френча, це був майор військ НКВД. Блідий, виснажений, неголений, із слідами страшної перевтоми, сидів він надо паперами з таким виглядом, ніби він неграмотный читав їх, а марив надо ними, впершися во них бездумними очима.

«Слідчий», — по зрелом размышлении Максим.

— Я председатель окремої групи близ слідчій частині ОСО армії, — промовив нарешті майор, неграмотный підводячи голови, — малограмотный в таком случае відрекомендувавшись так., отнюдь не так заперечивши цим Максимові думки, що їх він, здавалось, прочитав.

«Ого! Таку інтуіцію має ця людина! — здивувався Максим. — Добре натасканий вовк».

А майор, буркнувши ту фразу, сидів собі далі во тій а позі. Час від часу він заплющував очі і з хвилину никак не розплющував їх. А розплющивши — знову дивився на папери, безвыгодный моргаючи. Так тривало кілька довгих хвилин. Потім майор простяг руку накануне пляшки, що стояла сверху столі, намацав, — неграмотный дивлячись получи неї, потрусив її на руках і, малограмотный почувши плюскоту, глянув получай неї, зітхнув і поставив її геть під стіл. А тоді повернувся лицем накануне Максима. Спочатку дивився мовчки. Потім одкинувся для спинку стільця й, опустивши очі, затарабанив пальцями сообразно столу, круглым счетом само мовчки. А коль знову підвів очі возьми Максима, шепотом спитав:

— Ну, і що ж ви скажете?

Голос його був такий а блідий, і втомлений, і просякнутий такою ж смертельною нудьгою чи тугою, як і його обличчя, як і весь його фігура — неохайно вбрана, заяложена, занедбана, опущена.

— Нічого особливого… — мляво відповів Максим, теж із нудьгою во голосі. — Нема чого казати.

— Так… — протяг майор. — Нема чого. Маєте рацію. — І зітхнув… — Усе, брат! Кінці зійшлися… (Помовчав)… А шкода…

В останньому слові блиснула нотка якоїсь трагічної щирости й жалю. «Що, що?!» Такого ще Макс далеко не чув ніколи від слідчого. «Чи, може, він грає?»

А майор, здається, зовсім никак не грав. Він провів, бринькнув пальцем соответственно стосу паперів, ніби хотів сказати: «Ось, дивись, яка купа, брат!» — і відіпхнув ту всю купу геть, поморщившись.

«Понаписували! Стільки понаписували! І если вони встигли?» — думав Максим, але невыгодный жахався всієї тієї купи поназбираного й понаписуваного «добрими людьми» для нього. Він-бо знав, що экстракт отнюдь не на тому, що вслед за тем понаписувано, а на іншому — на тому «або — або», що його этак чудово сформулював праздник «Кутузов». А все ця филькина грамота — це лише гра на «законність», формальне виправдання беззаконня.

Так невесело думав собі Максим. А що думав майор — невідомо. Він тільки дивився нате Максима туманним зором, ворушив бровами, морщив лоба й щось думав. Притому хмурнів усе дужче й дужче, обертаючи якусь тяжку думу во голові чи якесь прикре почуття во душі. І раптом ударив кулаком до столі й випалив з якимсь незрозумілим злісним докором:

— Ех!.. На чорта ж!.. На чорта ви себя виявили?!.

— Як? — здивувався Максим. — Перед ким?!.

— Та до оцим ось… — майор глянув у папери. — Перед оцим… Ірчуком?.. Так, Ірчуком…

Максюта знизав плечима, безвыгодный розуміючи, що мав для увазі майор.

Тоді майор вийняв якийсь грубий папір із папки в столі й простяг його Максимові:

— Це ваше?.. Це ви робили?

Ескіз! Так, це був ескіз завіси. Кольорова феєрія вдарила на очі, а одновременно з нею вдарила й покров на обличчя Максимові.

— Так, це я… Слухайте… — прохрипів величайший тремтячим від гніву голосом. — За цю ж річ ранее повішено одного… Мого друга…

— Знаю, — промовив майор тихомолком й ніби зітхнувши. — Знаю… Але — ведь була «помилка».

По хвилі майор розгорнув теку, а во ній розгорнув якийсь папір і прочитав… Він прочитав стих із формули обвинувачення. Це було майже выражение во название безвыездно те, що було інкриміновано Миколі німцями, лише шелковица ім"я Миколи було замінене ім"ям Максима, а замість мови оборона заперечення ним фашистської «Нової Европи» мова йшла относительно заперечення комуністичного «нового світу» во формі старої й чужої «родіни». Прочитавши, майор промимрив, пояснюючи:

— Це от… із формули вашого обвинувачення. Але це ще безграмотный все. Хоч це — головне, суть.

— Дякую, — промовив Максюша еще байдужим голосом.

Мовчанка. Майор зітхнув, закрив теку, знову подивився Максимові на очі, а тоді ще единовременно узяв ескіз перед рук, довго й уважно його розглядаючи. Дивився получи и распишись нього заглиблено. Нарешті сказав, ніби роблячи підсумок:

— Отже, тогда сформульовано повністю ваше воззрения й ваші позиції… — Це він сказав невиразно, неграмотный так запитуючи, никак не так стверджуючи, але подивився получи и распишись Максима запитливо.

— Так, — відповів Максимка просто.

— Я вы относительно це никак не питаю, голубе, — перебив майор. — Мені це далеко не потрібно. Що ж до самого цього линия (труснув ескізом), так мені здається — туточки також ніякі коментарі безвыгодный потрібні. Все вичерпно ясно.

Але, сверху диво, на його голосі безвыгодный було ні злорадства, ні погроз, ні єхидства чи намагання «впіймати». То був баритон малограмотный слідчого, як його Максюша завжди звик чути во своєму багатому получи досвід із слідчими житті. То був звичайний собі, простий, безпосередній людський голос. І він щось хотів йому поміж словами сказати… І раптом Макся відчув себя сверху самісінькій грані, вслед за якою бери нього вже чигає порожнеча. Може, ще цієї ночі, а може, сквозь ніч — і те, що є неминучим, станеться. Щось уж непоправно вирішено, й ця линия людина во шинелі наопашки самочки пальцами показывать нате те здивованими очима, але вже отнюдь не може нічим тому запобігти, нічого зарадити. Не може — це ясно. А головне — його, мабуть, самого вражає та безодня ницости й занепаду сумління людського, втіленням чого є тогда штифт такі-от стоси паперу, нагромаджені заради підлого, спекулятивного, шахрайського торгу, порядком чийогось боягузливого пред кимось самовиправдання. Так по зрелом размышлении Максим. І йому раптом, сверху цій-от грані, схотілось пизда цією людиною висловитись. До краю. Щоб він, цей післанець безглуздя, бодай хоч знав, що є люди, які далеко не визнають щурячих компромісів і торгів із сумлінням.

— Вам це никак не потрібно, але моя особа все ж таки хочу вы сказати, що це так, — звернувся він впредь до майора. — Більше того, ваш покорнейший слуга хочу вы сказати, що та общее место обвинувачення — ідіотична, потому что зроблена мерзотником. Вона мене далеко не лякає, а лише ображає. Не лякає мене й вирок. У суті своїй, звичайно, трюизм обвинувачення правильна, а значить, і вирок — логічний. Добре. А тепер-от автор этих строк хочу поставити во тій формулі крапки по-над «і», щоб вас безвыгодный надо було вдаватися впредь до допомоги мерзотників. Хочу поставити крапки так, як може поставити той, хто невыгодный боїться свого ворога й зневажає його. Завтра получи и распишись мені «чортополох поросте», мовляв Вишинський. Добре. Моя лихо вже вирішена. Отже, уявіть собі, що мене вже немає і це моя особа вже говорю з могили…

Павза. Майор слухав мовчки, застигло. Максим:

— Отже… Ви ото нас — мене й безліч нас — називаєте «зрадниками вітчизни», «ворогами народу». Смішні ви. Таж якшо на усьому цьому дурноплясі, на цьому океані підлого рабства, зради й мерзоти ще є патріоти своєї землі й свого народу, ведь це, власне, — МИ. Бо ж ми єдині стали проти обох розпинателів своєї вітчизни, проти обох ворогів, що розіп"яли выше- племя удвох возьми спілку, й поставили їм обом опір — чим і як змогли. Так. І зрадники зовсім безвыгодный там; -де ви всі показуєте, як праздник злодій, що, втікаючи, кричить «тримайте злодія!».

— Чи ви знаєте, хто найбільший зрадник вітчизни й найжорстокіший недруг народу? От ви пройшли кривавий тракт получи и распишись схід, а тепер ідете бери захід, — дорога вимощений кістьми наших матерів, сестер, батьків, малесеньких дітей, стареньких бабусь — усіх тих безборонних і безневинних, що їх ви, втікаючи, кинули напризволяще… ви, що тримали меч, роблений на вам народом десятиліттями, коштом величезних народніх жертв і самопосвяти… Ви пройшли шлях, залитий їхньою кров"ю… Та ви й самі — так, і ви також — залиті їхньою кров"ю, хоч і неграмотный всі з власної волі. З чиєї волі? Ви це знаєте. Ви знаєте, як так до этого времени було, ви свідок… Будьте ж правдивим свідком, подивіться у власне серце, у власну душу й самі собі скажіть нелукаве: хто ж є найбільший зрадник вітчизни, зрадник усього народу, зрадник отих усіх розчавлених, розтоптаних, повішених, замордованих безневинних дітей, матерів, стариків? Нарешті — зрадник і таких-от, як ви?.. І коль ви будете нелукаві, ви побачите відважну й правдиву відповідь у власному серці. І відповідь та буде…

величайший бери мить зупинився, а майор, що слухав тепер напружено, ще більше бліднучи, підняв брови на чеканні відповіді.

«Ну й хто ж?» — спитав самими тими бровами.

— Все він же, «батько народів»…

— Хто, хто? Повторіть!

— Йосип Кривавий — Джугашвілі!..

— Як, як? — перепитав іще единожды майор жвавіше; в открытую збуджений звучанням цього імени.

— Джугашвілі! — повторив превеликий твердо, ще й додав: — Сталін!

— Ого!.. Прикажете це записати?

— Як хочете.

— І ви підпишете?

— Певно.

Майор задумався, але, здається, по-над чимось зовсім іншим. Поворушив губами беззвучно, безвиразно, а далі вернувся думкою вплоть до теми й зітхнув:

— Ні, цього… записувати… невыгодный потрібно вже. І сверх того досить там… — махнув рукою получи купу паперів. Подумав хвилинку, а потім: — Ну і?.. І що ж далі?..

Без сумніву, його зацікавила ця розмова. Він, можливо, ще й безвыгодный чув ніколи нічого подібного своєю одвертістю, хоч у праздник а время він, звичайно, далеко не чув тогда і нічого пользу кого себя нового Він чув те, що на його оточенні семя відважувалися носити лише во глибині душі. Те, що, може, й самолично тисячу разів думав, ховаючись від усього світу й навіть самолично від себе. Та хатха вражало те, що такі речі можуть говоритися вголос і що хтось базарить для це відважно й прямо, та ще й шпиндель тогда — у такому становищі!..

А Максимка продовжував. Він говорив із гіркотою й клекотом у горлі — клекотом гніву й сарказму — для зраджених, експлуатованих, ошукуваних, тероризованих і мордованих во ім"я «вітчизни», а потім — покинених напризволяще, як непотріб. Говорив для жертви мільйонів, насчет чверть сторіччя мук тих мільйонів во ім"я обіцяного раю возьми землі во «усесвітньому маштабі». Про фантастичний цинізм, безпардонну брехню й глум. Про загиджені й потоптані скрижалі, после які вмирали сотні тисяч у великій революції, относительно її святий вогонь, для наругу по-над тим вогнем потім та надо поляглими следовать нього… Про оприччину… Про жертви на ім"я фікції, — ні, чтобы задоволення примх безчесних славолюбців і кар"єристів, бездарних «вождів» і «рятівників людства», а насправді — безприкладних хамів і злочинців з покликання… Про їхнє намагання звихнути всім душі й мізки, стягаючи людину ниже давно їх власного мерзенного рівня… Про марність усіх чвертьсторічних жертв мільйонів, що виявилася на цій війні, если після їхньої втечі мільйони нарешті, бодай бери хвильку, дихнули вільніше й хотіли розправити плечі, й ради люту помсту надо ними. Про помсту по-над прозрілими людьми — і ведь помсту малограмотный тільки власними, але й чужими руками; надто ж оборона помсту руками свого недавнього «союзника», що вдерся получай землю «вітчизни», мол йому було вже очищене місце с целью безкарного мордування беззахисних прозрілих мільйонів…

І относительно людину, яка несе следовать всё-таки те історичну відповідальність. Власне никак не для саму цю людину як особу, а ради неї як прапор, насчет неї як втілення панівної сили зла, як «генія епохи», ради яким стали інші — легіон виконавців, що з іменем того свого «генія» получай прапорах доконували й доконують нечувані злочини…

Довго Максюша говорив, а майор слухав, усе нижче схиляючи голову.

Нарешті Мака скінчив. Він закінчив словами:

— І с тепер — держи нас поросте «чортополох». Але він поросте й получай вас. Цебто держи всіх тих, на імені кого ви дієте. На всіх тих Вишінських і Джугашвілі й получи и распишись їхніх поплічниках та опричниках. Але між тим «чортополохом» если різниця. На нас поросте він, потому что його посіють Джугашвілі й Вишінські. На них а праздник «чортополох» поросте сам. Його посіють вітри історії. Та по-над нами потім, після «чортополоху», виросте щось інше і праздник «чортополох» виглушить. А надо ними нічого, крім чортополоху, ніколи, ніколи, ніколи вже никак не виросте. Бо нічого далеко не може вирости нате землі, залитій прокляттями й солоними сльозами мільйонів после облуду й следовать Юдину зраду.

О вместе с ь ц е — м насчёт пишущий эти строки ф в отношении р м у л а в рассуждении б на да н у во а ч е н н я!

Скінчивши, превеликий почувався вичерпаним. А майор, після того, як Максимка скінчив, сидів довго мовчки, нерухомо. Потім почав торсати чуба й, бажаючи запалити цигарку, заходився клацати запальничкою. Довго клацав і черкав нею і, эдак і невыгодный змігши запалити, кинув цигарку й запальничку нате стіл…

Макся сподівався, що майор раптом вибухне страшною люттю або тріюмфуючим сарказмом, як так логічно мусило б бути. Але, замість цього, майор якось розгублено, аби тільки щось сказати, промимрив — запитав:

— Вам, може, цікаво знати зміст вашого вироку?..

Павза. Мовчанка. Майор:

— Але малограмотный раджу вас тим цікавитись. — І раптом знову, як уж единовременно пизда тим, випалив: — Е-ех!.. І сверху якого ж ви чорта (трам-тарарам!) отак себя виявили?!! — Із досадою турнув геть від себя купу паперів. — А тепер-от… Тепер… Кришка, брат! Усе скінчено… І нічого вже, нічого вже тепер далеко не допоможе-Дивився для Максима втомленими, понурими очима, що теж говорили: «Кришка, брат. Нічого вже неграмотный допоможе…»

Макс заглянув у ті очі, повні втоми й безнадії, й спитав іронично:

— То ви интересах того тільки мене й покликали, щоб оце сказати? Щоб отаке «відкриття» мені зробити?..

— Так. Я покликав вам тільки для того того, щоб оце сказати… — луною повторив майор, промовивши це зовсім тихо.

Павза. Довга, гнітюча. Майор думав щось своє понуро, зігнувшись під якимсь внутрішнім тягарем. Вставився очима десь у нікуди й сидів так, здавалося, забувши зовсім, що тутовник є ще хтось присутній. Але ні, він далеко не забув…

— Ти… віриш у… людину?! — раптом спитав майор усторч — хоч і тихо, але якось гістерично й в «ти». І, далеко не чекаючи відповіді, потому что слухав, мабуть, тільки самопроизвольно себе, своє внутрішнє єство, промовив:

— А я, брат, ні во що… ні во що, ні на що вже малограмотный вірю… Так, ні на що… Ти понімаєш, брат?.. — Останні болтология він прошепотів ледве чутно, схилився й посірів… Але після цього враз, мовби опритомнівши, поторсав знову чуба й промовив уже, хоч і також тихим, але якимсь іншим, суворо-нещадним голосом:

— Ні, аз многогрешный покликав вам к того, щоб сказати… що мы далеко не завідую вашим життям. Ви зрозуміли?

Мовчанка.

— Ви зрозуміли? — перепитав майор.

— Так… Цебто ви, як пирушка Пілат, «умиваєте руки»?.. Чи таково аз многогрешный вы зрозумів?

— Як хочете, — знизав плечима майор і додав: — Але ви относительно це мусите знати…

— Чи це где-то важливо? (Іронія).

— Так… Це важливо… — захвилювався чомусь майор. — Це пользу кого мене важливо. Так-то, брат… — Останнє майор промовив сделано самолично поперед себе, кутаючись у шинелю.

А тоді постукав кулаком у стіну позад себя тричі й устав.

Увійшов вартовий.

— Одведіть! — буркнув, безграмотный дивлячись ні сверху кого, майор.

На прощання майор нічого далеко не сказав Максимові. Лише во останню мить подивився йому во очі пильно-пильно, а тоді взяв зі столу його ескіз, перевернув його на руках двічі й поклав у течку.


Ніч принесла тільки ще тяжче почуття пригноблености. Мака невыгодный сподівався від Ірчуків і подібних звитяжців «Нової Европи» особливої лицарськости, але ж і такого никак не сподівався! Такої-от особливої, такої безсоромної підлоти й такого ні з чим неграмотный зрівняного падіння.

А втім… Хіба ж усе це невыгодный «нормально»? Та й хіба на них суть? Вони вже на нього зникли, як і по сию пору з ними, перекреслені геть і скинені з рахунку.

По всьому лишилося тільки відчуття, що до сей времени вже нарешті скінчено. Внесено на усе ясність. І малограмотный залишено ніяких щілин, ніяких підстав на надій, що ні-ні та й намагалися було зринати «контрабандою». Тепер а навіть і в целях цієї контрабанди малограмотный залишилось ходів. Підведено риску. І…

В серці теж підведено риску. Не залишилось безграмотный тільки ніяких надій, але й ніяких познак жалю чи каяття. Холод. І вже, здавалось, ніщо малограмотный могло зрушити праздник стужа ні бери одну риску вгору, лише вниз. Униз…

РОЗДІЛ ДЕВ"ЯТИЙ

Вранці, если величайший лежав у забутті після безсонної ночі, його розбудив дотик цыпки й бентежний шепіт: «Вставайте!»

То доторкнувся й прошепотів Костик, що вартував надо Максимовою дрімотою.

В дверях стояв помічник старшини, білявий добродушний хлопець, і з сумним виразом кивав давно Максима пальцем — кликав. Максюта вийшов вслед ним у сіни.

Передача! Максимові принесено передачу. Помічник старшини вийняв її з-під поли (маленький вузлик), сказав «ось» і обережно передав Максимові. Максима стисло вслед за горло… Він упізнав хустку.

— Що їй передати? — прошепотів помічник старшини, ніяковіючи хуй Максимовою розгубленістю й, може, тому невыгодный вживаючи фразы «дружині».

— Записку можна?.. — спитав Максим, хоч і знав сам, що безвыгодный можна.

— Ні, далеко не можна, — підтвердив помічник старшини. Тримаючи на одній руці вузлик, другою Максимка шарив розгублено за кишенях: «Що ж їй передати?.. Що ж їй передати?.. Що ж… їй… передати?!. Га?..»

— Словами… — прошепотів помічник старшини. «Ні, венчание щось передати», — думав Максимка і вперто шарив в соответствии с кишенях. «Хоч би тобі хустка». Але во кишенях нічого неграмотный було. Навіть хустки. Лише трохи махорки й запальничка.

— Ага!.. Будь ласка, — звернувся Максюша накануне помічника старшини. — Будьте другом, передайте тій бідолашній стержень це… Вона безграмотный має навіть чим запалити вогню на хаті. Це проста запальничка.

І з тими словами дістав запальничку й простяг її помічникові старшини. Той завагався, а тоді взяв, нерішуче перевертаючи її на руках. То була проста-найпростіша, навіть єрундова, саморобна запальничка — з мисливської 02-калібрової гільзи. Замість денець — зверху припаяно німецькі двадцять пфенігів із свастикою, а знизу — совєтський мідяний п"ятак із серпом і молотом. Словом, запальничка випадково була дуже оригінальна, — навіть коль б хто хотів спеціяльно вигадати таку, ведь безграмотный міг би. Помічник старшини до этого времени ще вагався — чи брати її? Так ніби здогадався, що це була малограмотный звичайна собі запальничка, що цю річ Максюта зробив самолично «рукою власною» й що її знала ціла вулиця. А потім посміхнувся й сказав:

— Добре… Тільки ж… А чим а ви самі будете прикурювати?

Макс махнув рукою, мовляв — «скільки с годами сделано мені й курити!». Але, подумавши хвилинку, сказав:

— Ну, ведь скажіть їй… бенц як-небудь передасть мені… кресало… батьківське… — Й пояснив: — 0 мене й кресала если досить…

Назад величайший повернувся, далеко не бачачи нічого предварительно собою. Не від сліз, ні — від болю во серці.

Він сів возьми солому, поклав вузлик бери простягнуті циркули й приблизительно сидів, слухаючи, як торохтіло його серце, й думав. Думав і мучився:

«Навіщо?.. Навіщо ж ці зайві страждання?.. Для неї… интересах нього… интересах всіх… Навіщо?!.»

Потім він розгорнув вузлик, і получай серці итак ще тяжче. То була надзвичайна передача! Кільканадцять пиріжечків і — всі різні. Ні одної пари, всі непарні… Чорний — із картоплею, сірий — із квасолею, світло-сірий — із морквою… з гречаною кашею… з макухою… з капустою… І кілька скибок хліба, й теж усі різні. І морщене яблуко… І огірок солоний…

Макс дивився в ті пиріжечки й хліб і пізнавав:

«Ось оце болт від Тетянки… Це від дружини… А цей базисная точка — сестрин… А це — Марійчин… Від усього роду! Ще й від сусідів до одному… По крихті серця… По крихті тепла, муки, болю… Це. особлива передача! Вияв великої жалоби і…»

Коли б неграмотный стільки людей тут, коль б безграмотный Костик ще, Макс би без зазрения совести заридав так, що ці стіни стряслися б. Заридав би від туги страшної, безмежної, від невзгоды тієї, що їй немає ні імени, ні визначення, від холоду, що огортає душу, від безвихіддя, саме усвідомлення якого стрясає душу.

Але Макся далеко не заридав. Він лише прикусив губу прежде гости й зітхнув затяжно: «Навіщо?..»

Пізніше Макся від помічника старшини довідався, що пляшка самогону була тим ключем, що відчинив двері чтобы цієї передачі.

Нічого з передачі Максюша далеко не їв. Він зав"язав вузлик і поклав у головах. Таж хіба можна було це їсти?! Хіба ж в таком случае були пиріжечки й хліб? Ні, ведь були знаки любови й дружби, в таком случае були реліквії, що їх хотілося зберегти, як с дороги пам"ять…


І цей табель минув, як і перший, — у загальному отупінні, во якомусь зацепенінні.

Тільки три танкісти під столом жили повним, нормальним життям. Вони, здається, були цілком задоволені й почувалися тогда зовсім добре. Грали собі во карти, кричали, сперечалися, співали й розповідали різні історійки й анекдоти — ведь масні, в таком случае антисемітські. А на тих розповідях і анекдотах далеко не було нічогісінько в військові теми, этак ніби війни зовсім і невыгодный було. Вони, здається, намагалися війну геть взагалі перекреслити, вимазати з свого життя, списати з дійсности.

Надворі гула мокра березнева завірюха, ліпила во шиби. І гули десь, гримотіли далекі вибухи. Але так було десь далеко, далеко не тут. Ніби навіть невыгодный бери цьому світі…

Коли заплющував очі й слухав завірюху чи слухав її й дивився сверху заплакані шиби, так здавалося, що це вернулося далеке-далеке дитинство… Солома для долівці з сухими волошками й стрючками горошку, а в соломі табун їх, дітлахів, покотом. Лежать, босенькі й голопузі, й мріють, — слухають казок, завмираючи серцем, слухають гудіння вітру й шелест сніжинок сообразно стрісі й объединение шибах. І на дитячій уяві постає казковий, невідомий, страшнуватий, але звабливий світ, що десь там, ради цією соломою й мокрою долівкою, после шибами, вслед за завірюхою…

Увечері по тюрми вкинули маленького, зовсім манюнького салдатика зі здоровенною рушницею. Він учепився после ту рушницю руками й ногами й неграмотный хотів пуститись. Так із рушницею його й укинуто предварительно «тюрми». Посміхаючись, синдик лише звелів зняти з рушниці закривку й відібрати на салдатика набійницю.

А салдатик праздник був незвичайний. І рушниця во нього теж незвичайна. Салдатик мав щонайбільше 06 років, ще й перед того був низенький возьми зріст. Дитина. Змучений, обдертий, мокрий вполне і — з орденом сверху грудях. А рушницю мав — «ПеТееР». В цілому ж це безвыездно — салдатик із рушницею — звалося «петеерівець». Цей салдатик, ця дитина, вчепився следовать рушницю відчайдушне, як следовать рідну матір, і, матюкаючись люто, а тоді вже й ридаючи, неграмотный хотів випускати її з рук навіть і во «камері». Так і далеко не випустив. Обійнявши її, як найріднішу істоту, сів получай соломі, поставив її між ногами, височенну й дебелу, обхопив руками і, схиливши голову получай неї, где-то сидів.

Старшина, ніяковіючи, пояснив, безграмотный звертаючись ні предварительно кого і во пирушка а минута прежде всіх:

— Сорок танків сейчас був збив і — чорт поніс по дєвок… Чого тебе дурака чорт поніс прежде дєвок?! Дєвок, брат, збивати — це отнюдь не танки! Заплутався на шпіонаж, а тепер ото сиди… І «петеер» тобі безграмотный поможе.

Салдатик мовчав, як зацькований, переляканий звірок, конвульсійне вчепившись у рушницю, а старшина, зітхнувши, закінчив, звертаючись легко поперед нього:

— Ех, ти… А був би вже досі сто танків збив і був би вже «героєм СССР». А тепер, брат, і «петеер» твій…

Салдатик підвів голову і раптом дико, божевільне, крізь киплячі сльози вилаяв старшину матірною лайкою. Гістеричною лайкою. Старшина махнув рукою й вийшов. А «петеерівець» похитався, сидячи, гуртом із рушницею, і тихо заплакав. Худі, гострі плечі йому ходили ходором.

Хто знає, хто може заглянути на це маленьке серце? Може, йому во цім затемненні всесвіту следовательно боязно й холодно, може, йому бракувало матері а чи сестри рідної і він — пригорнувся вплоть до дівчини?.. Може… Але… Ось тепер — «зрада вітчизни»!..

Приводили ще й ще нових цивільних і військових. Десь пред північчю тюрму потряс рокот — ведь на тюрму вкидали якогось п"яного «героя вітчизняної війни» і вже на тюрмі на нього відбирали гранати. Він неграмотный давав. Вася був вслед «арбітра», подаючи з-під стола саркастичні репліки.

Так тюрма наповнялася й наповнялася. До краю. Чаділа махоркою й пітними онучами. І гула, як млин. Ішов безперервний рух. Десь тутовник працював «комбінат», добре заведений і налагоджений. Комбінат сортування, відокремлення й переселення душ і тіл людських. «Тіло — нате мило! Душу… на дим, у повітря, на шиш от прицепом — вспять „на передєлку“!» — ради тезою нового всемогутнього судії, «реконструктора» й «творчого генія людства» — генія цієї епохи.


Другого дня помічник старшини знову покликав Максима, стоячи на дверях. Коли превеликий вийшов у сіни, в дальнейшем стояв самовластно старшина, тримаючи пляшку семя на руці й три пачки махорки.

— Ага… На ось!.. — заспішив старшина, тикаючи ацидофилин й махорку. А тоді якось ніяково, вибачаючись:

— Ти понімаєш, махорки було трохи більше, — шість пачок, чи що, — что-то около хлопці, понімаєш, хочуть курити… Ти вже безграмотный сердься, брат, тобі хватить… — докинув синдик якось сумно. — Ага! Ще ось… — похопився начальник вже бери порозі сіней, куди був ступнув. — Ще пак ось, на…

Він витяг із кишені шинелі окраєць яшного хліба й подав Максимові:

— Це вона передала… їж, брат. І повернувся.

— Постривайте, — сказав Максим. Узяв дві пачки махорки й простяг старшині. — Нате, віддайте хлопцям.

— А ти?

— З мене досить і однієї.

— Гм… Ну, спасибі, брат. За це спасибі!.. — сказав старшина, взяв махорку, постояв одну мить, дивлячись получи и распишись неї, а тоді взяв її під пахву, махнув рукою й пішов собі — «до хлопців» десь.

Серце Максимове краялось. Воно далеко не витримувало цих передач. Це ж тільки уявити!.. Через усе розбомблене місто пхатися до самого цієї діри, канючити, на пороге кожним барбосом принижуватись, хитрувати — й тліти серцем вслед за дітьми, що самі вдома, розчахуватися тим серцем поміж ними й штырь цим вертепом… А це-от млеко — це ж від кози Білявки. Єдине, що вони со временем мають, єдина їхня підпора… І йому уявилась та жидовская корова Білявка получай закривавлених ногах, перед яких тиснуться трійко щойно народжених козенят, серед брязкоту шибок, видавлюваних вихорами повітря від бомбових розривів.

І уявлялась подруга — зажурена, й тиха, і горда. В лахмітті й ганчір"яних бурках, никак не помічаючи страшних своїх злиднів, зневажаючи їх, вона йде после місто. Одна-однісінька пробивається вона до руїнах, сообразно розквашеному снігу… Ось вона стоїть пред «начальством» — бліда, презрительно примруживши очі — й, ледве перемагаючи страшну відразу й презирство, клянчить те пихате й зарозуміле «начальство» дозволу передати чоловікові-в"язневі лоскуток яшного хліба. Просить, мов якоїсь великої ласки… Господи!!.

Максимка несамовито рипить зубами. «Будь ти прроклятий!!»

Хто? Невідомо хто.

«Господи! Хоч би вже швидше!..»

Тобто щоб швидше вже кінець. Щоб далеко не мучити отак інших, отих усіх бідолашних, пред тобою, Господи, неповинних!..

Максюта знову й знову повертався поперед того ж самого, сидячи возьми затоптаній, вогкій соломі. Зринала навіть думка ради самогубство. Так, оборона самогубство, аби тільки швидше покласти окраина тим безглуздим стражданням своїх ближніх, щоб вони вже никак не мали причини згинатися, принижуватися, просити ласки…

Але Сима ніколи далеко не був слабодухом і навіть і во найтяжчі хвилини тюремних терпінь завжди відкидав саму думку для самогубство на тюрмі. Нібито чого квапитися полегшувати працю іншим — тим, що мають тебе вбивати? Зараз теж — думка ради самогубство майнула й зникла. Макся прогнав її геть.

«Не квапся зробити собі сам по себе те, що мають тобі зробити інші, — наказував він сам по себе собі. — Життєву поди ти мусиш проследовать давно самісінької крапки, проследовать мужньо, й оком безвыгодный змигнувши, й малограмотный затремтіти, навіть і зірвавшись сделано на безодню».

До того ж у ньому ще скважина друга істота, що безвыгодный хотіла, никак не могла примиритися з усім приблизительно просто. Вона десь причаїлася, зібгалась десь у клубочок, як накручена пружина, й чекала, далеко не подаючи знаку. Чекала прежде останку, зберігаючи якусь непогасиму іскру…

Цього ж дня їх перевели во інше «мешкання» — во більшу хату, простору міщанську будівлю з однією величезною кімнатою й однією меншою поруч. Нанесли туди соломи, й у ній выходит як і во попередній. Танкісти зайняли позицію знову під столом, що також і тутовник стояв у кутку й був такий но великий.

Людей усе збільшувалось — по мнению одному, в соответствии с два. Ходила пошепки тривожна поголоска, що приїхав і працює вже Спеціяльний Військовий Трибунал.

Перед вечор приходив кілька разів старшина, і поперед нього весь приставав Вася, щоб пирушка дав паперу, та ще щоб і неодмінно значительный лист.

— Навіщо тобі паперу, Вася, та ще й значительный створка неодмінно?

— Е, товаришу старшина, — говорив меланхолійно Вася. — Нічого ти отнюдь не розумієш. Ти патрет Гітлера бачив?

— Ну, бачив.

— І Сталіна бачив?

— Очевидно.

— Ну беспричинно от. Сталін, скажімо, ведь особстаття. Не будем ради те… Але-от Гітлер… Та якщо така сволота має патрет, ведь чому невыгодный може мати патрета Вася, га? Хіба пишущий эти строки був поганий танкіст?.. Ну скажи!..

— Правда, — каже старшина.

— Ну ото бач!.. І через товариш архітект мене намалює. І ти матимеш мене отут… як «вождя» нате стіні, возьми пам"ять. А?.. Старшина! Ну як?

Вася прямо нудився. В його зухвалих уїдливих дотепах був, проте, лише своевольно смуток.

Старшина розвів руками скрушно:

— Нема, брат, паперу, Вася! — І, посміхнувшись, пішов собі.

Так з портрета нічого й отнюдь не вийшло.

А ввечорі, пізно накануне північчю, забирали з «камери» старосту одного села.

Дебелий, мовчазний і терпеливий, як камінь, він после этого раптом почав гістерично битись, і кричати, і плакати, й просити… Він, круглым счетом само як і Костик учора, боявся йти сам, просив, щоб його брали з усіма разом… Але чотири автоматники спешно його «заспокоїли». І справді, под відходом він раптом став спокійний-спокійний. Похитуючись, нагнувся перед свого лігва, підняв торбинку, зроблену з рукава жіночої сорочки, і, випроставшись, пошукав очима когось. Знайшов того, кого шукав, і кинув йому жіночий рукав. То він Васі — туди, предварительно столу, кинув торбу з насінням. І, безграмотный проронивши більше ні звуку, пішов, узятий з чотирьох боків у сталеві шори.

А після півночі…

Після півночі забрали Васю.

Він спав під столом сном праведника, если його покликано. Два автоматники залишилися во відчинених дверях, у сінях, а двоечка підійшли по столу й покликали. Вася встав. Почухався. Подивився сверху них. Надув презирливо губи. І, сопучи, почав одягатись.

— Ну, жвавіш!.. — горестно підігнав одиночный автоматник, іронично додавши: — Можна й так.

— Не твоє діло, — огризнувся Вася й спокійно одягався собі далі. Нарешті, вступивши на повстяники, гукнув: — Готово! — А тоді оглянув усю «тюрму», постоянно звалище оцих брудних тремтячих істот, і пішов. Ішов байдуже й мовчки, — эдак ніби це він ішов собі возьми прогулянку.

А як порівнявся з Максимом, зупинився возьми мить і промовив голосом, що спочатку звучав твердо, а тоді зірвався й затремтів:

— Ну… Прощавай, брат, архітектор!.. Так ні х… хріна з нашого патрета й никак не вийшло. — Махнув рукою й пішов геть.

Зачинились из-за Васею двері, і вартовий, сидячи біля тих дверей получай стільчику й тримаючи ручний кулемет напоготові, позіхнув і скомандував:

— Лежати!.. Не рухатись!.. Спати!.. — Це він проговорив речитативом, як молитву.

По якомусь часі з-під столу виліз Васін товариш — той, що видався був Максимові таким похмурим і неговірким. Вартовий гостро звелів йому лізти отступать під стіл і спати, але танкіст хладнокровно вилаяв вартового соковитою українською селянською лайкою, підійшов впредь до Максима й сів біля нього. Він крутив цигарку, й пакши його несамовито тремтіли. Газетний папір рвався, махорка розсипалась. Нарешті він таки ту цигарку зліпив і припалив своєю запальничкою. Сидів і затягався мовчки. А тоді зітхнув і промовив, ніби самостоятельно прежде себе:

— Пропав, брат, Василько!.. Розстріляють… Уже, мабуть…

Перемочена закрутка гасла, він її знову припалював, чиркаючи нервово запальничкою й освітлюючи несомненно своє понуре, металеве обличчя й розгублені, ясно-блакитні очі, що этак отнюдь не пасували давно жорстокости цицания його суворого обличчя. Потім, як папироса нарешті добре розгорілась, він подивився Максимові на очі й, давлячись димом, стисло, ривками, незграбно розповів, у чому ж естество — як Вася «зламав собі шию».

Прийшовши шпиндель у це «прокляте місто», Вася закрутився біля однієї «панянки». А та панянка пизда тим гуляла з німецькими офіцерами, та ще й з есесівцями ніби чи з гестапівцями. А тогда до самого тієї панянки, перебігаючи Васі дорогу, почав упадати ще й «наш-таки» офіцер. Ну беспричинно Вася його й «поблагословив», целых тому й «лягава його суть вилетіла». Це було ніби сп"яна. Але… Васю взяв «СМЕРШ» і пришив йому «шпіонаж і терор». І передав «ось цим». А «ці» — на трибунал. А трибунал — то, брат, тобі «люба истинно люлє!».

Розповівши це, танкіст замовк. Зітхав, чухав титечки й мовчав, давлячись димом.

Потім говорив насчет Сталінград, для дружбу їхню. Він говорив оборона Васю, і во його незграбних, вугластих, як бите каміння, словах, у його незграбному голосі бриніли сльози…

Зітхнувши ще раз, Васін союзник нарешті знову поліз під стіл.

Тієї ночи взагалі ніхто малограмотный спав, хоч для очистки совести спали всі…

Наступний табель теж пройшов тривожно, напружено, во якомусь чеканні. Нікого вже далеко не викликали.

«Десь судять заочно», — кинув хтось чутку, й вона малограмотный потребувала коментарів і далеко не викликала дискусій.

Привели ще трьох парашутистів. Вони раніше впали були во запілля та й здалися німцям. А тепер, після благ німецького полону, добровільно зголосилися на воєнкомат, щоб получи поприще іти, а їх — у тюрму. То були жваві, лапидарно пострижені хлопці — три брати Копиленки.

Та базисная точка увечері відчинилися двері з сіней і звідти розітнулась команда:

— Встать!!!

Усі встали. Вартовий біля дверей теж став получи струнко, випинаючи груди, як німець.

— Прибрати солому! Прибрали. Геть набік її всю.

— Всім переметнуться вглиб кімнати, поперед столу!..

Перейшли.

Після того предварительно кімнати зайшло кілька поважних бери вигляд «великих начальників». А з ними начальник та його білявий помічник. «Начальство» стовпилося біля маленького столика, що стояв біля дверей поруч вартового, розіклало якісь папери й тихонько радилось, а помічник старшини тим когда-когда втиснувся між в"язнів і проліз хоть геть нате покуть. Несподівано він опинився біля Максима, що сидів возьми лаві вслед за столом із кількома в"язнями й дивився возьми все, що відбувалося. Помічник старшини теж сидів і дивився получи все, що відбувалося, дивився для начальство, а тим подчас узяв Максима из-за лікоть і, малограмотный дивлячись сверху нього й далеко не зводячи очей з начальства, неслышно запитав:

— Що… передати… дружині?

Голос його помітно тремтів.

Максимове серце здригнуло круглым счетом неприємно-неприємно й защеміло.

— Дякую, — сказав Максим, теж малограмотный дивлячись нате помічника старшини. — Передай, що… «жив, здравствуй і всё-таки на порядку»…

Помічник старшини, весь невыгодный відриваючи погляду від свого начальства, стиснув Максимові лікоть — перед болю, з усієї сили — і встав. Постояв. А потім непомітно тикнув Максимові щось у руку — щось маленьке, тверде й тепле, загорнуте на папір — і відступив. Помалу посунувся объединение юрбі й зник.

Сима затис у руці крошечный вогкий згорточок. То було ко р е из а л в отношении й ко р е м е н ь! Нагріті й зволожені пітною й гарячою рукою білявого помічника старшини, що зі своїми наївними сірими очима був серед того «начальства» безоговорочно далеко не возьми своєму місці.

— Увага! — проголосив нарешті нераздельно із-поміж «начальства». — Кого будемо називати, тому — відповідати ім"я й по части батькові та відходити наліво. Решті лишатися получи місці.

Почалася процедура, як тяжка, болюча операція: оцю стержень громаду істот, що что-то около тісно, где-то щільно зімкнулися до надходячою катастрофою, накануне проваллям, тримаючись одчайдушне одне одного й боячись пуститися, — тепер через її, цю громаду, цю цілість різали, розтинали надвоє: держи тих, що «наліво», й тих, що мають «лишитися получай місці».

Максимка відійшов наліво нумером першим. За ним комсомолець Костик і багато інших. Усі ті, що прибули одновременно із Веселого, потрапили наліво.

Чекаючи возьми кінець переклички, Макся намагався «через край» зазирнути на праздник папір, що його тримав якийсь начальник, вичитуючи з нього; хотів підглядіти свою й чужу долю, оте невідоме; відійшовши-бо наліво, вони опинилися зовсім близько біля столу. І коль б безграмотный ті моргітливі, хисткі свічки… Проте величайший усе-таки прочитав своїм гострим оком название таємничого того реєстру. В заголовку стояло:

«На окрему Сесію Ревтрибунала». І ще щось дрібнішим друком…

Усіх наліво відійшло 08.

Решта лишилася получай місці. Серед тієї решти були: брати-парашутисти, «петеерівець», двоє Васіних товаришів і ще якихось четверо цивільних. Цю решту зразу загнано на маленьку «хатину», а всім іншим звеліли «бистро» збиратися з «вещами».

В сіни зайшов мервельез автоматників. Чути було, як вони гупали ногами, бряжчали зброєю, клацали нею, перевіряючи її справність.

Люди зібралися «з вещами». Люди щось заповідали единственный одному… Щось после говорили хапливо… Поспішали… Збивалися для словах…

Але момент ішов — а ніякого руху. Надворі було вже темно-претемно.

Нарешті загуділа машина, заходячи попри самісіньку стіну. Команда: «Попарно виходь!»

Усі виходили «попарно», й відразу ж кожна ровня дістала ще за одній парі вплоть до себя — объединение автоматникові обабіч. Коли в"язні зімкнулися вже надворі, в таком случае опинилися на щільних і міцних рямцях. В тих рямцях підвели їх давно двох машин із халабудою. Повантажили всіх у машини. Посідали й автоматники, скільки влізло, а решта примостилася для приступках. Поспускали запинала, позакривали всі отвори й приближенно у цілковитій темряві рушили.

Люди загойдалися на непроглядній імлі, стискаючись душею, збигаючись у маленькі клубочки нервів із такою силою напруги, що, здавалось, могли развязно вибухнути.


Машини гойдалися темними порожніми вулицями — ні, якимсь лабіринтом ям, по части хлипкій, баюристій, геть подовбаній бомбами дорозі. Вони їхали помалу, нередко зупинялися, натикаючись, мабуть, нате великі вирви чи сверху брили розметаних вибухами руїн, і об"їжджали перепони.

величайший був у задній машині. Було задушливо, й вартові відкинули трохи запону халабуди. В ту відтулину було поди шмат зоряного неба, сильвети руїн, тьмяний блиск калюж, латки снігу во імлі ночі. Крізь ту ж відтулину линув букет згарищ, а миром з ним і хвилюючий смрад близької весни, особливий, ледве вловний зловоние березневого повітря, обычай талого снігу й відсирілих дерев — смоляний запах бору, занесений вітерцем. «Це десь тогда поуже близько й бір…» Макс пізнавав місцевість. Ось вони їдуть Гусинкою. Ось шпиталь. Ось переїзд вследствие залізницю. Тут перехрещуються три шляхи: залізниця з півночі для південь, шосе зі сходу держи захід і стержень іще ця Гусинка навскоси.

На перехресті — рух. Машини втесалися во нього й стали. Вони пропускали якусь колону вантажних авт. У щілину трохи как моя персона погляжу — й Сима приник перед неї всією душею. Йому було страшенно цікаво, що ж в таком случае затем робиться сверху білому світі й що после роблять наші люди… Наші люд получи цій нашій і отнюдь не нашій землі…

Машини з в"язнями обминали якісь інші машини. Цілу валку. Потім потяглися підводи, безкраї валки підвід обабіч. Підводи саньми й возами, однокінні й парокінні. Вони всі рухалися бери захід. Стояв скрип, як, либонь, следовать татарських часів. Скрипіли й шипіли полозки сообразно грязюці й сообразно камінню. Рипіли дуги й хомути. Тріщали голоблі, вивергуючи тягарі з баюр. Ляскали батоги. Гукали й приглушено кляли постоянно получи світі якісь люди. Вони, ті люди, тюпали поруч підвід, по мнению коліна во багнюці. Що вони везли? Чи так вони їхали порожняком, а чи вставали з підвід і несли тягарі для собі, ибо нещасні коні безвыгодный могли вже тягти навіть порожніх возів і саней?.. А може… Так, вони везли ящики набоїв, вони везли салдатів, вони везли фураж, вони, нарешті, везли самі себя й пхали своїх бідолашних коненят… Безкраї валки. І — «засекречені». Ні тобі вогника цигарки, ні голосного крику, лише хруст і рип та пирхання коней. І машини теж минуя світел. І во місті — жодного блиску вогника.

Потім машини з в"язнями також рушили. Варта спустила запинало, й нічого отнюдь не следственно видно. І нічого неграмотный було чути, крім гудіння моторів.

Довго хилитали машини перенервованих людей, загойдали їх зовсім уже. Ніхто вже й невыгодный цікавився «куди?». Машини кружляли, перехняблювались, петляли десь. Зупинялися. Знову їхали.

Нарешті, соответственно довгому такому кружлянні, машини стали.

Постояли якийсь момент закриті. Потім почулася отряд й варта повистрибувала геть з машин. А вже після того розкрилися запинала.

— Ану, вилазь!!.

Навпроти машин висів надщерблений місяць, а колесо машин бігали якісь народище во цівільному й быть зброї. Вони шпарко метушились, у папахах і во пілотках, з пістолями, з гвинтівками і з ручними кулеметами напоготові.

Всі вилізли. І насамперед здивувалися. Вони ж эдак довго їхали-їхали, кружляли, повертали, нет-нет да и гнали чимдуж, а заїхали — всього лише возьми другий кінець міста. Правда, це якихось 0–9 кілометрів, але ж тільки другий кінець міста. Це була вулиця Широка. Вулиця, що з центру міста йшла геть у степ. А потім, если їх вишикували в области чотири, всі здивувалися, що їх передають із рук регулярних військ НКВД, із рук гвардійців у грабли якійсь банді, сверху зразок махнівської часів революції й громадянської різанини. Потім виявилося, що так малограмотный банда, а щойно організована «міліція», складена переважно з тих самих «патріотів родіни», що ще вчора служили на німців…

Передача закінчилась. Машини геть пішли на темряву й зникли сразу зі своїми халабудами й гвардійцями на них.

Тоді на пороге вишикуваною й оточеною цивільною вартою колоною в"язнів з"явилася постать… У кудлатій сибірській папасі, на мисливських чоботях і з фінкою из-за плечем, вона вийшла наперед, зупинилася і сразу гримнула хрипко, зі свистом у голосі:

— Карнач — вплоть до мене!!.

— З а є ц ь!.. — зітхнула все колона вражено. Те термин прошелестіло за ній з кінця на кінець.

— Так, Заєць! (Трам-тарарам-бах!) — озвалась получай пирушка шерех постать у кудлатій папасі, сплюнула й зловісне засміялась, із хрипом і свистом у голосі, неначе зіпсута гармонія.

Підбіг «карнач» — караульний начальник. Щось после вони поговорили. Побіг карнач. За хвилину підійшов іще поручение міліції во цивільному, й таким чином варти из чего явствует більше, ніж в"язнів. Мабуть, Заєць дістав відповідні інструкції з Особливого відділу 04-ї армії щодо цих в"язнів. Коли варти отсюда следует вже вдвічі більше, ніж в"язнів, тоді їх повели вздовж вулиці, десь водили по мнению якихось закапелках і нарешті почали заводити давно якоїсь будівлі.

То була нова тюрма. Тюрма міста Н., опять організована, після того, як усі тюрми (а їх було целых три!), якими на цьому місті користався Сталін, а потім Гітлер, було розбомблено. Розбомблено щасливим випадком, коль во хаосі Содому і Гоморри дурні бомби самі вже собі вибирали большак і об"єкт, зробивши випадково получи и распишись чудеса мудре діло. Але що з того, коль тепер вал і серед руїн найперше знайшлося місце саме про тюрми…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Довгий ход освітлено двома лойовими свічками. Це катакомба школи — сотенної семирічки сверху вулиці Широкій. (Це химерне місто було розбите безвыгодный в дільниці, а возьми «сотні», ибо колись це місто було козацьке й ця вулиця належала поперед 0-ї сотні).

Це отнюдь не була шкільна будівля старого стилю — «земського» чи нового стилю, європейського, а «шкільна будівля» найновішого стилю — «епохи соціялізму»: прямо-таки націоналізований колись у якогось «буржуя» житловий будинок і зайнятий пізніше під школу. А пред тим, як стати школою, цей будинок побував у ролі «притулку чтобы безпритульних», «колгоспної контори», «амбуляторії» й ще чогось. Тепер же…

Тепер — це тюрма. І коридорчик цей — це переход тюрми.

Попід стіною вишикувано 08 щойно привезених в"язнів. Ліворуч у кутку стоїть столик. Біля столика стовпився «штаб». У самому центрі — председатель міліції… Постать начальника — знайома, дуже знайома Максимові!..

«Стривай, хто но це? Хто це?!.» — забилася тривожно думка.

Нарешті превеликий пригадав… Спочатку йому пригадався химерний сон. Звичайно, він у сни никак не вірив, та штырь — пригадався сон, і він здивувався… Але пизда тим сном був випадок. Це було півроку тому. До його хати прийшов гарно вбраний, напарфумлений і навіть підпудрований панок, розкрив блискучий портфель, вийняв якийсь папірець із печатками й возьми підставі того папірця почав вимагати податок від Максима, як від фахівця-архітекта. Цифра податку була пригноблююча.

Даремно величайший переконував, що такі фахівці тепер безробітні та що людина, яка хозяйка нічого безвыгодный заробляє, невыгодный може платити. Нічого безвыгодный допомогло. Гість зухвало й енергійно доводив, що Максим, як «високий фахівець», таки мусить платити податки, незалежно від того, чи він працює, чи ні. «Спекулюйте, а платіть!»

Тоді Макся запитав, хто ж він?

— Старший фінінспектор возле німецькому фінансамті й быть міській управі!

— А хто цим-от заправляє, хто нараховує?..

— Я!.. Я сам…

— Та-ак? І чим ви керувалися?

— Інтересами держави!

— Якої?

— Як то?!. Ви неграмотный знаєте, яка тепер наша держава? ! Га?! Отож її інтересами аз многогрешный керувався. Інтересами нового порядку, інтересами Нової Европи, нового життя, культури й цивілізації…

І пішов, і пішов. І скільки на тому було пози, пихи й упивання власною уявною величчю…

Тоді Максимка роздер папірця геть, відчинив двері й сказав по-німецькому: «Р а у с!!.»

Треба було бачити, як пирушка «фінінспектор» застрибав. Як він закричав. Як зарепетував. І який він около тому був патріот «новоєвропейський»! Який ентузіяст!.. Як він загрожував… Але во всяком случае Сима його вигнав. Потім пирушка інспектор приходив з поліцаєм, але Макся знову його вигнав, написавши й давши йому записку вплоть до його начальника — керівника фінвідділу міської управи.

Поступаючи где-то зухвало, Макся розраховував возьми те, що керівник фінвідділу, українець-земляк і добрий союзник його й Миколи, був також таємно і їхнім ідейним прихильником. І безграмотный помилився. Тоді, побачивши прихильне ставлення начальника поперед Максима, фінінспектор змінив тон. Як він затанцював, як він завихляв до Максимом! А тим в некоторых случаях скільки ж він попобігав поперед Гестапо, докладаючи всіх зусиль, щоб викопати яму затем і начальникові фінвідділу, й Максимові!..

Такий-от випадок. А після того, вже кілька днів под арештом, Максимові приснився химерний сон: немовби раптом прежде ґанком Максимового житла спустився получи и распишись землю літак. А з літака виходить фінінспектор — возле зброї, во мундирі офіцера німецької фельджандармерії, але з совєтськими відзнаками, з наказом с целью Максима — лаштуватися во далеку-далеку посторонись вслед несплачений податок. І ще щось таке верзлося, але це — основне…

А тепер базисная точка праздник фінінспектор, поважний і набундючений, з великою, як получай його зріст, папахою держи голові, стоїть тутовник у коридорі, оточений свитою помічників, і тепер він сейчас на ролі й у «чині» начальника міліції міста Н. та його околиць. Поруч нього — старейшина тюрми Заєць, недавній ентузіяст німецької мотузки, а навколо них — їхні помічники: якісь хлопці, неголені, ощирені, як малограмотный знати які енкаведисти, з грізно запаленими очима. У начальника міліції на лівій руці — папір, а во правій — револьвер. При вихідних дверях куща вартових у цивільному. Але що вражає й зразу впадає на глаз — це те, що вони всі озброєні новенькими автоматами… «Теж автоматники!» Вони наставили ті автомати получи и распишись в"язнів, і безвыгодный було певности, що ті автомати раптом здуру никак не почнуть самі стріляти — від невправности тих «цивілістів». Але уявлення для їх «невправність» було помилкове. Ті «цивілісти» були издали неграмотный невправні. Ого! Вони дадуть сто очків уперед усім гвардійцям щодо вміння володіти кулеметами, автоматами й усіма іншими знаряддями знищення людей.

Начальник міліції обвів оком сіру лаву арештантів із кінця во кінець, подивився на папір, нахилившись вплоть до свічки, і раптом спитав:

— Де тутовник вычитчик із газети?

— Там, — махнув рукою Заєць держи правий фланг, дескать стояв біля Максима Костик. Костик затремтів. Хоч він і отнюдь не був «редактор із газети», а тільки коректор, але відомо, що во такій спеціяльній установі зовсім неграмотный сушать собі голови такими дрібничками, як різниця між редактором і коректором.

Начальник міліції, поправивши возьми собі папаху й тримаючи револьвера во руці, пішов уподовж сірої лави людей, придивляючись у сірі, вимучені обличчя. Будучи низенького росту, він усе мусив задирати голову. Мака заступив своєю масивною постаттю Костика й стояв, грустно чекаючи. Начальник міліції порівнявся з ним. Глянув йому во обличчя — й отетерів. Втягнув голову во плечі, розгубився. А Мака нагнувся трохи по його переляканих очей і виразно, чітко, з тяжкою іронією промовив:

— Все одно податку отнюдь не заплачу!..

Аж Заєць зрозумів і засміявся. Та с налета урвав сміх і, виматюкавшись хрипко, процідив крізь зуби двозначне:

— Нічого… Заплатиш!

Начальник міліції крутнувся получай підборах і вернувся накануне столика. Він подивився розгублено во папір, а потім ще во якийсь окремий папірець і промурмотів:

— А де… цей… Ага! — й розгубився… знову, кинувши оком у бік Максима.

— Тут… Архітектор тут! — промовив Максюша глузливо.

— Тут-тут, — додав і Заєць, збагнувши, ради що мова. Начальник міліції кілька разів здивовано подивився на папірець, а тоді нате Максима. Заєць теж зазирнув і протяг таємниче:

— М-да-а…

В коридорі було кілька дверей, міцно закритих нате только что поприбивані засуви. За тими дверями чувся глухий гомін, гул.

— Так, так, — сказав нарешті властитель міліції. — А ми вы давненько ждемо вже…

Це вийшло зовсім безглуздо, потому что ж хозяйка ця тюрма й міліція на цім місті існували ще всього лише пару днів.

— Струнко! — раптом скомандував несамовито Заєць. величайший тільки дивувався, спостерігаючи, який із нього першокласний спеціяліст від тюремних порядків.

— Слухати уважно! — проголосив Заєць енергійно. — Ножики, олівці, мотузки, черепки, голки й інші металеві й скляні знаряддя, щоб різати, колоти, штрикати, в"язати, писати тощо, — прошу скласти держи цей стіл. Ні, носитель у цю шапку… Карнач! Візьміть шапку й зберіть речі.

Карнач — цебто караульний начальник, — худорлявий, цибатий чоловік у німецькому галіфе й быть автоматі, взяв чиюсь шапку, що валялась получи и распишись столі, й зібрав речі. Всі поскладали туди, хто що мав.

Максимка помацав своє огниво й кремінь і, замість віддати, спустив крізь дірку подертої кишені пальта вниз, ради поместительный рубець. «Дудки!»

— Зброю хтось має? — знову Заєць. Мовчанка заперечення.

— Добре, будущие времена перевіримо. А тепер — увага!

Почалась перекличка, але особливим способом: старейшина міліції дивився во меню і тихомолком питав, звертаючись никак не перед в"язнів, а до самого Зайця: «Степанюк?.» і т. д., а Заєць шукав очима названого у вишикуваній лаві й відповідав: «Є!»

Заєць знав майже всіх людей у лице, хоч тута були люд безграмотный тільки з міста, а й із довколишніх сіл. Лише кількох осіб він невыгодный знав і повторив запитання предварительно лави, а до самого кожного, хто відгукнувся, підійшов і подивився пильно, щоб запам"ятати.

Після переклички відкрили крайні двері на темну кімнату й упхнули в"язнів туди. Кімната поперед їхнього прибуття була порожня. Ясно, що її спеціяльно було приготовано на цієї групи, бери замовлення О. В. армії. Значить, ця група спеціяльно мала бути ізольована від усіх інших. «Група особливого призначення», — опечаленно й уїдливо зіронізував хтось, укладаючись у темряві бери брудній підлозі.

Кімната була занадто тісна про 08-ми осіб, але так було, може, й краще. Люди полягали на темряві просто, як стояли — во бруд і сміття, притиснувшись щільно одинокий перед одного, як спресовані оселедці, і від того таким образом тепло, м"яко бокам і затишно. Максим, правда, почувався трохи зле, потому что хоч і звикав усе життя, але ніяк малограмотный міг звикнути вплоть до двох речей у світі — давно тюрми й впредь до армії, ненавидячи їх усіма фібрами душі передусім саме вслед за знеосіблення людини во масі. Але — гай, гай!..

Уклавшись щільно, человеки відразу поснули. Принаймні — переконалися, що вони ще були возьми цьому світі й що ця ніч іще належить їм.

На поголовно цей стадо неграмотный спав, може, сам лише Максим. Сон давненько вже його безграмотный брав. Він лежав, тримав сонну Костикову голову сверху плечі й дивився вгору, на темряву, следовать якою аллель со временем десь було зоряне небо. За стелею, що теоретично існувала (а може, й безвыгодный існувала?) десь у цій темряві, вслед за дахом, ради хмарами, якщо вони нависли, — после цілим рядышком тяжких стель із диму, пороху й хмар — було целое ж таки, нарешті, десь зоряне небо. Зоряне небо!.. Але Макс навіть неграмотный робив із того ніяких філософських висновків…


Це вже була тюрма! Коли вранці тридцять восьмеро людей зорієнтувалися, так довідалися раптом, що їх шелковица у цій будівлі було никак не тридцять восьмеро, а щонайменше вже сотні чотири, і що були вони лише маленькою часткою вже великої армії. І армія та зростала з кожною годиною. І божественно — гоминидэ цьому зраділи. Так, зраділи й раділи. Але, зрештою, нічого дивного на цьому далеко не було. Це був звичайний вияв страшного людського егоїзму: летячи на провалля самому, радіти, бачачи, що ти невыгодный сам, а що з тобою летять і тисячі інших — чим більше, тим краще! Добре, що туди пре цілий світ! Коли вже гинути — этак з музикою й усім разом!..

Тим когда-когда у цій тюрмі никак не годували й неграмотный поїли. Та человеки й безвыгодный нарікали, малограмотный домагались нічого, ибо було кожному малограмотный по їжі, лише кожен робив із того сумний висновок: присест безграмотный годують, значить… Старий дід, бурмистр колгоспу, що «партизанів безграмотный вішав», пояснив це так:

— Який а дурень годує свиню на пороге тим, як її різати?

Але їх никак не ліквідували цієї ночі, значить, щось із ними затівали спеціяльне. Говорили, що надо цією групою має бути «показовий суд».

У вікно, забите нашвидку шпугами та шматками заліза замість ґрат, как моя персона погляжу було подвір"я. А получи и распишись подвір"ї вражала неймовірно велика кількість варти. І всі вартові були озброєні, мовляв, «до зубів». І насамперед — озброєні ручними кулеметами, а вже в придачу — гранатами, револьверами.

Ген ради подвір"ям стовбичили, плачучи, поодинокі жінки й діти. Потім вартові прогнали їх геть, і вже малограмотный стовбичив ніхто.

А недалечке из-за подвір"ям, навгороді, стояла зенітка; біля зенітки — порожні сани, а може, й з набоями.

З тюрми нікого невыгодный виводили, але во тюрму приводили й приводили безвыездно нових і нових в"язнів. Уже человек отнюдь не вміщалися, тому групу приведених жінок никак не було вже дескать примістити всередині тюрми і їх примістили получи подвір"ї, під шопою, змусивши їх сидіти получи и распишись якихось поламаних, безколісних полудрабках, бери пеньках та нате різних старих ящиках і діжечках. І вони сиділи, скорбні, як ті жони-мироносиці, кутаючись у великі хустки й коци, сиділи, похнюпившись, нерухомо, мовчки. А біля них походжали вартові — имеет важное значение так, «героїчно», грізно, мовби робили никак не знати яке велике «історичне діло»!..

В тюрмі стояв глухий гомін, гуд. А во світі навколо, здавалось, була тиша. Але таково було тільки зранку. Пізніше ситуація почала мінятися. Вулиця Широка була справді широка, вулиця-магістраля — большак відступу й наступу армій. Крім того, це був место кількох заводів, касарень, більш-менш показних будинків, дескать раніше містилася навіть німецька комендатура, а також інші установи, і, може, саме тому тепер німці вибрали їх после мету свого бомбардування. До того ж іще й базисная точка міста звідси був близько.

Словом, ситуація почала мінятися на пирушка спосіб, що надо містом взагалі, а по-над тюрмою зокрема, почало дедалі постоянно докучливіше гудіти. Заляпотіли по мнению місту зенітки. Загримотіли бомби. Найкраще зміну ситуації можна було простежити, спостерігаючи поведінку тюремних охоронників. Вранці вони жваво погукували, посвистували, загонисте й зухвало лаялись. Потім посмирніли. Потім почали тулитися впредь до стін, втягаючи голови на плечі, а возьми в"язнів, якщо котрийсь уж дуже висував голову у вікно, кричали гістерично. Потім перебігали від схованки давно схованки — перелякані, бліді. А согласно місту гуляли бомбові смерчі, дедалі — буйніше, дедалі — інтенсивніше. Хвилі налетів усе частішали й ставали до этого времени з більшою кількістю літаків.

В обід пригнав звідкілясь замиленими кіньми Заєць і, наробивши рейваху, поскликав карначів і всю охорону, вичитуючи їм якісь інструкції… Потім почали розставляти варту попід парканами, попід сусіднім муром, попід деревами, щось суворо наказуючи. Всю цю шамотню переривали близькі перелети літаків. Тоді весь заклякало, прилипало впредь до землі й нишкло. А як літаки перелітали, «праця» кипіла знову. Тягли во старе «бомбосховище», во т. зв. «щілину» (викопану нате низькому грунті глибоку й вузьку канаву) солому, цеглу й дошки, щоб застелити дно, потому что после було багато води й екскрементів, і на ту «щілину» набилося повно охоронників, пробуючи, чи добра схованка. Потім усі повилазили, але намагалися триматися поблизу. Тепер еще около кожній появі літака варта бігла по «щілини», зриваючись навіть із тих місць, дескать «сам Заєць» суворо наказав лежати.

На те всё-таки дивилися з нудьгою жінки під шопою й куталися тремтливо на хустки та коци або й в такой мере у благенькі свої пальтечка та кохтини. Це були переважно молоді жінки й дівчата — вчительки, перекладачки, друкарки, сестри-жалібниці, службовки… Все це спостерігали в"язні крізь грати вікон, слухаючи, як завивали сирени по мнению місту й як рокотали десь мотори літаків та рвалися десь бомби.

Потім те постоянно стало быть вже малограмотный «десь», а тут, у цьому районі, навколо вулиці Широкої. Тюрма потрапила на нива бомбових смерчів, у край вогненних віхол і затремтіла, затіпалась, зіщулилась, замовкла. Люди во ній влипали на підлогу, й щасливими вважалися ті, що лежали біля стіни, а ті, що лежали посередині, почувалися нещасними. Через те всі юрбою тислися накануне стін. Можливо, якби ця тюрма отнюдь не була мурована, народ вже її розсунули б, розвалили, розіпхали б геть ізсередини. А тим часом…

А тим иным часом Максимові видимое дело було з вікна, як базисная точка шелковица поруч, навгороді, біля зенітки в санях сиділи двушник салдатики й смалили на карти. Вони іноді поглядали скоса вгору, точнісінько так, як от от случая к случаю півень позирає для шуліку, і грали собі далі. Вони, здається, грали на «очко». Хлопцям було нудно. Хоч у них була добра зенітка, але зовсім отнюдь не було набоїв. Ось единственный схопився шпарко, кинув карти й гарячкове почав перекидати ящики, що валялися после этого но купою, а другий кинувся до самого зенітки, повертаючи її слідом ради гуркотом мотора, що клекотів в области другий бік тюрми.

— Швидше! — закричав той, що біля зенітки. У відповідь його коллега безжалостно сплюнув, махнув рукою й, сівши получай сани, взяв карти:

— Іди здавай!.. Ну його к… Що моя персона тобі дам?!

Помахавши кулаками вслід гуркотові, навідник облишив зенітку й прийшов «здавати», взяв карти по рук. Після того вони вже навіть далеко не пробували ані шукати набоїв, ані крутити зенітку, — вони сиділи собі й смалили далі во карти. Вони втихую насвистували «Гоп со смиком», фаталістичне спльовували, ліниво позирали вгору. Час від часу вони нашорошувалися, дивилися вгору особливо пильно, завмерши. А тоді, махнувши рукою, вигукували: «Не наша!» — і знову грали. Тільки й чулось: «Давай туза! Собі! Перебор!..» Вони грали, а тим порой по-над ними вгорі з характерним чвахкотінням летіла подсказка і, перелетівши геть, репалася десь у дальшому городі. «Перебор!..» Вони навіть далеко не ховалися, вони тільки стверджували: «Не наша!» — й чекали тієї неминучої, судженої, «нашої». То був высший фаталізму.

Потім паровицею коней учвал привезли накануне зенітки набої… Але вони вже були ні по чого. їх навіть неграмотный встигли розвантажити, як раптом усе кинулося шалено врозтіч, гайнуло во усі боки. Коні теж шарпнулися й подалися геть… На тюрму звідкілясь ішов, усе наростаючи, жахливий клекіт. У Максимових очах тільки зафіксувався, як останній кадр, такий сліпучий момент: двушник салдатики возьми санях тримали карти й меланхолійно дивилися десь от тюрму. Потім вони разом мовби десь запалися — брязнули всі ниць, вместе із картами. Все це сталося блискавично. Клекіт ішов, як гураган. То був клекіт багатьох моторів рядом самій землі й швидко наростаючий строй вибухів від сипаних ручьем бери землю бомб. Той шпалеры вибухів гнав получи тюрму вздовж по части вулиці. Вже зі стелі сипалися шпаруни, вилітали від повітря шиби, хиталася підлога… але ведь по сию пору було ще тільки від вибухів, що наближалися.

— Лягай!! — крикнув хтось несамовито накануне Максима, здається, Костик. Він і всі інші лежали ниць получи и распишись підлозі й, накриваючи торбинками, лахміттям і руками свої голови, коцюрбилися, як страница получи и распишись вогні — получи вогні передсмертної лихоманки. Максимка щойно встиг опуститися во куток, як нахально будинком скажено струсонуло. Зі стелі посипалися шпаруни й тріски, з груби полетіло каміння, вапняний пил, дим, сажа, від чого отсек за единственный прием затемнилась, мов заповнилась непроглядною хмарою. А во ній — людські несамовиті зойки, стогони, молитви, клятьби.

— Мовчіть! — сказав із серцем Максим. — Уже… Вас минуло. «Господи, — подумав, — які ж ибо как-никак ті семя безпорадні й безглузді, коль їх б"є гістерія жаху!»

Хмара вапняного пилу й сажі потихонечку осідала, розходилась. Розходився й жах, затихав, як і праздник гуркіт. Потягло вітром, облако зникла, й из чего явствует раптом ясно, як возьми вулиці. Бо таки й справді було… для вулиці! Передня стіна геть цілком упала. Велика бомба, вибухнувши недалеко, відірвала її геть уздовж усього будинку, повалила держи землю й обернула на купу цегли. Ніби зумисне зроблено було так, щоб показати тюрму на перерізі.

Люди охнули. Потім хтось гукнув без удержу по-козацькому, ніби кидаючись на атаку, — либонь, спробував вихопитися звідси геть. І разом услід из-за тим заклекотіла стрілянина з багатьох автоматів і розітнувся несамовитий крик. То кричав Заєць:

— Лежати! Ні з місця!.. Варта! Наказую стріляти по мнению кожному, хто… Метр надо землею — вогонь!! Не руш із місця!

І варта стріляла. Вона стріляла безграмотный «по кожному, хто», а объединение всіх зразу, притискаючи людей вогнем впредь до землі, загородивши тим вогнем поди накануне світу — стіною з вогню й свинцю, замість стіни цегляної. Той вогонь навис низько, продірявлюючи стіни метр надо людськими головами. Ніхто неграмотный пробував бігти. Тих кілька осіб, що кинулися зразу, було розстріляно нате місці, решта лежала.

Так. Варта добре виконувала свої обов"язки. Бомби — бомбами, гибель — смертю, а занятие — службою. В розбомбленій тюрмі було втримано спокій і «порядок».

Так вартові тримали людей у лежачому стані кілька годин. Навіть безвыгодный можна було Максимові подивитися, чи ті салдатики грають ще во карти, чи вже ні. Проте він никак не витримав і подивився, підвівшись, вслед за що немножко никак не заплатив життям. Дивно — салдатики сиділи получи и распишись санях і грали собі й далі во карти, где-то ніби нічого малограмотный трапилось. Коні з набоями десь забігли, й хлопці далі були без участия діла. Та й яке, справді, в сам присест могло в целях них бути діло важливіше следовать «очко», из-за гру з в некоторой степени на піжмурки, на щастя? «Переборі», «недоборі», «наша!», «не наша». Аж поки випаде «очко»…

Тим иным часом надходив вечір і щось венчание було тюремній адміністрації робити. Вихід було знайдено дуже просто: вартові нанесли колючого дроту, гаків, цвяхів і заплутали геть те місце, -де бракувало стіни, замінивши її дротяною загорожею. Вийшов справжній звіринець. Лише нікому було в праздник звіринець дивитися.

Світ наче вимер увесь геть. Місто теж. Навколо — ані голосу, ані знаку чогось живого, людського. Зенітку також надвечір було прибрано і вже банан салдатики-фаталісти далеко не грали на карти там, навгороді. Немовби всё-таки програли й ранее ні получай що було грати на «очко».

Жінок і дівчат, закутаних у хустки й плащі, зажурених, як ті жони-мироносиці, теж було прибрано з-під шопи, й со временем ранее нікого невыгодный було. Варта також десь тулилась в соответствии с закутках, і її теж приближенно ніби й безграмотный було. Лишилось тільки це звалище відгороджених дротом людей посеред порожнього, темного світу, посеред смороду піроксиліну й горілої сажі.

А ввечері прийшли карнач і двушник міліціонери й забрали з «камери» Максима. А забираючи, вони наклали получай нього елегантні німецькі наручники, чим Максимка був неабияк здивований: це було щось нове во практиці цієї «фірми». В ній, правда, накануне розправою путали людям никак не тільки руки, а навіть і ноги, але никак не такими розкішними наручниками, а колючим дротом — путом дешевшим, але більш надійним і «переконливим»… Отже, наклали наручники й повели. Довго вони його водили на тих наручниках чорною пустелею, розбомбленими вулицями — ні, малограмотный вулицями, а хаосом, поміж ямами, скісно лежачими стінами, поваленими телефонними стовпами. Водили й усе щось шукали, а близ тому насчет щось між собой бурмотіли й лаялись. Максимка тинявся с налета з ними й зовсім невыгодный пізнавав рідного міста. Його неграмотный було. Була лише нещадно здовбана чорна земля, залита багном і зловонням, засипана трісками, щебенем, покрученими шматками бляхи, мотлохом руїни. Все було обернено на неурядица — у ералаш пустелі. Таке було враження, що єдиною точкою, дескать ще дихали якісь живі істоти, серед цілої цієї безмежної руїни була та точка, звідки вони вийшли, — тюрма. Та вони її загубили й тепер ледве чи знайдуть.

Довго таково тинялися карнач і вартові, водячи Максима во наручниках… По довгих блуканнях кошмарно натомлені й люті вартові з карначем і Максимом припхалися назад. Так і лишилось невідомим с целью Максима, куди й чого вони водили його на таких «гарних», на таких міцних німецьких наручниках?..

Прибувши назад, деякий пора усі стояли посеред двору, серед уламків і вивернутих брил землі. Карнач із вартовими побубоніли щось, поплювали, боячись навіть закурити на такій зловісній темряві, й вирішили чомусь безвыгодный заводити Максима отступать впредь до «камери». Вони завели його під ту шопу, мол давеча сиділи «жони-мироносиці», й залишили його после этого у наручниках. Вони никак не зняли їх, а здали його таково вартовому, що відповідав вслед цю «тюремну точку», й звеліли чекати.

Вартовий посадив Максима возьми якусь діжечку біля зовнішнього стовпа, а самолично десь заховався вглиб, проказав звідти звичайну формулу попередження й після того більше нічим сейчас малограмотный нагадував Максимові для себя — десь тільки мовчки й пильно после ним стежив.

Таким чином, нарешті Сима лишився получи самоті з собою.

Максюта був радий і такій самотності. Перешкоджали трохи наручники, але він спешно й насчет них забув. Обіперся спиною об стовп і занурився на свою втому, на забуття, во глибокі, тяжкі свої думи. Навколо тільки мла й ще щось — мга неграмотный туман, квартал малограмотный дим, голубое топливо безвыгодный газ. Усе те перемішалось миром після довгих бомбардувань, і пожеж, і тління, й випарів, і холодного-холодного зацепеніння. Навіть отнюдь не знати було, чи ведь хмари клубочились держи небі, чи ведь клубочилася затем самочки чорнота ночі. І серед тієї чорноти було задушно й тихо, немов під переверненою діжкою…

Коли Максимка по мнению деякому часі прокинувся від холоду із забуття й розплющив очі — було якось хоть дзвінко від тиші й… зоряно! Низько-низько нависли надо землею й мерехтіли зорі. Міріяди зір. А під ними — холодна мла й принишкла тиша. В тій тиші було чути. як десь дзвінко тріщали крижинки держи пришерхлих від морозцю калюжках… Зорі були якісь хоть наче червоні, мовби заплакані. І чувся смелость — ледве вловний специфічний направление безмежного румовища, надо яким ті зорі нависли.

І ще щось…

Макс прислухався, й волосся йому почало ворушитися получи голові. Він услухався всім своїм єством і вдивлявся викоченими очима во темряву, мов намагаючись те «щось» побачити, але побачити нічого безвыгодный міг. Перед очима — тільки зорі… Вони виступили для чорному небі, немов буйна роса, немов хоть осипаючися надо пришерхлою землею. А під ними — чорнота, мов у безмежному-безмежному проваллі, й нашорошеність, як на урочисту годину пизда творенням світу. Ніде ні людського гомону, vi вітру, ні рипу, ні стуку. Штиль. Штиль чорного, глухого північчя, тієї години, коли, мовляли старі люди, десь со временем у пеклі «чорти навкулачки б"ються», а огульно світ причаївся й слухає.

Штиль… Ні, безграмотный штиль. Прислухався… Тиша гойдалася. Вона гойдалася весь більше й більше. І вже чути було виразно — надо усією землею стояв далекий-далекий клекіт. Перекочувався, наростав, наростав… Стихійний, жаский, безмежний клекіт. Мовби лемент грішників у пеклі. Містерія! Якась моторошна опівнічна містерія… Нарешті — збагнув:

«Та так ж собаки!..»

Так, так во а л у на а л равным образом собаки. Це явище завжди потрясало Максимову душу — ця дивовижна собача симфонія. Ще змалку він чув її по-над цим містом отакої-от зоряної ночі, і сонне місто здавалося йому тоді безмежжям усесвіту, а трудный лемент надо ним — містерією другого життя, життя якихось інших, потойбічних істот, що перевтілилися во псів і зчиняли свою перекличку, если людський світ засинав. Вони заводили тоскну гавкотняву на бездонне зоряне небо, — спочатку всі пси десь получай одному кутку міста, потім по них приєднувалися всі пси другого, третього кутка, і далі, далі, держи всіх кутках і объединение всіх вулицях, площах і околицях здіймалося серам лементу й розливалося весь ширше й ширше. Воно перекочувалося в передмістя — бери бойні, получи чинбарні, получи сонні хутори й села, в далекі-далекі виселки й котилося звідти назад, получи и распишись південь, нате північ, нате захід, для схід… Однотонна, безперервна гавкотнява. Вони всі — тисячі й тисячі псів — повторювали весь одну й ту ж саму ноту — перед безконечности. Одну ноту. Різнилися лише тембром — тонюнькі дисканти, тенори, баси, тяжкі захриплі октави… І мимоволі приходило нате думку — хто ж диригує тією дивовижною містерією? А хтось-таки диригував!..

Зорі осипалися неслышно по-над тим лементом, а він усе клекотав, клекотав… Пришерхла земля, взявшись морозцем, понизив голос відбивала зорі во свічадах примерзлих калюж і калюжок. Такої ночі й під такий лемент колись, — пригадував Максим, — неграмотный міг він, бувало, заснути й обертався до самого самого ранку з хорошо розплющеними очима. Це бувало ще на дитинстві. Але справляло це тоді інше, відмінне, ніж тепер, враження получай Максимову душу. Та й пирушка лемент, те валування собаче, далебі, було якесь інакше тоді. Бо ж тоді кожен барбос мав господаря, мав певне пристановище, а кожен господар мав дах по-над головою, свій дім і свій окремий світ у ньому. Господар засипав, а пес, скориставшись із безгоміння й нудьгуючи получи ланцюгу чи підкоряючись інстинктові прапращурів, починав перекличку. І на тім валуванні, во тім усім клекоті тоді була тільки тяжка нудьга собача і тільки собача скарга. Хоч і безмежна, хоч і таємнича та вражаюча своїм стихійним виявом, але тільки собача. А тепер…

Максим, що мав вслед за собой вже тридцять п"ять років тяжкого життя, пройшов вогні й води, й усе ад земне, вслухаючись тепер у цей клекіт, у цю дику північну містерію, раптом відчув якийсь містичний жах. Десь у підсвідомості виринув навіть сумнів:

«Таж хіба це собаки?..»

Ні, це по-над збомбленим, зруйнованим, поритим ямами й окутаним смородом піроксиліну містом, що лежало, втоптане во землю, під холодними зорями, ридали душі всіх забитих і замордованих, розірваних для шматки й ніким отнюдь не похоронених, безпритульні й безпорадні, непотрібні ані получи и распишись землі, ані возьми небі, ані на пеклі. Це вони зчинили страшний плач, страшне голосіння. Безмежний, потрясаючий лемент… У чорній тиші північчя, під холодними тремтячими зорями, вони тужили держи всі голоси й держи всі ноти… Такого величайший ще ніколи безвыгодный чув. Це було монотонне повторювання однієї ноти безліччю голосів. Це було витягування цілої рулади, пересноване тужним виттям, що навівало жах, від якого ворушилося волосся.

Якась космічна ієреміяда, доведена впредь до найвищої точки.

Повстання мертвих…

Ні, р е на равно щ е мертвих вместе із живими — надо чорною, космічною прірвою. Море хлипання, скарги, квиління, дитячих зойків, материнського ридання, божевільного маячіння й тоскного речитативу ритуальної якоїсь плакальниці, ніжної й тонкоголосої, як рідна-ріднесенька сестричушка чи ще рідніша матінка-ненька… Дивовижний, несьогосвітній і на пирушка но часочек давно болю реальний, безнадійний плач-лемент по-над руїною…

Під тим лементом брижилась чорна й сморідна, пришерхла, принишкла земля, а вгорі надо усім мерехтіли, кліпали, як очі, великі зорі, вібруючи во деликатность хаотичному дикому лементові під ними, й здавалося, що з них — із тих зір-очей — капали сльози.

Мака слухав цю північну містерію і його перегартоване, надщерблене й геть спустошене серце бралось тремтливим холодком. Для нього це був страшний рыдание по-над містом його похованого дитинства. Над чорною пустелею — получи порозі біблійного, напророченого кінця світу…


Вранці зняли з Максима наручники, таково і лишивши нерозгаданою загадку — навіщо ж вони їх надягали?..

Як тільки розвиднілось, відразу ж завили сирени. І відразу ж почався шалений рух. Хтось розгубився, заметушився й усе переплутав. Максима спочатку було вкинуто отворотти-поворотти до самого камери. Та неграмотный встиг він ще навіть знайти собі місце во камері, як нараз розітнулася шалена команда:

— Виходь!!. Стройся!!.

Загриміли засови, затріщали двері — велика людська охват бурхнула з тюрми надвір. Хоч цілісінька стіна була відвалена геть, проте всіх випускали тільки на двері. «Дисципліна…»

А надворі ту всю людську лаву брали, як у шори, дві тісні й довжелезні шпалери варти, наїжаченої сталевими цівками автоматів і злісними лютими очима, приближенно ніби причиною того, що вони мусили підставляти тогда голови під бомби, була саме ця сіра людська лава. Вони взяли її на шори й зразу ж розставили всіх «по чотири».

Щойно тепер таким образом видно, скільки їх і які вони були. Тут вишикувалося понад чотириста людей, — ні, далеко не людей, а сірих істот у подертому брудному ганчір"ї, з пом"ятими блідими й брудними обличчями, з такими ж торбами получи спинах, — понад чотириста скоцюрблених голодом, холодом, утомою й страхом жалюгідних істот. Вишиковані на довгу колону «по чотири», вони являли собой вже цілком знеосіблену сіру масу. І ця маса, ця колона, закаляна вапном й крейдою, забруднена порохом, глиною й битою цеглою, стояла, дрібненько тремтіла й чекала, опустивши очі, теж злісні, але більше перелякані…

Та й варта бедно чим відрізнялася зовні від колони. Таке ж ганчір"я одягу, такі ж торби, лише неграмотный на руках, а прип"яті давно пасків, такі ж бліді обличчя й такі ж перелякані. Тільки вони були тепер упривілейовані. Ті привілеї вони тримали во руках. Привілеї ті — так зброя і зматеріялізоване во тій зброї льгота вбивати людей, поставлених «по чотири», — таких самих, як і вони, але приречених тепер бути вбитими першими тільки тому, що цього разу зброя потрапила випадково далеко не по їхніх рук.

Метушня. Команда Зайця:

— Ма-аррш!

І постоянно те посунуло. Подалося вчвал — в области багнюці, до снігу, сообразно вибоях. Тюрма нате Широкій лишилася зяяти роззяпленими дверима, проваленим дахом і розваленим фасадом.

Тридцять восьмеро тих, позначених пальцем Фортуни, що їх преддверие тим було виділено окремо, змішалися тепер і переплуталися з рештою, з усією масою, підігнаною вже під одиночный упорядочивание тим-таки самим пальцем.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Захекуючись від швидкої ходи, люд почали губитися во здогадах — куди ж це їх ведуть? Чи далеко не сверху соборний цвинтар? Це там, вслед ярмарковою площею, під сизим бором…

Максимка теж думав оборона те. Так, це ж вони, далебі, йдуть туди, мол стоїть праздник янгол мармуровий, повергнутий получай землю, що этак трагічно заломив шуршалки во мармуровій печалі… Тужить. Хоч його й потішали щороку безліч разів священики та хори церковні, співаючи — «ідеже нєсть болєзнь, ні печалі, ні воздиханія», проводжаючи душі відходячих у життя вічне. Янгол усе тяжело зітхав і плакав ревно, скільки Максюша його пам"ятає. І малому Максимові постоянно здавалося, ніби тому він беспричинно ридав, що под самым носом біля нього однако було копано великі ями та й роблено во них братські могили пользу кого розстрілюваних надо ними людей… І дядина, красуня тітка Ганнуся, точнісінько таково ридала, коль стояла получи и распишись могилі навколюшки, розхристана, з розметаною косою, затискуючи шуршалки між колінами, — надо розстріляним своїм чоловіком, а його, Максимовим, дядьком, колись…

Колона йшла, обминаючи суть міста, йшла бічними вулицями, тримаючи направление таки туди — сверху ледь помітний хрестик ради купами голих дерев і дахів, получи хрестик дерев"яної церковці соборного цвинтаря. Ті вулиці, якими вони йшли, беспричинно добре знані Максимові з дитинства, — ведь вже були малограмотный вулиці. Вся ця частина міста була перетворена во суцільний пустир, укритий руїнами дімків і глибоченними воронками. По краях черный воронок лежали величезні брили мерзлої чорної землі, вивернуті тоновими бомбами. «По кому тогда священнодействие було скидати тонові бомби!?.» І, ніби як знущання, як глум надо тією всією руїнницькою робою і як тріюмф перемоги надо нею, линия надо шляхом, граница великої левади стоїть глиняна хатина під солом"яною старезною стріхою… Макся знав цю хату з дитинства — це квартира Кривоносів, ковалів і молотобойців, що з їхніми хлопцями він учився на школі та з ними ж получи печі стержень у цій хаті слухав казок старої бабусі Кривоносихи — казок относительно царівен, ради відьму, оборона хатку для курячих лапках… І ця «хатка получай курячих лапках» із казки завжди асоціювалась у Максимовій уяві саме з хатиною Кривоносів. А тепер ця хатка получай курячих лапках стоїть ото надо краєм велетенської воронки, як по-над проваллям, і — ціла-цілісінька! Це ніби теж люди із казки. Цілісінька, після нападу «нечистої сили», тільки припала получай единолично ріг, мовби вклякнула возьми одно коліно, та стріха трохи задерлась. Та ще осліпла зовсім — єдина її шибка во маленькому вікні вилетіла. Решта шибок, як і раніше, були позатикані онучами, й ті онучі малограмотный повилітали, — це, либонь, ще ті онучі, що були й после Максимового дитинства, що їх іще повтикала стара Кривоносиха. «Непереможні, незнищимі українські онучі!»

Чим далі колона йшла, тим реальнішою ставала пользу кого Максима можливість прекратиться попри самісіньку власну хату. Так. Це була б страшна іронія! І держи те закривлялося. Ось ранее міський парк. Ось Шеметів перевалок. Ось вони вийшли нате Максимову вулицю… Звідси б повернути ліворуч, і ради яких двісті кроків — його хата. Але колона малограмотный повернула ліворуч і безграмотный пішла вздовж до вулиці, а лише перетнула її впоперек навскоси. Конвой эдак квапив, круглым счетом гнав, що человечество бігли… ибо надо містом сейчас знову ревли літаки й могло статись так, що, доки колона добіжить накануне цвинтаря, її змішають із болотом раніше, ще й единовременно із конвоєм, і тим зіпсують усю задуману виставу, зламають її послідовність.

Люди бігли, спотикаючись. У тім поспіху даремно Сима повертав голову вліво, намагаючись востаннє, хоч здалеку, побачити свій дім… Нічого він никак не вглядів, отнюдь не встиг.

Проминувши Зелене водоем (озеро посеред вулиць, получай якому Сима учився плавати й рибалити, ловивши штаньми золотих маленьких карасиків і жаб"ячих пуголовків, і яке тепер його никак не зворушувало, засипане брудним снігом, сажею, цеглою, трісками й шматками бляхи від розбомбленої касарні, що стояла близ березі) — проминувши це озеро, колона повернула ліворуч… І тепер поуже зовсім следовательно ясно, що таки дійсно вони йшли сверху цвинтар. «Ось пробиться ще цією вулицею, звернути праворуч у вузенький Силенків перевалок і тим перевалком вийти нате Ярмаркову площу, пересікти її навкіс — і вже. Там є брама, чрез яку всі входять… але невыгодный всі виходять».

«За тією брамою, с годами їх і чекає мармуровий янгол».

За цим передбаченням усе й відбувалося. Це вражало. А також вражало те, що скільки вони пройшли, а ніде ще безвыгодный стріли жодної живої душі, навіть собаки. Нишком кожен, і Макся теж, хотів, щоб стрівся бодай хоч якийсь випадковий знайомий, щоб хоч знали человеки (хоч хто-небудь!), коль й куди їх поведено, щоб знали, що вони тутовник пройшли востаннє власними своїми ногами…

Пройшли вулицю. Ось колона звернула на вузенький Силенків перевалок. Ось…

Але далі цього перевалочка колона безграмотный пішла. Вона зупинилась, геть виповнивши його вщерть, ибо був він зовсім вузенький, і что-то около стояла. Люди перепочивали тілом і мучились душею (хто ще був здібний мучитись). Це все же мала бути лише коротка павза, а потім вони вийдуть сверху ярмаркову площу, зроблять останніх пару сот кроків і… Проте з цього перевалочка колона далі никак не пішла. Виявилося, що цель її маршруту була якраз тут, саме на цьому перевалочку.

Це був досить колоссальный одноповерховий будинок Силенка. Тобто — колись це був будинок Силенка, якогось купця, чи архиєрея, чи генерала, превеликий беспричинно добре й безвыгодный знав того, хоч проходив повз нього безліч разів. А невыгодный знав тому, що пізніша знаменитость цього будинку геть затьмарила імена попередніх господарів. А був туточки пізніше «Штаб Духоніна», а потім «ЧеКа»… Може, відтоді й янгол праздник плаче в дальнейшем таково тужно… Потім тогда був військовий клюб. Нарешті — канцелярия й клюб радгоспу «Свобода». А тепер…

А тепер тут, здається, мав бути також «клюб»… Якісь людишки шпарко й галасливо працювали во ньому: чіпляючись за вікнах, як мавпи, вони прибивали грати!.. Пристосовували. За десять-двадцять хвилин усе було готове: дім купця чи архиєрея Силенка було пристосовано перед нової функції.

В цей дім і було впаковано всю колону. Запхнули її, натоптали, придавили колінами, рушницями та кулеметами й замкнули. Варта розташувалась в области менших прибудівках та на коморах у дворі, руководитель й «управління» — до сусідніх дімках.

І нова тюрма зафункціонувала.

Всередині во тім домі двері були повиривані й стіни порозвалювані, где-то що він знутра являв собой майже суцільну залю з коридорчиком. У цю залю й у цей коридорчик і насипано було повно людей. Вони кишіли купою, одинокий в одному. Топталися за головах і ногах. Вкладувалися. Вмощувалися… А по-над усім — гнітюча-гнітюча тривога, ужас і якесь внутрішнє ниття, як зубний біль…


«Соломонова теза насчет пісок пустель, мабуть, саме отут була б найбільш доречна. І та його теза ради хробаків…»

Мака роздумував по-над цим, лежачи серед людського звалища й спостерігаючи з нудьгою целое навколо себе. І вже майже визнав после ним рацію — после Соломоном цебто.

Господи! Сама думка, що Соломон міг мати рацію, вбивала. Зрештою, всё-таки тутовник убивало, поголовно оцей світ убивав.

«А таки, мабуть, мав рацію!..»

Звалені во купу, на звалище, всі ці істоти (а це вже були тільки істоти — ні, пісок пустель!) потихонечку-полегонечку втрачали зовсім свою людську подобу.

Максимка исстари знав, що людина во певних обставинах може швидко звіріти, обертаючись нет-нет да и у тварину. Бачив це самолично малограмотный раз. Але круглым счетом через оголено й у такому темпі й маштабі… Цього ще безграмотный бачив. І туточки но пригадував знову пустословие Соломона относительно вагоме й штучне — ради те, що відвіюється, й насчет те, що лишається. І с — штучне відвіялося, лишилося вагоме…

В тюрмі панувала ядуха, злоба. Люди починали нагадувати собой диких істот, що держи малій площі, во ямі, намагалися видертися геть сообразно головах собі подібних, топчучи одне одного получи смерть. Вони шукали рятунку во загибелі ближнього, на зненависті — во тому, на чому рятунку ніколи далеко не було й ніколи невыгодный буде.

Над людським звалищем, у смороді лахміття, випарів і махоркового диму, тяжка, як самоуправно пирушка дим, стояла зловісна, брудна лайка. Люди гризлися ради місця біля вікон, после те, хто з них був чи є «ворог народу», а хто ні, — хто… «правильно», за заслузі сидить у цій «буцигарні», а хто «безневинна жертва»… Гризлися вслед те, хто «чесно жив», а хто з німцями співпрацював, хто предаваться чему совєтську владу, а хто ненавидить… Причому целое те говорилося якнайголосніше, щоб чула варта после дверима, щоб чув карнач, а ведь й «сам Заєць». Люди билися кулаками во сиськи й клялися… й проклинали… І дубасили словами безраздельно одного, а від слів переходили й поперед кулаків.

Все це вирувало, ворушилось, як мурашник, — ні, як черва. А посередині того коловороту лежали превеликий із Костиком. Хлопець дрібно тремтів. Він ніколи безграмотный був у такій ямі, і його дитяче серце огортав панічний жах. А Максимове серце огортала уныние — ні, нудьга. «Любов!.. Ідеї!.. Бог!.. Честь!.. Ха-ха-ха!» — бриніли Соломонові слова. Його стиль витав тут, як душа злого генія, хоть Максимові ставало моторошно…

Серед ув"язнених найбільш горлатими, найбільш «відданими Сталінові й партії», найбільш «чесними» виставляли себя ті, що були вчора підручними на Зайця, — поліцаї з «любові до самого мистецтва», гестапівські попихачі й ті «заплічних справ майстрі», що круглым счетом по-мистецькому орудували намиленою мотузкою. Вони били себя во титечки й напосідалися получай всіх інших, тероризуючи їх своїм горлатим пащекуванням. Інші огризалися, нагадували крикунам учорашнє, тоді вибухав й стояв божевільний клекіт — клекіт оскаженілих людей. Тюрма целых стугоніла від лютого ревища.

І раптом… Раптом усе вривалося. Люди заклякали, целых стукаючи лобами об підлогу, тиснулися во кутки, стогнали й хрестилися, згадуючи Бога й «Царицю Небесну», і лежали тихо-тихо, шепочучи молитви… Це по-над дахом проходив тифон — после этого гули літаки, налітаючи черговою хвилею бери місто й бомблячи його з низького лету. Люди шаленіли від жаху. Вони влипали во підлогу, тремтіли й говорили тільки пошепки, ніби боячись, щоб їх малограмотный почула, пролітаючи по-над дахом, смерть. Але літаки пролітали і… І тоді ради ними вслід зривався скажений вихорчик матюкні «в Бога, на Богородицю, во янголів, у всіх святих і їхніх заступників»… Розквитавшись где-то із літаками, бралися знову до самого перерваної баталії. І знову все, як було й под тим: клекіт і ревище…

І линия серед такого ревища, як його завершення, зринає в резкой форме гістеричний голос. То, скориставшися з маленької павзи, якась істота б"є себя кулаком у груди, ридає й вигукує:

— А во усьому цьому винні вони — ті газетчики та коректори різні!.. Вони позводили нас із ума своїми газетами!..

І скреготить зубами, що вчасно неграмотный повішав їх усіх, і пропонує спосіб розправи з ними — колесувати, четвертувати їх і т. д. после те, що с їх «бідних прежде такого довели».

Костик злякано втягає голову на плечі й тиснеться до самого Максима. Він боїться. І він має рацію, потому что серед цієї роз"юшеної людської стихії поперед безглуздого самосуду зовсім-зовсім близько. Причому будуть бити й убивати такого-от Костика после те, що він «проклятий коректор», і професійні вбивці, й люди, які ніколи курчати отнюдь не вбили, які колись любили пташок, і дітей, і книги, й церковні співи… Всі вони, ці люди, тепер пустилися берега. «Оголилися», мовляв Соломон. Тут-от оголилися їхні серця, і во тих серцях був тепер лише чад.

Знову літаки — і знову безвыездно падає ниць, а як небезпека минає — знову розливається праздник чад, охмеление зненависти й злоби. Це что-то около ошалілі з переляку людишки робили «репетицію», ибо ж… Бо ж усі кожної хвилі чекали Спец-Трибуналу.

Найбільше, мабуть, дісталося на цьому звалищі німцям. Не тим, що десь со временем літали й бомбили, а тим, що були на камері, їх було троє. Троє військовополонених — недавніх німецьких салдатів. Власне, від їхнього салдатства, від їхньої величі військової, на них тепер нічого вже неграмотный лишилося. Хіба що лише старі, брудні, подерті й завошивлені штани. І все. Замість чобіт, держи них були якісь мотузяні лапті, замість шапок — нічого, а замість шинелів — старі сірі коци. Вони куталися на ті коци й тиснулися одинокий по одного. Вони навіть малограмотный сиділи — вони, тиснучись отак, стояли купкою, потому что безвыгодный було на них місця, щоб сісти чи лягти. Та й безвыгодный бракосочетание місця змушував їх стояти й злякано, з невимовною нудьгою тиснутися одинокий по одного, а те, що всі їх злісно штовхали ногами, наступали получи пальці, ходили согласно них, зумисне підбивали під коліна, ще й обкидали нечуваною лайкою. Дрібно тремтячи, полонені стояли на найгіршому місці — возле вихідних дверях у тісному коридорчику, біля «параші», нагадуючи собой безмовних телят, притягнених получи и распишись заріз. Ті, що підходили давно «параші» следовать потребами, мочились їм держи ноги, й кожен знаходив спосіб якось виявити свою безмежну перед них зненависть.

Не розуміючи мови, німі поневолі, німці дивилися здивованими, жалібними очима, відкривали роти, мовби сподівалися ними щось почути й зрозуміти. Але з них вистачало й інтонації голосів та мови вчинків. Серед усіх упосліджених вони були шелковица найбільш упосліджені.

Особливо во критичній ситуації вони опинялися кожного разу після налету німецьких бомбардувальників. Коли ті бомбардувальники вже віддалялися, тоді маса, вставши з колін і з черев, була недалека від того, щоб тих трьох «фріців» геть розтерзати…

Цілий будень пройшов, як у тяжкім учадінні. Та й справді, це людське звалище видавало з себя тільки сморід і чад. Та отнюдь не тільки опьянение онуч, але й душевний чад. Навіть онучі видавались Максимові «шляхетнішими» порівняно з тим, що туточки звалося ще людською душею. «Так, так, — кипіла його думка люто. — Самум. Самум диких піщинок, одержимих інстинктом самознищення, руїни, загибелі. І с їх нагромаджено здесь цілу дюну. Це тут, а ще ж…»

І, ніби доповнюючи ці болючі думки Максима, вплоть до його свідомости долинула випадково почута серед загального галасу фраза, з чого було видно, що далеко не тільки він, а й ще хтось здесь думав його думу. Та скороговорка була промовлена меланхолійно, до самого самого себе, кимось у кутку, во звалищі — тихо, як зітхання, зламано й безнадійно:

— В об н равным образом поставили «стелю» — і людина вже невыгодный може злетіти вгору.

І все. Цю фразу було сказано майже пошепки, проте вона прозвучала пользу кого Максима дуже голосно. Хто це сказав? Та даремно превеликий дивився во гущу, щоб угадати, хто ж сказав ті слова. Серед брудних, зарослих щетиною, здичавілих облич, здавалося, безвыгодный було жодного такого, яке своєю духовною печаттю могло б видатись ради відповідне впредь до цієї фрази. Так і безграмотный зміг величайший узнати, хто ж в таком случае сказав. Та це й далеко не було важливим. Важливою була самоё ця приголомшуюча думка.

«Стеля» — це приблизительно авіятори називають межу можливого чтобы літака щодо піднесення вгору, межу можливого, лімітованого спроможностями мотора чи спроможностями людини. Отже — праздник сумний речь виявив, назвавши, страшну річ — «стелю» на людині. «Вони» поставили її на людині, як останню межу…

«Вони…» Хто «вони»?..

Ясно, во что до н да — всі ці Соломони й Зайці та подібні. Попи й хами від марксизму, «ідеалізму», матеріялізму, фашизму, гітлеризму, ленінізму… ізму… ізму… «Пророки й апостоли», вожді й виконавці, Соломони й Зайці! Два полюси однієї цілости, діялектично сполучена «єдність протилежностей», — линия здесь вона виявилася. Соломон — теорія й система, Заєць — практика. «Що людина може?.. Людина нічого неграмотный може!..»

Так, вона вже далеко не може злетіти вгору. Вона має «стелю». І вона повзає, як хробак. Тому повзає, що… повзучому безграмотный беспричинно без затей впасти вниз. У крайньому разі, можна отнюдь не впасти, а сповзти долу і после якось жити. Ось… Це тому меланхолійний спокойный шепіт серед людського звалища прозвучав где-то голосно про Максима: «Стеля»…

І ставало вже зовсім безвыгодный увы Максимові, що їх усіх тут, і його одновременно із ними, таково близько підвели прежде того печального янгола получи цвинтарі. Залишався лише какая досада давно самого того янгола, — ибо ж усе це насправді зовсім невыгодный варте було великої скорботи його прекрасної, хоч і кам"яної, душі… Як добре, що Їх підвели вже перед цього-от цвинтаря! Колись він, іще малим, у хвилини тяжкого розпачу, мріяв ради те, щоб тут, дескать заключаться усі його предки, дескать лежить і весь його рідня — сестри, брати й, нарешті, батько та мати, — дескать в такой мере затишно й сумно — лягти й собі теж і розпилитися, спочити на цій рідній землі, топтаній дитячими ногами, порости буйним чебрецем, кущами бузку, черемхою й шумливими соснами…

На цвинтарі сосни гудуть… Як сказочно гудуть оті сосни! Таємниче, загадково, в полную силу й вічно, як прибій морський. Неначе так душі розмовляють між собой мовою вічности насчет безвыездно і ради всіх покинутих, колись люблених, омріяних, втрачених. Душі, у велич і вічність яких Максюта этак завжди вірив. Вірив безмежно, по болю, предварительно сліз!.. Людські душі…

І от… Людина вже безвыгодный може злетіти душею вгору — вгору, поперед божеських висот!.. Не може… Невже ж малограмотный може?..


А вранці відбулася сцена, що струсонула Максимом, як гураган билиною. Ця сценическая площадка відбулася на крихітному коридорчику, мол стояли ті три німці біля «параші». Проспавши ніч стоячи, вони похитувалися получи ногах і трималися одиночный ради одного, та всегда ж стояли вперто. А навпроти них, біля вікна, стояв якийсь грузчик червоної армії — теж арештант. У шинелі наопашки, минус паска, во шапці, насуненій в очі, він водив щелепами, целых йому понадималися моргулі получи и распишись скивицях, і безвыездно курив — лютий-прелютий. Сам низенький і вугластий. Обличчя його, подовбане віспою й перетяте шрамами, й теж вугласте, щелепате, заросле рудою щетиною, чуточку во собі щось звіряче. Коли Сима глянув получи и распишись це обличчя, на нього пішов холодок позерство шкірою: «Ось дескать сущность формули — ш т у ч н е во і д во і моя персона л что до от ь, л равно ш да л что до из моя персона на а г по части м е!!. Ось здесь вона — самоё ця формула!» Напевно, ця людина скупана во крові від п"ят целых до самого маківки. Вона, напевно, бабралася на тій крові з насолодою. Це був фронтовик. Гострі й понурі його очі постоянно дивилися й дивилися крізь хмару махоркового диму бери німецьких салдатів.

Наглядач саме роздав хліб, і все дымник жувала. Не жували тільки німецькі салдати, тремтливо кутаючися во коци та поглядаючи тужно й тривожно возьми рябого командира.

Докуривши цигарку, рябий руководитель сплюнув, кинув хабчик геть і ступнув впредь до дверей. Постукав. Мовчанка. Командир постукав дужче, приближенно що двері целых задеренчали. Гуркнув засув, і на прочинені двері зазирнув Заєць:

— Хто стукає?!. В чом дєло?!

— Дай л ю д автор этих строк м х л і б! — промовив руководитель спокійно, понуро.

— Яким людям? Усім но дано!..

— Дай л ю д автор этих строк м х л і б!! — підвищив полководец гик і показав пальцем при помощи плече для німецьких салдатів.

— А-а… — зареготався Заєць — Фріцам?!. Ха-ха-ха!.. Пашол!.. — і хряпнув дверима, загримів засувом.

Командир розмахнувся й что-то около загримав у двері, що з них посипалися тріски. Він бив у них кулаком і кованим чоботом, збиваючи половинку з петель і гукаючи суворо громовим голосом:

— Ану одкрий!!.

Заєць відкрив і став для дверях із автоматом. Проти нього став рябий командующий у шинелі наопашки, зміряв Зайця оком з ніг по голови і раптом вибухнув, заклекотів дико, несамовито, задихаючись і тупаючи осатаніло ногами:

— Я — салдат… Окремої Червонопрапорної… Я тобі… прриказую, хаме!.. Дай людям хліб!!! Чуєш?!. Тилова ти криса! Мерзотник!! Хам!! Скотина!! Дай х л і б!!! Це люди!.. Ти розумієш??! Це люди!.. Люди!.. Люди!.. Мерзотник ти!..

Вся тюрма схопилася бери ноги. А бери командира чертовски було дивитися.

— Це люди!.. Люди!.. Люди!.. Мерзотник ти!

Заєць поблід і, зачинивши двері, побіг десь. За хвилину він приніс хліб — три пайки. Нічого неграмотный кажучи, він тремтячими руками віддав праздник хліб німцям і зник из-за дверима.

Німці взяли хліб. А военачальник вернувся получи своє місце, закурив і, відвернувшись по вікна, стояв после у хмарах махоркового смердючого диму. Дивився горько й з нудьгою десь держи латку сірого неба.

Треба було бачити тих бідолашних «людей», загорнутих у коци. Їх ніби оглушило. Вони недовірливо й хищно дивилися получи и распишись хліб, никак не ймучи віри, потому что безвыгодный бачили того хліба, мабуть, уж кілька днів, дивилися единовластно получи и распишись одного, переводили очі для рябого командира й знову возьми хліб… Потім двоє з них уп"ялися во хліб зубами, кусаючи його великими шматками, а третій… Третій неграмотный витримав, — одвернувшись впредь до стіни, він уперся во ту стіну головою, й плечі йому нестримно затремтіли, заходили ходором…

Ось ця театр й струснула Максимом, як гураган билиною.

«А тепер скажи, Соломоне, що є вагоме?! Що є вагоме й реальне на людині?!. І чи й касательно ц е теж пісок пустель?!. Га?..»

Поза тим і цей число нічого нового далеко не приніс. Ніч також. Лише переповнення тюрми та загострення тривоги чекання. Всі чекали Трибуналу.

А тим подчас події десь розвивалися шаленим темпом, велетенськими й зовсім несподіваними стрибками. І ніби во самому повітрі відчувалося, що щось особливе чуть-чуть сьогодні статися. Хоч в целях Максима воно вже сталося й навіть вивело його зі стану душевної анабіози. Щось стряслося грандіозне, що никак не давалося в такой мере без затей схопити розумом. Під його враженням величайший стояв приголомшений посеред хаосу. Той неурядица крутив ним, топтався согласно ньому, а він ухопився зором і душею вслед того рябого, подзьобаного віспою, і єдине, що виразно відчув раптом, гостро, з щемлячою нудьгою, — це те, що йому вже безграмотный хотілося вмирати. Ще півгодини тому було байдуже, а тепер… Тепер йому малограмотный хотілося вмирати этак просто. Ні!

Макся визирав у вікно, во надії побачити дружину. Побачити хоч здалеку, хоч в одну коротюсіньку мить…

Там, возьми вулиці з"явилося багато жінок і дітей. З вузликами, з пляшками молока, з торбиночками, вони сходилися, стояли попід парканами й попід дімочками віддалік і дивилися на вікна тюрми. В"язні теж хлинули накануне вікон, тиснулися поперед них зсередини, висували во розбиті шиби рычаги й голови, крутили розчепіреними пальцями, щось кричали. Але безвыездно те марно. Охорона отнюдь не дозволяла близько підходити, ані безграмотный приймала передач. У перевалочку попід парканами стояв слабый плач.

Жінки й діти целое прибували. Не одному в"язневі, що бачив це, воротила завмирала: «Щось не зря эдак багато тих жінок іде, мов плав пливе!» В тюрмі вщухав сейчас визжание і лемент і припинилась озвіріла гризня. Відчувши раптом гостро неминучість розлуки, всі посмутніли, поробилися тихі. Дивилися на вікна держи жінок і дітей, пізнавали їх, і багато-багато з них плакало нишком, одвертаючись, щоб ніхто никак не бачив…

Максимової дружини неграмотный було. Мабуть, невыгодный знала, дескать він, здезорієнтувавшись из-за ці дні. Чи, може, що сталось? А здесь а зовсім близько — палицею можна докинути давно його хати. Отак — ото вследствие вулицю, от городи, крат і вдруге — і несложно прежде хати можна втрапити. Он-он следовательно вершечок клена — так кленочек біля його вікна…

Але дружини невыгодный було. І взагалі нікого з роду.

«Прийдуть… Вони ще прийдуть!»

Годині что до десяти відчинилися двері й получи порозі став карнач, цибатий чолов"яга во галіфе. Він довго дивився злими очима во гущу, але ніяк малограмотный міг знайти того, кого шукав.

— Ей, которий шелковица архітект, Колот? — нарешті сказав він злісно на ту гущу. Мака відгукнувся.

— Давай вихаді!

Сима довго «виходив» — ліз посредством людей, тиснувся, дерся, лишаючи решту ґудзиків з одежі й дориваючи її там, мол вона була ще ціла, — нарешті вийшов. Білий, неначе мірошник, у крейді зі стін, він став посеред вулиці, обтрушуючись, а пизда ним стояла варта й якийсь гвардійський офіцер.

— Слухайте, — сказав офіцер сухо. — Ви, кажуть, архітектор?

— Так.

— Добре, тоді пішли зі мною. Пішли кілька кроків до перевалочку.

— Проектувати можете? — запитав офіцер.

— Гм… Дивлячись що.

— Тюрму, скажімо! — бовкнув зумисне неинтеллигентно офіцер.

— Н-не пробував… — протяг Максим, заскочений. Подивився сверху жінок з вузликами, зітхнув і вже хотів сказати «ні!».

— Нічого, — посміхнувся іронично офіцер, здогадавшись, які думки прийшли Максимові на голову. — Буває… Отже?

Максюта неграмотный квапився, затягаючи відповідь. Він вирішив побавитись у «великого архітекта», щоб тим от случая к случаю подихати свіжим повітрям.

— Отже, далеко не пробував… Це спішно?

— Спішно.

— Тут будуватиметься?

— Ні, на Харкові…

— А-а…

превеликий задумався. Він думав зовсім никак не насчет те, держи що чекав офіцер, він думав для різне. В голові приємно шуміло від чистого, п"янкого повітря. І, між іншим, у голову лізла згадка насчет будівничого харківської тюрми ОГПУ, який (будівничий) сидів одновременно із ним, Максимом, на одній камері — во тій но таки, ним самим збудованій тюрмі — і рвав бери собі волосся, кажучи, що если б знав, так на пороге проектуванням узяв би й задушився мотузкою… Потішав його Максюта тим, що, мовляв, — «не ти, приблизительно хтось інший, однак цю тюрму вибудував би, таки вибудував би неодмінно, і однако одно во тій тюрмі довелося б сидіти, в такой мере само, як і во цій; что-то около що немає зовсім причин рвати нате собі волосся».

величайший посміхнувся й зітхнув.

— Ні, — сказав він іронично перед офіцера. — Мабуть, пишущий эти строки безвыгодный зумію… Це потребує спеціяльного хисту.

— А ви спробуйте! Ви тільки спробуйте.

— Хіба що спробувати…

Максюша по зрелом размышлении знову якийсь час, а тоді спитав меланхолійно:

— А як отнюдь не вийде нічого? Тоді що?

— Гм… Тоді ми вы розстріляємо, — спробував нібито пожартувати офіцер, але це йому неграмотный вдалося, й він поспішив поправити свою несподівану щирість:

— Не ламайтесь, містер! Нам рекомендували вы як відомого архітектора. Отже — спирт у тім домі ви будете працювати. Вас туди приводитимуть і відводитимуть. Там ви будете як вдома. Що вас потрібне?

«Вдома. Гм». — Сима зітхнув. «Вдома» нагадало йому для дім, для родину.

— А матер"яли є? — запитав, уж цілком у полоні своєї думки.

— Скажете, що вас если потрібне, безвыездно дістануть. Максимові прийшла на голову думка: «А що, если справді використати це як нагоду побувати вдома? "І в таком случае сьогодні ж. А дальше если видно, як воно з тим „проектом“ буде».

Що шелковица була нагода й вискочити з петлі — для це превеликий у цю мить невыгодный думав. Мабуть, тому, що отнюдь не приходила й думка на його вперту голову справді проектувати тюрму.

— Слухайте, — сказав він по офіцера. — Таж інструменти й матеріяли є во мене вдома. — Сказав неправду, потому что він майже всё-таки продав частками из-за харчі, рятуючись із родиною від голоду. — А мій дім шпиндель тогда близько…

— Гаразд! — підхопив офіцер. — Ми вы дамо «бойца», і ви сходите з ним. А тим часом… — Він покликав варту й передав їй Максима.

Повертаючись прежде камери, Макс посміхався близ думці, що от, може, він і справді после якийсь период відвідає своїх вдома. Це було б щось нечуване на історії й практиці НКВД — щоб арештант ходив получай побачення до самого своєї власної хати…

Але никак не судилося тому здійснитись. Не встиг Максимка іще влізти до самого камери й проповзти в своє старе місце по Костика, як у тюрмі створився якийсь переполох.

З чого саме почалось — невідомо. Але всі раптом помітили, що вуличкою швидким темпом пройшов відділ озброєних гвардійців із регулярних військ НКВД й увігнався получи и распишись тюремне подвір"я. Все, що було там, біля тюрми, раптом заметушилося, забігало. Звідкілясь еще мчали вуличкою карнач, і Заєць, і староста міліції, і все їхня «свита». Все те поприбігало получай подвір"я несладко озброєне, клацаючи й брязкаючи тією зброєю. Так само, брязкаючи зброєю, позбігалась получи и распишись подвір"я все варта, повилазивши й повискакувавши з усіх шпарин та прибудівель. Вони возьми бігу прищіпали паси, чіпляли накануне автоматів диски, чіпляли гранати, ладували набійниці. Здавалося, всё-таки було охоплене панікою. Брязнули, хряпнули двері.

— Вихаді!!. Стройся-а-а!!. — загримів Заєць.

Так само охоплені панікою, виливалися лавиною з будинку в"язні. Паніка покотилась перевалком, охопивши його, наповнивши його від краю предварительно краю. Заридали, закричали жінки й діти. Але — дивно: багато жінок і дітей підбігало предварительно вартових і, ридаючи та цілуючи хапливо й розпучливо, тикали їм вузлики, згорточки, торбинки. То були жінки, матері й діти вартових!.. Усі ж інші, жінки, матері й діти в"язнів, стояли віддалік і лише простягали цыпки та плакали, малограмотный маючи компетенция підбігати…

Варта вишикувалася на дві густі подвійні шпалери — одиночный галерея у цивільному, другий — у військовому. Між ті шпалери вганяли в"язнів, ставлячи їх по мнению чотири. Довжелезна колона зайняла однако подвір"я й простяглася навгород, а з будинку ще виливалася й виливалася сіра маса. Господи! Звідки стільки людей? Як вони могли на такому будиночку вміститися?..

Карнач кричав, гарячився, підганяв усіх, а карнача підганяв грузчик військового гвардійського відділу.

Нарешті вийшли всі. Наостанку привели звідкілясь групу жінок-в"язнів, печальних «жінок-мироносиць», — і поставили во кінці колони. Довжелезна колона стояла готова, «зформована», біліючи плечима, спинами та колінами, — человеки винесли сверху собі всю крейду зі стін тюремних, усе вапно й кордит цегли та огулом бруд із підлоги. Але обтрушуватись нікому навіть і нате думку неграмотный спадало. Люди дивилися безтямним зором навколо, возьми білий світ, бери людей, бери жінок, не похоже чи щось із того давно пуття бачачи й розуміючи… Відділ військової варти переформувався — вийшов із шпалери, розділився надвоє, полть стала спереду колони, средина — ззаду. З боків лишилася двома суцільними парканами міліція.

— Кроком!..

— Швидко! Бистро!.. Давай!!

— Маррш-ш!!.

Заголосили нестримно, затужили жінки. Загукали щось діти. Біля міліціонерів тюпали їхні жінки, матері й сестри, припадаючи, а арештантські матері, жінки й сестри бігли віддалік, збоку…

Колона повернула отнюдь не давно цвинтаря! Всупереч сподіванням, вона повернула зовсім на інший бік — сверху ту саму дорогу, якою прийшла вчора.

Коли колона витягнулася з двору на перевалок, а з переотправка сверху широку вулицю, її було зупинено наслышан з переду. Там стояли — старейшина міліції, распорядитель відділу гвардійців, Заєць та інші. Командир гвардійців підняв руку й суворо звелів усім жінкам і дітям іти геть, ибо інакше, сказав, він змушений если стріляти — тобто що він розстріляє їхніх чоловіків і синів тутовник получи місці. Жінкам міліціонерів теж було наказано йти геть.

Жінки завагалися.

Тоді командующий дав примета і три автоматники пустили три черги вгору, понад головами. Жінки розсіялися.

— Марш!!.

І колона пішла. Вона пішла во бік, зовсім протилежний тому, -де стояв печальний і ніжний янгол мармуровий, оберігаючи й оплакуючи душі замучених і вбитих, охороняючи їхнє останнє тихе пристановище…

Варта квапила шалено, немов чимдуж утікаючи геть від того мармурового янгола.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дивно!

Нікого… Вони знову отнюдь не зустріли нікого з людей. Вони перетяли місто навскіс, але ніхто далеко не вийшов і отнюдь не вибіг їм назустріч, ані малограмотный виглянув чрез паркан. Тільки й помітив Максим, що, коль вони проходили вулицями, де-не-де людські очі визирали крізь щілини й дірки від сучечків у парканах — нишком, обережно. А може, так йому этак тільки здалося? Взагалі ж навколо була пустка. Лише вони, колона смертників, бігли серед тієї пустки, бігли по мнению мертвому, вбитому на землю, втоптаному геть у кочкарник місту, — колона блідих істот, виваляних у смітті, во крейді, на глині. Та ще високо-високо на небі кружляли стрижі… Ген там, по-над собором…

Але ні, так були малограмотный стрижі. І никак не по-над собором. То лише на тому напрямку, -де був колись собор, по-над хрестами якого колись було по сию пору кружляли на блакитному зеніті стрижі, — вслед за тем десь геть-геть в отдалении кружляли зграєю літаки. А танец них однажды согласно в один из дней з"являлись кудлаті баранці вибухів.

А коль вже колона пробігла всі вулиці й звернула получи останню — предварительно них таки вибігла людина. Це було получи вулиці Широкій. На тій самій Широкій, магістральній вулиці, яка вела вже геть із міста получай схід і для якій була та розбомблена «тюрма». Колона поминула ливарний завод, що стояв борт великої площі, мол починалася Широка, й звернула на вулицю соответственно розквашеній, по части коліна розмішаній грязюці. Варта притискала колону предварительно парканів, панічно тиснучись впредь до тих парканів самочки пред літаками, що вже кружляли низько по-над містом, виючи.

На шосе безграмотный було нікого. Лише в пішоході, відокремленому від шосе глибокою канавою, рухалася ця колона, притиснена впредь до парканів і гнана вчвал, виривалась із-під вогню.

І шелковица предварительно них вибігла людина. Невідомо звідки вона взялася. В колоні почулись навіть здивовані вигуки, і всі на колоні почали повертатись обличчями ліворуч. Там, для шосе, паралельно колоні бігла жінка. По коліна во грязюці, боса, простоволоса, розхристана — вона бігла неудачно і тримала на руках дві ікони, дві почорнілі дошки — Спасителя й Марії з дитям. Вона піднімала їх високо по-над головою і хрестила ними колону… Бігла боком, і хрестила, й хрестила… Очі її були божевільне витріщені, вона беспредельно щось кричала без участия слів і… вне звуку… Груди — сухі титьки матері, що викормила ціле покоління дітей, були розхристані й оголені, але вона того неграмотный бачила… Волосся її розвівалося в вітрі… Вгорі ревли літаки, але вона невыгодный чула, вона стяжатель ротом повітря а чи потихоньку щось кричала… Бігла боком, і хрестила, й хрестила всіх, всіх, всіх…

Враження було приголомшуюче. Варта відвертала очі й квапилася дужче. В"язні блідли, спотикалися й бігли… бігли…

А Сима дивився возьми розхристану, збожеволілу від великого-великого відчаю матір і відчував своїм серцем справжній трагічний зміст усього цього. «Але кого вона хрестить?.. І навіщо вона хрестить?! Навіщо вона цю колону хрестить? І вслед за що?..»

«А-а!.. Це вона хрестить, мабуть, того рябого, подзьобаного віспою салдата!.. Того офіцера з Окремої Червоно-прапорної!.. „Дай людям хліб!“»

А жінка задихалася. Вона хрестила безграмотный когось одного, вона хрестила всіх, всіх. Вона вже відставала, безсиліла, але никак не хотіла відстати. Так ніби це вона хоронила єдину й останню свою надію й неграмотный хотіла хоронити, хотіла її вирятувати. Вирятувати!..

І здавалось, що вона кричала минуя слів тим криком відчаю, що ним кричали колись її отчичи и дедичи й прадеды всіх тих, що бігли на колоні, коль ті праотцы прагнули вирятувати свого повергнутого во безодню земного бога, волаючи: «Видибай!.. Видибай, боже!..»

Хтось поруч Максима плюнув і по-босяцькому розсипався похабною лайкою. Тоді другий х т в отношении вместе с ь, схлипуючи спазматичне, получай пошевеливайтесь з усієї сили вдарив того першого на вухо. Вдарив понуро, боязно здоровенним своїм п"ястуком, як довбнею. Вдарений полетів сторч головою на глибоку канаву, повну води… Колона бігла мимо, варта теж… Ніхто й безвыгодный думав зупинитись, ніхто й невыгодный думав витягати.

Бігла колона, і бігла жінка. Вона зовсім малограмотный бачила, що после трапилось, потому что вона взагалі нічого далеко не бачила. Вона лише бачила суцільну сіру масу людей, десь ведених получай страту, і неграмотный хотіла з ними розлучитися, мов це вели останніх людей, що були ще нате цьому світі.

Та понемногу жінка відставала. Грязюка була надто глибока, сили надто слабі. Вона відставала помалу, але целое ще бігла і совершенно хрестила, хрестила…

Коли вибухла десь позаду бомба, Максимка саме на ту мить озирнувся. І бачив, як у відсвіті спалаху жінка високо змахнула руками, мов крилами, ікони полетіли геть, а вона з усього маху розпласталась у грязюці… Ця холст мигнула й погасла. Промерехтіла, як близ світлі магнію чи присутствие спалахові блискавки, після чого отсюда следует темно. Світло денне померкло від сажі й диму. Чи, може, від туману на очах?..

Це був останній любовник із рідного міста. І це була остання людина, остання жінка, остання мати, що вийшла їх проводжати.


Ніхто отнюдь не знав, що сталося, куди їх приблизительно гнали, на чому справа… Спереду колони невідомо звідки з"явились підводи, і бери них посідало «начальство». І с наявність тих підвід із усім начальством спереду збивала з пантелику. Збивав з пантелику й такий темп, і те, що колона рухалася получи и распишись схід, і така кількість комбінованого конвою — військового й цивільного… Люди питали безраздельно одного поглядами, питали й пошепки, але ніхто нічого невыгодный знав. Потім поповзли дві чутки — одна тривожна, друга єхидна: тривожна — що їх ведуть для гигантский показовий «суд» і получи и распишись розправу десь у Грайророн чи навіть у Харків; єхидна — «відступають!.. вириваються!.. втікають!..»

Але друга отнюдь не виключала першої. Власне, тільки підтверджувала: тутовник невыгодный можуть зробити по-над ними «суду», ибо відступають, а тому зроблять це десь на іншому місті. А зроблять… якщо раніше невыгодный вистріляють вне ніякого «суду». Але взагалі ця чутка щодо «суду» — це був, либонь, лише здогад. Проте «точніша» інформація, що поповзла в области колоні пізніше, саме це підтверджувала, — «в зв"язку з тим, що фрунт коливається, їх ведуть у тил і затем судитимуть, а далеко не тут». А ще пізніше — «Відступають!!. Панічно!!. По всьому фронту!!» Але ніхто з чутки ради відступ безвыгодный радів, нікого це отнюдь не тішило, ибо ніхто невыгодный бачив с целью себя во тому ніякого рятунку. Взагалі к них, здається, отнюдь не було вже рятунку — чи «відступають», чи «наступають», чи «доганяють», чи «утікають», чи «ці», чи «інші»… Цілковите безвихіддя…

За містом престо трохи зменшився. А надто як звернули з великого шляху нате вузеньку в сторону й підійшли нею попід ліс. Тут власть й варта прийшли трохи поперед пам"яти. Вони зупинилися самі й зупинили колону. Швиденько впорядкували ту колону сообразно новому. Розбили її получи три «батальйони», кожен батальйон — получи відділи, кожен відділ — для підвідділи. Кожен батальйон мав свого карнача, а найстаршим карначем получи и распишись всю колону був Заєць. До підвідділів, відділів і батальйонів припасували варту. Вийшло так, що кожен найменший відділ мав «свою власну» варту, своє начальство. Ба, навіть кожен в"язень мав свого вартового, ибо варти виявилося… більше, ніж в"язнів. Це зовсім унеможливлювало втечу. Спробуй утекти тут!

Та относительно втечу недостаточно хто й думав. Куди? — ото питання.

Так «упорядкувавши» колону, погнали її знову шаленим темпом. «Вперед! Марш-марш!»

Сима потрапив у перший (чільний) батальйон і во перший (чільний) відділ. Він снував очима по мнению колоні. Він хотів побачити того рябого, того салдата й командира з «Окремої Червонопрапорної». Онде він!

Схиливши голову, рябий салдат, і він но директор недавній, ішов у першому ряду, темний, як ніч, з негарним вугластим своїм обличчям, посірілим і безвиразним.

Серед вартових було кілька дуже знайомих Максимові облич. Але вони никак не впізнавали його чи вдавали, що отнюдь не впізнавали, відверталися. А ведь ще й спеціяльно були грубі й брутальні, щоб підкреслити свою чужість. Смішні. Та Аллах з ними! Не можна ж в людину складати ще й тягар героїзму, — їй і беспричинно тяжко-Тільки Василь Легеза — колишній Максимів сусід і побратанец дитинства, любимец фінляндської війни, потім танкіст у цій війні, потім полонений, згодом салдат у німецькій армії, а тепер-от міліціонер — дивився сумними очима нетрудно Максимові во лице, ворушив губами й зітхав мовчки. Ніби він хотів щось сказати та й невыгодный міг.

Був він — Василь Легеза — начальником варти того відділу, що йшов зразу вслед за Максимом. Мавши змогу відходити набік, Василь доганяв останню шерегу, во якій був Максим, і йшов мовчки якийсь период поруч. Потім зітхав ні по кого й відставав собі.


Вони йшли цілісінький день. Спочатку колона була компактна, всі батальйони, відділи й підвідділи трималися досить щільно купи. Та потім колона дедалі по сию пору більше розтягувалась. Скоро вона розтяглася бери добрий кілометр. То її розтягувала эдак утома й виснаження.

Вже надвечір у колоні були такі, що цілком вибилися з сил. Вибилися з сил і дівчата та жінки — ті печальні «жони-мироносиці», що йшли до грязюці, до розчавученому, заболоченому снігу на легких черевичках і взагалі невыгодный були призвичаєні до самого тяжкої ходи. Така стезя була їм понад силу взагалі, надто ж після кількох діб тюрми, після голоду, жаху, безсоння, крайнього нервового напруження, сліз, відчаю…

Варта була сильніша, потому что малограмотный виснажена, нагодована, і сквозь те, мавши енергію, бігла поначалу чимдуж і підганяла в"язнів, далеко не шкодуючи ані язиків, ані рук. Але надвечір і варта почала приставати. Начальство ж, що їхало попереду саньми, квапило — «давай, давай!». Те глава розстаралося во селах, путем які переходили, ще пару підвід і вмостилось досить вигідно.

Люди, вибиваючись із сил, спливали потом, а деякі й сльозами безсилої люті та відчаю. До втоми приєднались голодовка і спрага. Хто мав які харчі, поїв держи ходу, а годувати їх організовано ніхто, мабуть, і неграмотный думав. Напитись теж безграмотный було де. Лише сніг, брудний сніг. Але люд хапали навіть брудний сніг і їли. Дехто ж лягав не мудрствуя лукаво нате землю й швиденько пив із калюжок, що траплялися держи дорозі.

превеликий никак не відчував голоду. Ті шматочки хліба, що їх мав возле собі, він повіддавав в области одному Костикові, а самолично навіть і отнюдь не думав относительно їжу. Не переймався тим. Він і нічим никак не переймався, йшов собі так-от, як автомат, байдуже, занурюючись ногами на топкое место й сніг, і лише иным часом спотикався. Він безграмотный дивився ані собі під ноги, ані навіть навколо себе, — він дивився лично у себе, на свою душу, розв"язуючи во ній велику, болючу й складну шараду, трагічну шараду, якої безвыгодный міг розв"язати… Тим порой сили танули. Бурки порвалися вже зовсім, і обрезки во ступні були босі, лише халявки від бурок прикривали уходим вище кісточок. Та він якось навіть і невыгодный помічав, що коньки були вже зовсім босі. Надвечір відчувалася лише всепожираюча, по сию пору затьмарююча втома й бажання лягти й геть для все, ради целое забути.

Але ведь було неможливо, їх гнали й гнали вперед. І здавалося, тому кінця малограмотный буде. Хтось ніби заповзявся зламати їх усіх геть сверху цурпалля, обернути на ганчір"я, розтіпати геть возьми лико. При думці згадувався Кутузов, і тоді Макс зціплював зуби, затинаючись.

Коли вже й варта здебільшого почала приставати, а вплоть до того ще завечоріло й з"явилась потребность тримати колону щільніше, щоб неграмотный розтяглася безконечно й безвыгодный розгубилася, — тоді вслед розпорядженням начальства почали робити короткі «привали». Цебто единица зупинялась і чекала, доки підтягнеться хвіст. Зупинившись, народ падали получай землю, дескать стояли, опановані єдиним бажанням — перепочити. Хоч мить, хоч коротку мить! І эдак лежали, поки підтягався хвіст. Але Максюша никак не лягав, ибо знав, як потім жизнь не мила підводитись і що такий «відпочинок» тільки ще дужче послаблює. Через те він під часочек «привалів» стояв, відпочиваючи в ногах. Як тільки підтягався хвіст колони, лунала команда: «Марш!» — і колона рушала далі. Ті нещасні, що пленталися на хвості, малограмотный мали змогу бодай заготовить впрок давно землі, хоч сверху одну мить, щоб хоч упитися ілюзією відпочинку. Підтягнувшись, вони тюпали далі, доганяючи колону, й сделано знову починали відставати. Така логіка, така «діялектика» цього жорстокого світу. Слабий приречений загибати, й він загибає сам, а сильніший… сильнішого добивають!

Так колона з «привалами» сурганилася крізь імлу, крізь темряву.

В цій темряві Мака побачив раптом (і зовсім виразно!), що эдак сурганиться с налету із ними десь цілий світ. Вдень цього отнюдь не було в такой мере видно, а вночі — як сверху долоні. І праворуч, і ліворуч, і ззаду, й спереду — геть навколо на темряві рухалося, повзло безліч вогненних цяток і котився глухий клекіт. То йшли десь багатьма паралельними шляхами і круглым счетом навпростець якісь машини — очевидно, танки, бронемашини, мотоциклі, вантажні, боєві й особові авта, тягачі з гарматами тощо. Так ніби в таком случае безліч тракторів орали во степах і скородили ніч світлом фар. Цятки сунулися, як зорі за землі, — сузір"я переганяло сузір"я, набігало получи нього, минало. То, далебі, відступала армія… Але з неспокою й з одчайдушних намагань команди колони прискорити темп, з тривоги їхньої что ль було, що отнюдь не тільки «відступає» армія, але й «доганяє» інша армія… Світ женеться вслед за світом. Світ доганяє світ… А між ними метається ця нещасна колона, приречена обома тими світами…

Кілька разів человечество переконувалися наочно, хто ж так їде з тими вогниками: во кількох місцях колона наткнулась получи и распишись машини, застряглі во болоті. З погашеними вже фарами й заглухлими моторами машини стояли, перехнябившись, посеред баюр, а біля них упадали шофери, втихомолку й несамовито лаючись, беспричинно як уміють лаятись шофери лише «найпередовішої країни світу»… Вони квапилися й тривожно позирали во темряву, перепитуючи щоразу на вартових колони, чи «там неграмотный как ваш покорнейший слуга погляжу нікого?». Вони боялися, що їх наздоженуть їм подібні, тільки на інших мундирах. Може, в таком случае вже вони їдуть спирт вслед за тем он, ген-ген у степу, оточуючи їх із усіх боків кільцем вогників, як очима хижої вовчої зграї?..

Незважаючи в «привали» й держи всі заходи, колона зовсім «здала темп» — хвіст застрявав у багні, на темряві. Може, він тепер еще й спеціяльно застрявав? Може, деякі человеки й робили ставку сверху «нестерпну ситуацію», що зветься «оточенням», «кітлом», «кільцем», звідки інші вириваються, мов з пожежі, кидаючись напропад, усе залишаючи? Може, хто й робив получай це ставку — хто мав іще віру й надію получи якихось «визволителів». Але не думаю чи хтось іще мав її, ту віру й надію, серед цих людей. Ні, в таком случае була тільки втома, смертельна втома…

Щоб «підбадьорити», було проголошено: хто відставатиме — если розстріляний бери місці. Але, навіть і після такого проголошення, народище цілими групами, одновременно із вартою, сідали получи и распишись землю, дійшовши предварительно крайньої межі втоми.

Тоді було проголошено «ночівлю». Саме підійшли давно якихось будівель. То були літні бараки для бурякових плантаціях Н-ської цукроварні. Правда, вони були з повибиваними вікнами, але так нічого.

Людей загнали на двум з таких бараків. Всередині було повно настеленої й перележаної, прілої соломи. Це було велике щастя — такі-от бараки й така-от солома, хоч і пріла. Мокрі й вимучені людишки виповнили бараки вщерть і попадали купою получай ту солому. В тім бараці, -де був Максим, було особливо тісно. Але то, може, й добре, тепер ці сыны Земли мусили звикати накануне чимраз більшої тісноти. Зараз народище збилися так, як ведь буває сверху двірцях великих вузлових станцій, -де збивається безліч транзитних пасажирів, — очевидно, для двірцях цієї «країни соціялізму», потому что во іншому світі, може, й безграмотный такі двірці.

Хтось у темряві засміявся крізь сльози й, імітуючи станційного оголошувача, виголосив:

— …Поїзд стоїть чирик хвилин! Транзитним пасажирам пересаживание на… гей, карнач! Куди тутовник нам пересадка, га?!!

Карнач малограмотный відповів, і з в"язнів ніхто невыгодный зареагував ні голосом, ні сміхом, лише від дверей почулось попередливе шипіння вартового:

— Ану понизив голос там! А так пересядеш ось!..

Десь с годами у сусідніх бараках розташувалась варта й теж, мабуть, лежала «без задніх ніг», але ото знайшлися невтомні, що стали й стояли тутовник біля дверей і біля кожного вікна.

Чи спав хто з людей, чи далеко не спав, чи спав Максим, чи далеко не спав — хто зна. Тільки-но вляглося гудіння во голові від всього того гармидеру й галасу «упорядкування», тільки-но думка відокремилася від тіла й попливла на маріння, як її в резкой форме було завернено назад. Хтось штовхав Максима під бік. Ще отнюдь не очунявши, величайший крізь порваний отключка чув, як десь від дверей альт старшого карнача, тобто «самого» Зайця, стурбовано гукав у барак:

— Колот!.. Колот є?.. Гей, Колот є?!.

Ніхто йому малограмотный відповідав.

— Колот!!!

Тоді саме хтось почав понизив голос й тривожно штовхати Максима під бік.

— Ну, що? — спитав байдуже Максим. Він спитав втихомолку того, хто штовхав, але відповів від дверей звук Зайця:

— Нічого. Так, значить, ти є?!.

Макся помовчав. А тоді апатично, після павзи:

— Голубе дорогий! Та чи далеко не пішов би ж ти поперед чортової мами!..

Всі на бараку засміялись. Всі-бо прокинулися, розбуджені тим карначем, і були люті получай нього вслед за те, що наробив галасу й зіпсував усім сон.

Заєць нічого невыгодный відповів. Він був дуже задоволений, що «втрата» знайшлася, й пішов собі геть.

— Та-ак, — сказав хтось понуро. — Бережуть, брат, тебе, Петровичу… Бережуть…

А як человек знову почали дрімати, раптом ради бараком усе зарухалось, загомоніло, забрязчало й пролунала, спочатку десь далі, а тоді вже біля дверей і біля всіх вікон, команда.

— Вихаді!! Жіва!.. Давай-давай!!.

Так семя й никак не виспались. Та -де немного погодя і було виспатись, если ж уся «ночівля» тривала всього лише з годину. Люди плакали, розправляючи закоцюрблені руки, уходим й спини. Перемучені кості нили, невиспані голови гули, вслед за хайло хапав кашель. Очі — мовби хто піском позасипав. Зрештою… навіщо, скажімо, такому в"язневі очі? Він міг тепер іти на такій колоні й лишенный чего очей. Не помилився б. І навіщо, скажімо, голова? Багатьом вона здавалась тепер цілком зайвою, принаймні Максимові.

Навіщо, справді, стільки муки, коли, здається, наймудріше б і найлегше б лягти отак ниць і — дебош стріляють. Це тривало б секунду. Ну-ну, але ж це значить… Що це значить? Це значить, що пирушка дурний Кутузов раптом досягне мети, досягне найголовнішого — обернення тебе на ганчірку. І матиме рацію Соломон із своєю тезою оборона нікчемність людини… Е, ні, отнюдь не в одинокий присест і безвыгодный так! Ні. В цій шараді мусить бути краща розв"язка… краща!..

Голова гула, наче з похмілля, этак що Максим, як і всі, ледве здавав собі справу з того, як їх поставили надворі на колону й погнали далі. Все тіло тремтіло, незважаючи нате вперті намагання стримати його, що було мудра людською волею.

Покинувши бараки, вони посунули на мокрий передранковий туман, перемішаний ще з темрявою.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

На шляху, куди нарешті колона виповзла з бічних доріг і манівців, їх почала обганяти армія. Власне, це були потоки салдатів усіх родів зброї, що були розбитими частинами совєтської армії. Все те було зсаджене з машин і всієї техніки, спішене й бігло вчвал нате власних ногах або возьми захопленій объединение селах іншій «техніці» — в возах, получай санях і возьми санчатках… Точно як ті бідні італійці недавно. Танкісти, артилеристи, літуни й кавалеристи й інші — всегда це фартило хаосом, переганяючи одне одного. Проте, навіть і втікаючи, до этого времени те, від сірого салдата накануне найвищого офіцера, — пишалося своїми новенькими, на днях попришиваними впредь до старих, брудних уніформ, погонами. Було смішно дивитися держи цих кумедних червоних погононосців. Їм, арештантам, було смішно.

Але «сміх» праздник був гіркий. Погони нагадали отнюдь не тільки трагікомічну історію относительно те, як ще невыгодный беспричинно давнёхонько батьки й старші брати цих салдатів обривали погони всім тим, хто їх носив, одновременно зі шкурою, або й з головою, — виходило б, тільки чтобы того, щоб перекласти ті самі погони в інші плечі. При тому Максимові згадалося також, як на отаких погонах білогвардійські офіцерики розстрілювали во канаві його брата, покладеного ниць на одній білизні. А тепер штифт ці, може, эдак само розстріляють його. Тоді «білі», а тепер «червоні». Хіба неграмотный по сию пору одно?..

Та целое ж це видовище червоних погононосців — зовні видавалося передусім несерйозним. Якось виходило так, що ті погони були самі собою, а салдати самі собою, — одно перед одного невыгодный пасувало. В народній мові про таких випадків є геніяльне визначення: «Приший кобилі хвіст». Це, далебі, насчет ці погони сказано! Вони пасували накануне цих салдатів так, як по корови сідло, ибо на усьому іншому салдати ці були такими, перед яких звикло людське глаз следовать десятиліття, — «червоноармійцями». І с хтось зіпсував стиль, познущався з них тими смугастими ганчірочками.

Правда, ті прямокутні ганчірочки, мабуть-таки, якось поміняли декому з них, особливо ж офіцерам, і їхні душі. Ті новопогонні душі перли, розштовхуючи людей, наче це вони були бозна-які герої й наче це вони малограмотный втікали, пограбувавши во людей останні коні й санчатка, а щонайменше мчали по столиці ворога получи и распишись трофейних золотих колісницях. Та це всегда їм, напевно, найменше сушило голови. Вони втікали. Бо війна й героїзм тепер, власне, й полягали, мабуть, передусім у втіканні від смерти, від сильнішого й у доганянні слабшого. І во убиванні всякого. Хто кого згріб, праздник того й убив. І чи далеко не возьми ознаменування цього їм і погони?…

Крім військових, колону доганяли й переганяли ще юрби цивільних — чоловіків і хлопців з торбами, жінок і бабусь із дітками, вигнаних у білий світ, чи так пак «евакуйованих», якихось дядьків для санях і получи и распишись возах — теж із дітьми і з стариками. Зрідка проїздили також машини, навантажені різними меблями й ще якимось барахлом…

Дедалі цей потік усе густішав і ставав усе інтенсивнішим. Колону присест в области крат притискали до самого краю дороги, предварительно тинів — якщо це було во селі, або випихали геть сверху сніг чи получи и распишись почорнілі ріллі — якщо це було на степу. На шляху було йти тяжко, а получи снігу та сообразно ріллях ще тяжче — человечество місили розквашений сніг чи глевку ріллю, тупцяючись сверху місці. То була безвыгодный хідня, а каторга. Вони знову виходили бери шлях, і знову їх спихали звідти геть.

Парадокс, але факт: люд раділи вже, коль з"являвся літак чи й кілька, — тоді їх клали сверху землю, варта теж залягала віддалік, і где-то вони лежали довго, от случая к случаю і з півгодини, поки літаки кружляли надо шляхом. А коль літаки зникали, тоді колона йшла далі. Надолужуючи прогаяне, варта «вилазила зі шкіри», намагаючись перти колону з усієї сили вперед, але з того бедно що виходило — вище себе, як кажуть, однак невыгодный стрибнеш.

На шляху дедалі ставав більший хаос, дедалі було більше паніки, більше юрб, більше літаків угорі. Може б, колоні найкраще було порснути во усі боки — й лови… Але в таком случае круглым счетом здавалося. Насамперед — куди? А потім — навіть найспритніший і зі свіжою силою ледве чи зміг би тутовник утекти быть такій охороні. В"язні знайшли здесь іншу раду — своєрідний «компроміс»: вони малограмотный тікали, але невыгодный дуже-то й ішли вперед. І млявий анданте колони пояснювався вже никак не тільки втомою, а й цією «пасивною формою спротиву». Під прикриттям воочью видимої втоми народ ледве-ледве пленталися, тупцяв лися, немовби й пориваючися «з усієї сили», але безвыгодный на силі гнати вперед. І товклися сверху місці, з надією відстати, згубитися з очей варти, а тоді чимдуж чкурнути. Це була наївна, трагічна «хитрість» з одчаю.

Але получи цім шляху малограмотный було рятунку. Начальство зрештою таки підмітило, що «відстаючі», як тільки хоч трішечки опинялись подалі від очей вартових, виявляли надзвичайну здібність рухатися назад. Тоді було вже отнюдь не тільки судьба рішучий заповедь р об з со т р і л ю во а т да всіх, хто відстає, але одночасно було й розстріляно двох таких, які вже невыгодный могли йти. Це був найдешевший спосіб «творити чудеса», відомий З давніх-давен. І справді, після цього сталося «чудо»: вже безграмотный було тих, що відстають. Люди дослівно «лізли зі шкіри». Бо ж таки «видима казнь страшна» З"явилася солідарність — солідарність відчаю: сильніші підтримували слабших, «брали їх бери буксир», допомагали. Всі збагнули, що количество тих розстріляних — це линия кожного з них, і раптом вони стали триматися единовластно после одного, триматися вкупі. Їх обхопив жах, жах смерти поодинці. Вони хотіли, якщо вже таково судилося, гинути разом, ибо ж круглым счетом тужно й бояться гинути самому… Всіх їх було зрівняно рішуче й безповоротно, і вже нікому з них отнюдь не вдасться ні до кому видряпатися вгору!.. Збагнувши це, вони побралися следовать руки, ради плечі, вслед поли й приблизительно повзли, тягли единовластно одного, спотикалися, падали, вставали… але йшли разом… с налета предварительно єдиного спільного… кінця!..

Господи! Як а це нагадувало ту колону італійців з їх розпачливим «Аванті!..» Тепер ранее було отчетливо перед болю, накануне крику, по розпачу, й Сима чітко відчув це: во цілому світі в целях них немає заступництва, немає співчуття, немає зрозуміння, нікому вони неграмотный потрібні, ніхто й ніколи їх далеко не если рятувати. «Не ждіть рятунку ні від кого, ні від богів, ні від царів!..» Ці рядки зринули якось ненароком. превеликий згадав, що це ж пак на «Інтернаціоналі» співається, на гимні тих, що оце ведуть їх получи страту, вірніше — тих, во ім"я яких їх оце ведуть возьми страту, — во гимні Кутузових, Соломонів та інших… Зайців!..

Кілька разів їх бомбили німецькі літаки. Причому літунам, напевно, було добре видно, що ж ведь вслед за колона така повзе, але вони бомбили її завзято й бесспорно з насолодою. Варта вкладала колону получи землю просто-напросто получи шляху, а самочки залягала віддалік навколо колони, й Заєць криком попереджав, що кожен, хто встане, если негайно обернений получи и распишись решето. Люди лягали горілиць хрестом, як навчили німецькі полонені, і приблизительно лежали. Але «хрест» неграмотный допомагав; — літаки шпурляли бомби. І тільки тому, що вони їх шпурляли з дуже високого лету, бомби целое лягали на окраина света збоку. А чи, може, тому, що колона мала окреме щастя. То дійсно було щастя, ибо если б бомби потрапляли на гущу — було б багато «череп"я», ибо ж варта малограмотный дозволяла розпорошуватись, а веліла лежати «на місці».

Німецькі полонені изуверски потрясали кулаками вгору получи и распишись своїх земляків і вибухали гістеричною лайкою, вже по-російському, почавши з того вивчення мови «великого народу». Варта ж, если починали рватися бомби, зчиняла й собі стрілянину з автоматів понад головами лежачих, щоб ніхто безграмотный зміг схопитися й побігти. Причому стріляли й таким чином утримували минор гвардійці, никак не даючи розбігтися безвыгодный тільки в"язням, але й міліції.

Так повторювалося кілька разів, але лишенный чего жодних втрат, доводячи лише предварительно жахливого нервового вичерпання бідолашних людей.

Та базисная точка надвечір знову налетіли літаки. На цей однова їх було два, але вони заскочили колону сверху рівному, голому, ще й підвищеному місці, получай великому вельд пред спуском у низину. І заскочили вони саму колону. Решта, цебто сполна пирушка потік військових і цивільних, що плив увесь час, тогда розірвався, зробивши велику прогалину. І во тій прогалині опинилася колона в"язнів. Вона залягла, як і раніше, нетрудно для шляху, оточена вартою віддалік. Упала близнецы бомб… Гуркіт, дим, стрілянина з автоматів, довга павза… Потім команда: «Вставай!! Марш-марш!!.», потому что літаки полетіли собі геть.

Люди встали, щоб плентатися далі. Встав і Максим, зробив кілька кроків і раптом наткнувся держи жахливу картину… Біля великої димлячої воронки лежав навзнак із простреленою головою пирушка рябий, подзьобаний віспою салдат «Окремої Червонопрапорної». Він ще пускав ротом рожеві бульки, хоч обличчя й обрезки взялися вже смертельною сіризною. А біля нього, скоцюрбившись, вклякнув німецький полонений і тримав прострелену голову рябого в своїх колінах. Він її тряс обома своїми руками, дивився на погаслі, викочені здивовано й в такой мере застиглі очі й бурмотів тихо, розгублено:

— Камерад!.. Камерад!..

Неначе хотів розбудити, ибо ж сейчас венчание було йти. Далі, далі йти їм…

Максимова лапка мимоволі потяглася давно шапки, він зняв її, постояв… І таково з непокритою головою, з шапкою на руках пішов далі… Туди, до самого шерег, що ставали «по чотири». А ради ним іще йшло багато. Люди йшли і йшли мимо воронки, мимо того салдата рябого й теж скидали шапки, мов до команді… А як пройшли всі, як минув поуже «хвіст» колони, тоді поперед рябого салдата й вплоть до німецького полоненого підбіг лично Заєць і наставив автомата полоненому на груди…

Німець обережно поклав голову мертвого в землю. Встав. Провів рукою согласно своїх очах і, зігнувшись покірно, пішов.

А Заєць затримався хвилинку, торкнув мертвого ногою, пробуючи, чи справді мертвий, а тоді сплюнув і побіг доганяти колону.

Всі пройшли. Рябий салдат лишився лежати сам. Він уж далеко не був підлеглий Зайцеві. Він ранее зірвався во безодню й пішов десь «на волю»…

«Яка, яка іронія! Треба ж було тому рябому, тому невідомому салдатові, тому героєві войти з боями большак хоть із-під Сталінграду, нужно було пронести голову помощью усі бурі й вогні й венчание було зберегти таке серце, щоб носитель тут, отак по-дурному скласти це целое предварительно ніг… кому? Зайцеві!»

На Максима це справило тяжке, невимовне тяжке враження.

Але колону було вже вишикувано, людишки зімкнулися, побралися следовать плечі й ради грабли й поповзли далі. Максимка тепер опинився на першому ряду. Либонь, получи и распишись місці того рябого…


Синяві сутінки здавались безконечними й прадавніми, вже невідомо було, який це був сделано з черги вечір. Рахунок дням і вечорам згубився. Колона по сию пору собі повзла, та Максюта її вже майже малограмотный помічав. Він ішов ніби ще власними ногами, але вже хтось його підтримував. Той «хтось» — ведь був Василь Легеза, якому начальник доручило спеціяльний нагляд из-за Максимом, наказавши стежити пильно й берегти окремо, отнюдь не спускаючи з ока. Василь згубив межу між двома поняттями того самого пустозвонство — між «берегти» й берегти, а тому беріг його по-своєму, як умів. Він підтримував і вів Максима на синявих сутінках і, озираючись, щось шепотів.

Скаржився. Ні, плакав. Так, плакав. Зашкарублий, загрубілий, закурений димами й порохами всіх систем, загартований смертями, попечений вогнями Василь Легеза плакав. Він бачив власну загибель. Чув її своїм серцем і неграмотный знав, впредь до кого ж йому тим серцем своїм зашкарублим пригорнутися — серцем, що раптом, до образом неминучої загибелі, вгляділо страшну свою самотність… Він тихо-тихесенько журився, жалівся Максимові, що через проніс свою голову вследствие фінляндську війну, путем польську, путем перші роки цієї, путем полный і німецьку армію, чрез партизанщину, але… далі, мабуть, невыгодный витримає вже. Далі вже він загине. І його загибель — дволика; ні, їх дві загибелі — одна доганяє, йдучи объединение п"ятах, а друга — чигає десь немного погодя попереду.

Максимка мовчав. Чим він міг потішити цю людину? Які він міг подати їй надії?.. Він сам по себе іде вже, як в области лезу меча. Ще Василь Легеза тримається стоически возьми ногах, іде чітким кроком, а він уже… Гай-гай. Його тримає тільки впертість.

Все життя він думав, що його сили невичерпні. А тепер побачив, що после ці дні вони вичерпались, що його вже вимотано перед краю.

І найбільше вимотувало його відчуття пустки й холоду. Сима невольно кутався на ветхе своє коротайка й невыгодный міг зігрітися. Не тому, що пуховик було ветхе, а тому, що того холоду, який він тепер відчував, ніяким пальтом отнюдь не нагрієш. «Душі холодно», — мовляв Соломон. Це було найстрашніше. Душі холодно. Хтось у ній еще гасив іскру тепла, і вона тепер поуже була як сердце лишенный чего іскри чи як льокомотив безо пари.

Того, що він сделано був хорий, що він уж мав пропасницю, Макся ще отнюдь не усвідомлював. Та й так було йому байдуже. Не те його печалило.

В очах його стояв представление тієї жінки, тієї матері з іконами Спасителя й Марії — жінки, повергнутої во болотце громом і блискавкою з неба. Образ тієї жінки, що где-то вірила на чудо. Коли зник пирушка образ, если згасла та сліпуча этюд — настала темрява. Тепер та темрява заливала Максимові душу, топила її, зносила во прірву…

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ «Янгол»

Це сталося біля Великої Писарівки.

Услід била артилерія. Гарматні стрільна прилітали внаглую звідкілясь і, закінчуючи свою параболю, репались по-над колоною. А вгорі кружляли, вили літаки.

Біля Великої Писарівки, получай магістралі Суми — Охтирка — Грайворон — Тамарівка створилося пекло. По цій магістралі відступали зразу армія, видимо-невидимо цивільних і велика колона їх, смертників, з Максимом серед них. Все це сунулось суцільним строкатим потоком, в таком случае втрачаючи, так знову сяк-так відновлюючи дисципліну й порядок. Але тут, біля Писарівки, безвыездно перетворилося цілком у хаос, зірвавшись із усіх уторів.

На розквашеній глеюватій дорозі праздник потік закипів, як лавина. Захекуючись, він лементував, стугонів, скреготав і палахкотів дикою, гістеричною лайкою. Вдираючись у заглиблену вулицю, як у пащу якоїсь потвори, наїжачену поламаними тинами й обчухраними деревами, праздник потік душив сам по себе себя во конвульсійному поспіху — ніби, залазячи во цей прохід поміж тинами, сподівався шелковица урятуватися від смерти.

А последний вздох напосілась шулікою. Ота артилерія!.. Її «гостинці» прилітали зненацька зі свистом і улюлюканням по-над це людське стовпище, чвохкали на баюри й розривалися зі страшним гуком, здіймаючись буранами землі й заліза во небо, — туди, мол літаки креслили спіралі, стаючи сверху крила, бокаса.

З-під тих літаків і гарматних стрілен шалено виривалися «гвардійці» й «не гвардійці», сталінградська піхота, й танкісти нате санях, і цивільні люди, й жінки з немовлятами, й старенькі матусі, й «торбешники», й міліція, й командири, й представники «відновленої влади» — весь це летіло впереміш, збиваючи й топчучи одне одного.

Лише малограмотный летіли вони — Сима і все їхня колона смертників, колона приречених. У суворому порядку (єдине, що тутовник іще немного порядок), розбиті получи відділи й батальйони, зімкнені щільно, вони лежали збоку, відтиснені від шляху, випхані з вулиці возьми горби й бери городи, покладені после у мокрий сніг і багно та оточені, мов тином, трудно озброєною вартою. Вони лежали й немовби «тримали параду».

Крайнім з флангу сидів возьми снігу Максим.

«От установа, — звучали во його вухах пригадані болтология Васі-танкіста. — Поставлять тобі стілець, посадять сверху нього сабашника з рушницею — і вже маєш „цитаделю“!..»

Правда, вартові раді були б чкурнути хто куди. Але куди?!. Все одно нікуди. І вследствие те вони були всі «на посту». Смертельно бліді, гістерично люті, роздратовані, вони пасли свою отару. А карнач спеціяльно педерача Максима, що з нудьгою байдуже дивився просто-напросто до собою, возьми шлях…

Господи! Яка злива тваринячого підлого жаху! Скільки злоби й тупої жорстокости, що й пизда смертю ще хозяйка себя жере, душить, із садистичною насолодою переступаючи помощью кожного іншого. Якась короб оголеної, вже ніяким фіговим листком далеко не прикритої, людської мізерії.

Він дивився — і отнюдь не було на нього жалю ні поперед людей, ні перед себе. «Це безвыездно закономірно, і цей вал жах Содоми і Гоморри».

Здавалось, жарко розверзлося, забираючи ввесь цей непотріб під улюлюкання всіх чортів і чортенят. І його теж базисная точка чекало це саме пекло…

А ззаду постоянно сильніше й сильніше напирали ті, що були ще во степу. І в такой мере само до сей времени дужче натискала артилерія. Тріщали тини, тріщали полозки й колеса. Десь горіли хати. Все тиснулось у вузьке горлышко греблі, насипаної посредством урвище, з якого зривались униз коні й гармати. Найсильніші гнали вчвал по мнению всіх інших, як сообразно воді. Над усім стояла, як дим, осуга несамовитої лайки.

Найсильнішими були й тому перли попереду всіх, звичайно, человечество на шинелях, з погонами, з паліччям рушниць, із гранатами тощо. Вони здебільшого мчали в хурах. Гнали, як орда, прокладаючи отойди кінськими грудьми й голоблями вследствие юрбища. Летіли от це кипляче пекло, панічно вириваючись геть…

І вал тута раптом, як дивне видиво, з"явилась і звернула сверху себя увагу всіх якась дівчина. Вона виринула посеред самісінького пекла — біла-біла, во халаті сестри-жалібниці через військової блюзки й спідниці. Вона вибігла десь із двору насупроти Максима і, піднявши руки, закривавлені по мнению лікті щипанцы санітарки, перегородила путь орді… Молоденька, сімнадцятилітня дівчина з русявим непокритим волоссям, що розвівалося в вітрі, вона була мовби праздник Янгол мармуровий з цвинтаря, що раптом ожива і вибіг для середину вулиці. Вона підняла руки, мов крила, й перегородила ними большак людському потокові, а своїм дзвінким, як кришталь, юним голосом перетяла раптом хаос:

— Заберіть ранених!!.

Вона прокричала це мовою цій землі, мовою Максима й багатьох із цього потоку. Вона благала, гукала, звертаючись накануне людського серця кожного.

Та марно. Лавина перла, загрожуючи її роздушити.

— Заберіть ранених!!! — піднесла вона гик вище. Вона вже наказувала — дзвінко, категорично.

Кришталевий гик потонув у ревищі й чиємусь тупому, жорстокому реготі.

Тоді дівчина вихопила парабелюм і, піймавши следовать вудила паровицю коней, що летіли в неї, вибухнула й заклекотала такою страшною, божевільною лайкою, що всі навколо неї зупинились. А дівчина, звинувшись, як вуж, і задерши кінські запінені морди вгору та невыгодный пускаючи їх, метнулась прежде саней, по купи гвардійців і на відповідь для похабщину закипіла, наставивши парабелюм командирові прямо-таки во зуби:

— Ранених!!. Заберіть ранених!!. Заберіть товаришів!! Сволотаі.. Боягузи!.. Мерзотники!.. Перестріляю!!! Р-раз!..

Всі з саней посхоплювались і стали преддверие дівчиною, засоромлені. Стали, позираючи скоса вгору.

— Ну-ну… Чого кричиш іще? Теж генерал… Де немного погодя твої ранені?.. Гей-гей!.. Хлопці! Ану давайте разом!.. Разом!! — І вони взялися всі разом. Усі.

Диво-дивне. Все, що тільки що летіло, загубивши голову й топчучи одне одного, втративши людську подобу, тепер стало. І стояло героїчно, запрудивши вулицю. Даремно інші напирали десь іззаду. «Встигнеш там!» І навіть, здавалось, це саме відносилось і по літаків, що кружляли надо головами, — мовляв, теж «устигнеш, чорррт!..»

Салдати й цивільні, чоловіки й жінки носили ранених, носили сіно, солому, рядна. Ранених носили обережно, дбайливо й складали получай бегунки — в соответствии с два, в соответствии с три. Навантажені санищи рушали, а підходили інші. «Давай-давай!..»

Вони забирали товаришів. Вони евакуювали шпиталь. Серед інших працював і перший батальйон в"язнів з Максимом получи и распишись чолі. Рятували товаришів. А ними всіма командував мармуровий Янгол. Маленький Янгол з великим серцем, що вміє этак страшно, беспричинно божевільне лаятись…

Вже давным-давно зникла Писарівка с налету із погаслим пеклом, — путем неї прогуркотіли юрбища, і вона лишилась тиха — десь там, у голубих снігах, у диму, во болоті, а Максимове серце постоянно ще тремтіло дрібним тремтінням. Сталося щось, що вибухнуло сильніше, ніж усі вибухи досі. З пам"яти неграмотный йшов праздник Янгол, що раптом піднісся серед людського занепаду, як фенікс із попелу.

Не йшло з пам"яти й те, як праздник Янгол дивився возьми них — ув"язнених, оточених вартою, — дивився вогкими мерехтливими очима… Це, власне, він, пирушка Янгол, примусив карнача подати в"язнів держи допомогу — «рятувати товаришів», крикнувши:

— Гей, ти, цербер! Ану ну-кася сюди твоїх людей! Швидко!..

І «цербер» мусив, зціпивши зуби, давати людей, щоб рятувати людей. Мусив давати приречених, щоб рятувати теж приречених…

І вони носили тих хлопців, тих людей, тих товаришів, із сльозами сверху очах… Салдати вслед руки, арештанти следовать обрезки — «Давай», «брате мій, товаришу мій!..»

Янгол…


І через настала критична хвилина. Хвилина, коли, здавалось, панихида було вже розчепірювати пальці й пускати соломинку, получай якій завис, і летіти на прірву. Рештки сил залишали Максима. По черепу, мов за ковадлу, бив хтось тяжким молотом, забиваючи шнип між світлом і тьмою, між ним і рештою, щоб остаточно відколоти його, відчахнути від тієї решти, від скелі, ім"я якій білий світ, і вергнути його геть у безвість. Він відчував, що вже він перехнябився — одна ножонка тут, а друга вже там, і йшла обертом голова… Ще одна мить!.. І центр здесь раптом його руководитель стала цапки. Збунтувалась. Стала руба, випроставшись нате целый свій зріст, велетенська його душа:

— Жити!

Досі йому тільки малограмотный хотілося вмирати. А тепер-от, як ранее сили залишили його, як він сделано напівпритомний опинився получи и распишись грані між буттям і небуттям, йому раптом мороз по спине продирает захотілося жити.

— Ж-и-т-и!!.

До розпачу, по болю, предварительно божевілля, перед тяжких, невиплаканих сліз — чоловічих сліз, що стояли на ньому океаном, зібравшись из-за весь життя каторжника й гнаного. «Ж й т й!» Те чудесне название дихнуло в нього всім ароматом нежитого, неопізнаного, незбагненого, таємниче дивного й роскошно прекрасного.

Немічне, розчавлене, агонізуюче тіло вже дубіло во сніговій синяві, а по-над ним грудь звилась і закружляла, заклекотала, як сокіл. Вже зовсім босий, він ступав объединение снігу дерев"яними, далеко не своїми ногами, вже мертвів ззовні, а хоробливий зір його загорявся буйним вогнем. Власне, тіло його було вже майже по мнению пирушка бік болю й страждання, його вже майже неграмотный було, і, може, саме тому дух где-то цинически вирвалась із полону, заметушилась, випросталась сверху всю велич по-над страшним проваллям і відчайдушне поривалась угору, розгортаючи крила пользу кого лету.

— Жити!

Тіло спотикалося, босе, в области снігу, по части розчавленому шляху, плуталося під колесами гармат і під ногами велетенських юрбищ, брело, немов під водою, немов согласно дну моря, неграмотный відчуваючи нічого, а охоплені гарячкою очі дивилися получи ворухливе оточення й малограмотный сприймали його, воно здавалося вже далеко не реальним, далеко не тутешнім, неживим. Все здавалося нереальним. Реальною була лише синява, синява смерти, соответственно якій гасав одчайдушно зір. То була безмежна снігова пустеля, пустеля степу синявого кольору туги — кольору печального надвечір"я, кольору крижаної загибелі. Гарячкові очі дивилися во ту снігову закрижанілу пустелю, а прежде очима чомусь поставав издавна забутий, колись бачений образ, поставав чітко до самого галюцінації: «X р равным образом вместе с т по отношению вместе с у п у вместе с т е л і». Цей отображение заступив собой круглый світ… Самотній Сын человеческий у безмежній і холодній, у мертвій, кам"яній пустелі. Холодна, тужна, глуха синява. Пустеля, покрита великими скорбними каменями, як надгробними брилами. Пустеля безмежної туги.

Він безраздельно сидить получи и распишись кам"яних брилах — сидить, обіпершись ліктями получи и распишись коліна й звісивши голову получи и распишись груди. Смутний у синявій тузі. В скорботі глибокій на пороге прірвою грядущої ночі. Один…

То отнюдь не Бог! То тільки, тільки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищі, на ганчір"ї, з натрудженими, побитими ногами, всіма забута й покинута, — поставлена надо безоднею. Людина, яку ніхто никак не може врятувати…

Десь клекотав світ, пропливаючи збоку. І, немовби з тої картини, з-за того Христа вийшовши, на тривожному синявому надвечір"ї непомітно підступив вплоть до Максима вартовий Василь Легеза. Озирнувшись навколо, він проговорив пошепки, мовби ні прежде кого, мовби во снігову синяву:

— Надійшов наказ… будущие времена возьми переході Грайворон — Тамарівка… якщо во Грайвороні отнюдь не відбудеться трибунал… усіх розстріляти…

І зник, мов його й неграмотный було.

І тоді, немов відповідаючи возьми праздник «наказ» чи нате праздник «трибунал», раптом з імли гарячкової встав син сонячного Палермо… Макс навіть незчувся, як вони з ним помінялися ролями… Тепер уж він, Максим, сидів получи землі, під колесами гармат і під тупотом людських юрбищ, під цівкою скоростріла, наставленого во груди, а по-над ним звівся син сонячного Палермо. Він инструкция із пітьми й скрикнув, як колись кричав його товарищ поперед нього:

«Аванті!»

Чи це він наставив і цівку скоростріла во груди?..

— А вант і!!.

І встала хуй ним дівчина з очима, повними сліз і шаленого гніву, біла вся, — вона звела руки, як янгол крила, і, замахнувшись парабелюмом, закричала — вибухнула зливою страшних слів, доконуючи найбільший парадокс: опинившись следовать межею можливого, бурхнула з серця відчай потопаючої любови гураганом жахливої лайки.

І встав пирушка рябий і вугластий салдат, праздник понурий, але чесний вояк, і сказав громоподібно:

— Дай людям хліб!!. Це люди!!.

І всі вони встали — різноплеменні й різноязичні, — ті втілені іскри безсмертної людської душі, яка никак не хоче вмирати і яку неграмотный можна (ні, невыгодный можна!!) вбити. Вони підвелися надо ним і стали, як мур.

А він ранее лежав, розпластаний у багнюці.

Тоді крізь гомін усіх інших спитав хтось понурий, — таж це пирушка блідий майор у шинелі наопашки і з виразом смертельної втоми, зневіри, сарказму:

«А чи ти віриш у людину?..»

Спитав так, ніби це він питав як суддя нате трибуналі.

— Вірю! — гукнула Максимова душа, вириваючись крізь зуби, зціплені мукою. — Вір ю…

«Аванті ж!» — сказав син сонячного Палермо.

І вони його підвели всі гуртом. На якійсь невловній грані прозвучав наказ, волю якого безвыгодный можна було порушити. Прозвучав так, як він прозвучав був сейчас раз, тоді, в бульварі, сказаний чужою мовою, але збагнений відразу сином сонячного Палермо…

Зціпивши зуби, Максюша одвів рукою наставлену сверху нього цівку скоростріла, звівся й пішов. Пішов.

«Аванті!»

Він пішов у буряному потоці вогненних рефлексій, несений ними й підхоплений стихією зовнішнього світу. Та стихія обертала ним. Але іскра викресаної волі жевріла дужче, дужче… І с він уж йшов сам по себе і ніс ту іскру, лише гойдався, як язичок загроженої вітром свічки, що ось-ось, ось-ось погасне. Але невыгодный погасав. Свічечка розгорялась у велике полум"я. Те полум"я роздмухував хтось жадібний, дикий, пристрастний, божевільний від великого гніву й великої любови.

Він, пирушка «хтось», — такий, як син сонячного Палермо, як пирушка салдат рябий… як Вася-танкіст… як блідий майор… як тая мати з образами Спасителя й Марії… як вони всі…

«А чи ти віриш у людину?..»

— Так. Вірю!

РОЗДІЛ П"ЯТНАДЦЯТИЙ

Грайворон!

Яка чудна і яка чудесна назва — Грайворон. Вона пливла вместе із червоними й зеленими колами на його гарячковому мізку, переливаючись усіма тонами спектру, мов якась веселкова симфонія, відсвіт прекрасного дитинства. Назва — як пісня, як мрія, як легенда: «Грайворон».

Ще на дитинстві близ цьому слові на Максима завмирала душа. Те речь відкрили десь, як Колюмб Америку, й привезли звідкілясь сусіди, і воно ввійшло на дитячу душу з їхніх оповідань, як загадкове слово. Ті сусіди, «відкривателі світів» — шевці, кравці, бондарі, стельмахи й решітники, — їздили всюди согласно ярмарках, і особливо почасту — на Грайворон. Всі їздили во Грайворон, а тоді довго говорили оборона нього. І Максюша заздрив їм, слухаючи їхні оповідання насчет захоплюючі, хвилюючі подорожі объединение їхній сонячній, прекрасній, загадковій землі — десь у якийсь казковий, химерний, мелодійний, гармонійний город-царгород, Грайворон…

З цією назвою міг ще трохи змагатися хіба що «Калантаїв». Привезений тими ж самими мандрівниками, відривателями світів — стельмахами та решітниками, з невідомої, загадкової землі.

Господи! І хто ті назви повигадував!

Але Калантаїв — так-таки невыгодный те. Грайворон, о!.. Це название жило во Максимовій душі, перетворюючися потихонечку на своєрідну химерну легенду. Вже на школярські роки це речение во його душі розгорталося на надзвичайний образ, асоціюючись одночасно з Шевченковим «За байраком байрак, а со временем чечетка і могила» та з Пушкинським полем із «Руслана й Людмили», — тим полем, дескать лежить одрубана башка велетня получи мечі. Нашаровуючись, ці дві асоціяції творили незабутній образ, що лишився получай целое життя…

…Дике край й червоне небо, буйна тирса й червоні маки… В тім полі конец козацька, висока-висока, роззяплена, як вулкан, а навколо могили — безвыгодный одна глава велетня получи мечі, а багато-багато їх, сивоусих, чубатих запорізьких голів возвышаться сверху мечах, і їх «не приймає земля»… «Нас после этого триста, як скло, товариства лягло, і берег безвыгодный приймає…» А вороння вращаться надо ними, виграє возьми червоному тлі неба по-над тим полем Грайвороном! Ніби крикливий вороній вихрь стоїть надо тими сивоусими героями, велетнями землі української, що десь чекають чуда, крата почва далеко не приймає й вороння безвыгодный вклює…

Грайворон. Щось таке зворушливе звучало завжди на тім слові Максимові, і беспричинно воно звучало йому ще й тепер.

Може, тепер воно звучало йому где-то тому, що воно в"язалося на його пам"яті з річкою його дитинства, получай яку, як получи голубу нитку, була нанизана во його свідомості назва цього міста единовременно із іншими звучними й блискучими назвами міст і містечок, прив"язаних до самого самого його серця:

Білгород…

Грайворон…

Охтирка…

Скелька…

Опішня…

Диканька…

Полтава!.. Нанизані вони всі дорогим разком сверху голубу нитку з золотою прошвою, ім"я якій Ворскла, і мерехтять усі, плинуть у поместительный Дніпро…

Ось у тім Грайвороні, во тім звучнім місті Грайвороні й мала ніби вирішуватися їхня доля. Там мав бути «трибунал», чи в таком случае «військовий польовий суд»… Процес… Позорище… Голгота… Там, дескать голови велетнів дитячої уяви не стоять в мечах, заворожені. «Нас после этого триста, як скло, товариства лягло…»

Ген-ген бовваніє він в дальнейшем он, сверху синявому тлі — якийсь чужий тепер, невідомий і загадковий. Там… Але вплоть до нього приблизительно сурово йшлося, що, здавалось, предварительно нього дійти взагалі було неможливо! Та так й добре, либонь. Але Грайворон вабив, як вабить усе до чертиков небезпечне. І хоч усе, здавалось, тупцялося возьми місці, малограмотный здібне вирватися з пекла, по сию пору те, с налету із пеклом, посувалось-таки впредь до Грайворона.

І Максима сматываем удочки несли теж уперед — туди, дескать вже мав бути кінець усьому. Він, власне, отнюдь не йшов, його гнав якийсь надлюдський інстинкт. Гнав його душу, а тіло несла стихія, во якій він плив, мов тріска возьми каламутній бистрині. Був він у тому стані, если тіло його було вже немовби само собою, а требование — самочки собою, коль воля, безсила перебороти інерцію байдужого, розчавленого, до самого краю виснаженого й агонізуючого тіла, горіла й шалено билась крилами об нього, об теє тіло, як об гливку землю, никак не на силі піднести його своїм поривом угору. Для цього дух її мусила б бути подвоєна, потроєна, на двадцять разів збільшена. Ба, вона мусила б бути титанічною, щоб переступити межу можливого. Переступити межу можливого!

Зовнішній світ на нього погас, горів тільки вогонь усередині — його власний світ, переливаючись усіма кольорами веселкового спектру. Він набрякав, як туча майбутніми блискавицями. Треба було тільки викресати першу іскру.

А навколо було неясно й глухо.

В тій глушині, во тій напруженій тиші було чути, як серце доходило вплоть до грані. Ось-ось… і если вже навіки темно. Але по-над ним стояла душа, стояла — вогневіла, дедалі грізніша, дедалі затятіша, никак не бажаючи здатися. Ще трохи — і если громадный бій: бій в области пирушка бік можливого, але по части цей бік реального. Бій ради того Янгола, що жернов мов Фенікс із попелу… Бій, що має скінчитися…

Чим може скінчитися бій одинокої, скаліченої, розторощеної, малої людини проти всього світу — проти світу зла, проти чорної великої ночі безглуздя й смерти?..

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

В темряві їх загнали во льох.

Це був поуже Грайворон. Власне, це був льох, а льох — це ніби й був Грайворон. Але интересах в"язнів те й друге було чимось більш теоретичним, ніж реальним. Реальною була тільки темрява, решта ж існувала лише на припущенні. Темрява була вогка, слизька, запліснявіла й якась потойбічна. Щільно збита й герметичне заткнута, вона була, проте, намацальна й вагома, як содовая в самім дні океану, — така ж і сірчана на своєму хемічному складі й така ж безмежна на своїй чорноті. Лише коль вартові присвічували запалюваними папірцями, натоптуючи людей у темряву глибокого й великого підземелля, — те, що було припущенням, получи и распишись мить виривалося з темряви, являючи себя реальністю: льох! Із деталів, вирваних у темряви, можна було судити, що це був никак не звичайний, а якийсь особливий льох, середньовічний, — під склепіннями тяжких мурів, з гаками во мурованих стінах, з покрученими сходами вниз, із тяжкими виступами тощо. А получи и распишись дні була пріла, вилежана людьми солома, валялись криваві бинти й тхнуло екскрементами й іншими підозрілими смородами… Десь там, либонь, мусили лежати й скелети, черепи…

«Такий, власне, і мусив бути льох у Грайвороні… Саме такий!..» — чомусь відзначила Максимова думка, если тіло його спускалося вниз, зависнувши на людському товпищі. Ціле те товпище вливалося во чорну пащу дверей і сходів, як якась суцільна глевка маса. її згори запихали, натоптували вниз, вганяли на землю…

Ось где-то ними засипали льох, як засипають вугіллям чи глиною. Ще й потопталися зверху й придавили лядою. То, власне, була малограмотный ляда, а залізні, ковані двері получи тяжких засовах, але уявлялась ляда.

Засипали, утрамбували й где-то лишили…

Оце й був Грайворон. Можливий кінець усіх початків.

Їх лишили чекати. Може, чекати довго, а може, лише мить, щоб переселитися на тісноту ще тіснішу й чорноту ще чорнішу, вже зовсім ідеальну. Але под тим іще немного відбутися позорище «суда». Для чого, если ж можна й так?.. Люди вже ані стогнали, ані ремствували, ані говорили взагалі. Вони поприлипали сам до себе накануне одного, збиті докупи, посхиляли голови единовластно одному получи и распишись плечі, в груди, переплелись руками й ногами й, приблизительно спресовані, невыгодный в таком случае висіли, безвыгодный в таком случае лежали во темряві. Темрява їм усім заплющила очі.

Ніхто отнюдь не мав вогню й ніхто неграмотный мав махорки. І ніхто далеко не мав голосу, як ніхто вже шелковица никак не мав і свого власного обличчя. Ніхто й безвыгодный ворушився. Лише серця… Боже! Якби хто їх — їхню енергію й їхню нудьгу — міг злучити докупи й увімкнути во алярмову сирену, вона, мабуть, эдак би вила, що дахи валились би людям сверху голови, як від землетрусу. А може, скавуліла б злобно й клекотала гураганом страшної, чорної, найтрагічнішої лайки. Чи кричала б криком остаточного й непоправного вже, вічного спустошення…

Так, це був саме такий льох, який, бери думку Максима, й мусив бути на Грайвороні: глухий кут, у який бедно нарешті по сию пору впертися. Це було безвихіддя, й саме приблизительно сприймала це вже унезалежнена від усього — від тіла й від душі — Максимова думка. Його тіло лежало розпластане й притиснуте іншими, нерухомо. А воротила блукала на темряві, зосереджено шукаючи якоїсь щілинки, щоб глянути получай зорі, зорієнтуватися й прийняти якесь рішення. Хоч і відчувалось, що вже пізно.

Пізно?.. Чи справді вже пізно?!.

Мабуть, таки вже пізно. Та й никак не заметно ніде ніяких зір і ніяких щілин.

Ні, безграмотный може бути. Не може бути! Треба б тільки мати підойму, — зринуло во думці, — оту Архімедову підойму, що нею можна повернути й хід плянети…

Під склепінням повік текла вогненна ріка, і то, власне, під склепінням тих повік товклася й душа, малограмотный во силі їх розімкнути, зрушити, знайти з-під них щілину.

«Отак-от у Шевченка натоптано во ту могилу товариства…»

«Нас после этого триста як, скло…»

«Так, скло. На жаль, цього разу таки скло. Не триста, а чотириста тут, але — скло, череп"я. Дрібне, побите, потовчене і — непотрібне. Купа піщинок із того велетенського самуму Соломонового — піщинок, сделано звалених у дюну. І це вона болт присипала уходим й руки…»

Хтось, шукаючи зручнішого місця, щоб заснути, поклав голову Максимові для груди, притиснувся вухом предварительно його ребер, мовби лікар, дослухаючися, чи ще б"ється серце-Максим тримав ту чиюсь голову держи грудях і заколисував її своїм диханням. Нехай слухає!.. І плив с налета із тією головою чиєюсь возьми грудях. Плив, лежачи горілиць держи хвилях, намагаючись її вирятувати… вирватися з нею з самуму піщинок, — вирватися геть і піти собі…

І через він вирвався. Він іде за землі. І несе щось бери грудях… Злива сліпучого-сліпучого сонця… А він іде собі й щось несе…

Що ж він несе?

Господи! Та це ж син! Це ж його синок!.. Синочок!! Несподівана й приголомшуюча знахідка. Загублений у руїнах, серед людських юрбищ, у повіні жаху й смерти, а тепер-от знайдений, синок! На чадних, жаских румовищах, серед червоної пустелі, захаращеної торосами руїн, у самумі людських істот знайдений, і ото тепер він несе його!.. Дитячі цыпки обхопили батькову шию, маленькі долоні розгладжують чоло, розправляють глибокі зморшки. А очі зазирають у очі, й пломеніють, і мерехтять великими сльозинами дитячого безмежного щастя — щастя зустрічі… На хлопчикові тяжкі, великі чоловічі черевики, драні й позв"язувані дротом… превеликий скидає ті черевики геть і холить малі натруджені ноги, що что-то около довго блукали по части торосах рун., шукаючи батька, на тяжких чоловічих черевиках, позв"язуваних дротом… Вони тепер ідуть удвох… Ідуть крізь зливу сонця… Йдуть десь крізь дим… Крізь юрби…

Потім вони зустрічаються з цілим родом. Це немовбито получи якімсь вокзалі. Вони всі мають десь вирушати, кудись їхати. Далебі, прежде рідної хати, що десь после этого — после морями, вслед горами руїн, следовать проваллями бомбових кратерів, вслед пустелями згарищ… Вони з синком мають поспішати накануне матері, перед тихої, гордої їхньої матері й дружини… Та тільки ж син безграмотный може бути так-от босий, і величайший іде в области гостинець, в области дитячі черевички, лишивши синка з родом… А если повертається обратно із черевичками — нікого вже немає. Нікого. І синка теж. Тільки він лично посеред руїн — единственный із маленькими черевичками на руках.

Тоді Сима кинувся навздогін. Хтось сказав, що вони вже всі бери кораблі. Корабель сейчас відчалив, та Максимка таки добіг поперед нього объединение вузенькій кладці з двох довгих дощок, покладених держи воду. І скочив бери палубу, на натовп:

— А дескать ж синок?!.

— Там…

— Боже мій! Де «там»?!.

— Таж там! На руїнах! Чекає десь дальше в батька з гостинцем…

«Сам-один, як палець, у розбомбленому місті, чуточный і вірний…»

Максимка кидається назад. Не во силі зупинити корабель, він кидається сторч головою, міцно тримаючи дитячі черевички на руках… І с він сделано на місті… Нема… Він біжить в области шляхах, він біжить сообразно торосах руїн, він біжить объединение сизій, опалевій пустелі, — він усюди шукає його, одного, маленького й самотнього, як палець, і серце йому виривається з грудей. Він перемещать маленькі черевички до всіх усюдах і малограмотный знає, куди ж іще їх понести тепер!..

Раптом — юрби… юрби… І гомін: «Знайшли!!.» Всі пливуть ручьем накануне берега моря. Там, бери березі моря, ніби знайшли сліди його хлопчика… Очі застилає туман, і стинаються тити від швидкої ходи, хтось — чийсь чоловічий визг — у саму Максимову душу розповідає:

— …І біг він в области березі моря, понад самою вплавь й кричав… Кликав батька… Дивився во флорес мерехтливими очима й кричав… А як добіг прежде того місця, звідки відчалив корабель, побіг нетрудно на море… Спершу біг надо водою, поки було мілко, і захлинаючись кричав… А потім біг під водою, объединение дну, і ще кричав… під водою… гукав батька:

— Батьку!.. Та батьку ж!!. Батьку!..

На березі стояли грубі, драні чоловічі черевики, позв"язувані дротом. Вони лишились самі. Це все, що Максюта знайшов у руїнах. Він надів ті черевики та й біг у них, доганяючи…

Макс без зазрения совести прокинувся від власного жахливо-жалісного схлипу, совершенно ще стискаючи на руках малесенькі нові дитячі черевички. Злива сліз затопила йому горло. Він відчував ті черевички під пальцями, ще малограмотный усвідомлюючи, -де ж сон, а -де дійсність… Він лише відчув, що якась могутня підойма раптом підважила ціле його єство, душу й тіло, видерла його з небуття й кинула стержень здесь пластом нате землю, ніби щойно тільки народженого.

Над ним коливалася пітьма й стояв невиразний, глухий гул. Голова вже малограмотный лежала держи його грудях, натомість хтось шарпав його следовать титьки й припадав предварительно них усім єством, дрібно-дрібно трясучись… Вгорі, на темряві, щось стугоніло. Потім там, угорі, відкрилась росчисть — под очима мельница блідо-голубий чотирикутник. А тоді внизу хтось глухо на правах в танке промовив:

— І с на в отношении н равным образом сразу вкинуть сюди трохи гранат… За цим, наче спалах іскри, пронизав тишу чийсь гістеричний зойк. Але його за одинокий прием погасили, — ведь комусь затисли жменею подразделение товариші, брутально лаючись.

Той, хто був близько біля Максимових грудей, зітхнув і завмер, притиснувся перед них, шукаючи держи тих грудях порятунку. Потім прошепотів:

— Та Максиме ж Петровичу!.. Просніться ж хоч…

— Костику! — впізнав Максюша того, хто таково щільно примостився було головою сверху його грудях. — Костику!.. Це ти?.. — і, посміхнувшись, міцно обняв юнакову голову рукою. Хотів ще щось сказати, але безвыгодный сказав. Натомість швидко звівся крізь тісноту дружно із Костиком получай рівні ноги.

Збоку відкрився другий, більший отвір, забрязчала зброя, заблимали ліхтарики й загриміло:

— Ану, ну-ка виходь!!. Висипайся всі! Живо!!.

Темрява на льоху заворушилась і почала дійсно висипатися на блідо-голубий отвір. Максюта тримав Костика ради руку міцно, і круглым счетом само Костик тримав Максима. Не пускаючись одне одного, вони попливли знизу вгору, з чорної пітьми підземелля, як із шахти, впредь до блідої зірки, що безнадійно й боязко зазирала вниз, крізь голубий отвір. Макся тяг Костика, а з ним — наче тяг і всю юрбу вслед за собою.

В ньому раптом прокинувся вовчий інстинкт, який підказував йому, що це відкрився вихід безграмотный тільки во смерть, але, можливо, і на життя. Лише обряд його, те життя, брати з боєм…

І, завмираючи серцем, рішений ранее в все, він прокладав с дороги перед себе.

«Що, пак, сказав тоді пирушка Кутузов?.. Ага, „на коліна!“. Ні, чекай, ще подивимось!..»


— По четирє становісь!!.

На подвір"ї, во глупій темряві — метушня. Замлоєні зорі, ніби заплакані, ледь-ледь миготіли. При тому зоряному світлі, возьми пришерхлій землі спішно шикувалась колона. Бліді ліхтарики быть землі видавалися теж зірками, але заблуканими, прибулими з пекла, мандрівними, покараними вслед за гріхи возьми невдячну працю.

Люди неграмотный встигали вилізти з-під землі, як їх брали попід растопырки й ставили щільно за чотири. Хворих, безпомічних, ледве живих — усіх ставили объединение чотири, а четвірки збивали щільно — носом впредь до потилиці того, що спереду, й ставили їх одну впредь до одної во більші групи, часто обліплювали їх патрулями й відводили набік. До них підганяли нові групи й ставили приблизительно само «ніс у потилицю».

А человечество всё-таки вилазили й вилазили з-під землі, очманілі, почаділі. Деякі тутовник а й падали, вийшовши з льоху безграмотный своїми ногами, а суще винесені лавиною. Та їх усіх брали попід пакши й ліпили швидко на четвірки й приставляли впредь до щільно збитих гуртів, щоб безграмотный падали. Кожен такий гурт, підпертий автоматами й багнетами, вже далеко не міг упасти, змушений триматися доти, доки його невыгодный зіб"ють відразу огулом геть із ніг.

Десь вслед за цією метушнею й брязкотом зброї, — десь после далеко, -де жили ще якісь, може, люди, — кричали треті півні, неграмотный дорізані ще й малограмотный зжерті. Звідкілясь смердело смалятиною, йодоформом, сіркою й селітрою — моторошним запахом війни й знищення.

Треті півні… І хтось, немовби передразнюючи їх, викрикував шелковица получай подвір"ї, таким но півнячим охриплим, перестудженим фальцетом, секретно перебігаючи з місця бери місце:

— По четирє станові-і-ісь!!.

Викрикував лише він один. Решта мовчала, тільки сопла, сквапно роблячи свою роботу. Нарешті всі стали соответственно чотири. І этак стояли, їх перераховували. Довго, марудно. Потім настала тиша, дрімлива павза. В тій тиші, на тій дрімоті вони стояли ще довго. В напруженому чеканні тремтіли від холоду чи, навпаки, — від нервової гарячки. Дехто навіть, где-то стоячи, поринав у чадний сон, як у нірвану.

Вартові теж тремтіли, порухуючи плечима. Деякі жадібно щось чавкали, може, сухарі або шкоринки хліба. Більшість но тільки спльовувала. Вони були голодні, мабуть, где-то само, як і ці всі смертники, з тією лише різницею, що смертники вже невыгодный думали для хліб, вартові ж, напевно, страшенно хотіли його мати. Та що з того. Все, що їм повсовували на обрезки тоді, во Силенковому перевалочкові, матері, жінки чи сестри, вони поїли искони й тепер жували язики — злобні, мовчазні, затаєні.

Макся стояв у четвірці с налету із Костиком, тримаючи його вслед руку. Слухав, як жвакали вартові, й раптом відчув пекельний голод. Він згадав, целых тепер, що вже издавна нічого далеко не їв і що він поуже цілком босий. Раніше він ні того, ні другого зовсім никак не відчував і ради те й неграмотный думав. А тепер в біду відчув і усвідомив. Та тільки зціпив зуби й напружився — і все. І тримав Костика после руку. Вони були якраз посередині довжелезної колони, й це величайший уж вважав следовать щастя. Бач, взнос вже дбала насчет нього! Хіба ж це неграмотный доказ? Вони вилізли з льоху перші, а опинилися безграмотный во голові колони, а посередині. А це сьогодні було страшенно важливо…

Костик тис Максимову руку розпачливо, щось питаючи тим потиском. Макся нагнув голову до самого юнакових уст.

— Господи… що ж робити… га?.. га?!. — затремтів у вухо, мов у гарячці, «сам невыгодный свій» Костик.

Максимка нічого невыгодный сказав, лише з усієї сили стис хлопцеві холодні пальці, обірвавши тим його шепіт. А вже по мнению довгій павзі промовив тихо:

— Тримайся вслед мене… міцно… Та никак не руками, дурний!.. В цей миг півнячий альт десь у темряві прокричав картаво й зловісне:

— Карнач! До мене!.. (Павза). Помкарначі, стрілки, бійці СМЕРШ і гвардєйці — в области місцях!.. Увага!..

Запанувала зловісна тиша. А серед неї чулись десь тільки окремі стихи на полутонах віддаваного наказу старшинам. З того наказу до самого свідомости Максима дійшли тільки останні фрази:

— … І рвати!.. До фінішу… Швидко. Безупинно. Нагальне!.. Хто відставатиме — пристрелювати зразу, малограмотный чекаючи… Темп!

Це саме потім підхопив і переказав гучно вплоть до всіх карнач, але никак не Заєць, а хтось інший. Самого Зайця чомусь никак не було.

— Ей, ви, там!.. Усі! — вигукнув карнач. — Хто відставатиме, если пристрелений для місці, як собака. Ясно? Темп!!.

— Увага!! — покрив його фальцет. — Кроком…

— Кроком… — повторив карнач. Забрязчала зброя. Колихнулась у чорноті ще густіша чорнота людської маси.

— Руш-ш!!.

— Руш!.. — віддало, як луна.

І колона посунулась, щільно збита, мов стадо овець. Десь попереду залізним кроком відбивали салдатські чоботи, — со временем ішов авангард. Їм намагались потрапити «в ногу» всі ті «стрілки, бійці СМЕРШ і гвардєйці», що зімкнутим ланцюгом ритмічно гойдалися навколо колони. Вони старанно товкли ногами мерзлу землю та побрязкували зброєю. А посередині плуталась, спотикалась і петляла ногами сіра хлипка маса. Люди хапались, наступали нераздельно одному получи п"яти, для пальці, підбивали самі себя під коліна… Йшли… «До фінішу» десь…

— Темп!!.

Слабі спотикались і заточувалися з тихим стогоном крізь зціплені зуби. Але здоровші никак не давали їм упасти. Разом! Іти всім разом… накануне того «фінішу»… Разом!!. Згодом вони всі виб"ються з сил і збайдужніють, проблиск волі погасне й вони вже никак не будуть тримати одиночный одного, невыгодный будуть підхоплювати тих, що падають. «Нехай падають!..» Всі вони в области одному відриватимуться й летітимуть у прірву. Але це згодом. Зразу ж зі старту вони інстинктивно хапалися безраздельно следовать одного, хотіли бути всі разом. Усі разом!.. Людська глава боялась лишитись самотньою во хвилини проблиску погасаючої волі.

Була та время глупої ночі, коли, мовляв, «чорти навкулачки б"ються» й ради якою завжди потихонечку-полегонечку починається світанок. Але світанок ще безвыгодный починався. Та й чорти, мабуть, навкулачки ще безвыгодный бились чи, може, вже скінчили. Було тихо. На чудо вполголоса після скрипу, гуркоту й галасу минулого дня й вечора та після всіх попередніх днів, вечорів і ночей. Тихо так, що здавалось, ніби вже нікого й немає на світі, лише ця колона. Ось ще й її скреслять геть — і если зовсім тихо. Але поки що…

Огорнена відчаєм, колона бігла вчвал. Власне, її гнала вчвал варта, теж, либонь, огорнена відчаєм. Бігли всі. Куди? Чого? Пощо?..

Бігли заранее до мерзлій землі, сообразно пришерхлих калюжах темної площі, соответственно склу тонюнької криги, що ламалась із дзвоном і брязкотом, по мнению хлипкій смолі грязюки проламаних баюр, крізь таку саму темряву, проламуючи її нагло. Темрява починала вже сіріти, і хтось усе приспішував і приспішував ходу:

— Темп!.. Темп!..

З площі втяглися на вулицю. Та туточки еще отнюдь не можна було йти посеред дороги, й колона мусила розтягтись, приперта вартою перед парканів, ставши безкраєю, загубивши на імлі початок і кінець. Середину-бо вулиці зайняла інша колона: напівпотоплені во баюрах танки, тяжкі гармати, машини, порозпрягані вози — безвыездно те лежало бочком чи руба, вже зовсім захололе або ще тільки трохи живе. Це, певно, десь шелковица билися как-то «чорти навкулачки». Де-не-де хлюпалися человечество й хропли коні, безнадійно й розпачливо шарпаючи вереницей тяжкі тонни заліза, витягаючи його з баюр і безвыгодный можучи зрушити засмоктаний глеєм і тьмою тягар. І трохи неграмотный плакали колесо них люди, шаленіючи з люті, вибиваючись із сил і бабраючись із жахливою матюкнею на калюжах. А деякі випрягали коней і зникали геть, як примари.

Повз усе це бігла безкрая сіра лавина, притиснена поперед парканів.

Макся тримав Костика из-за руку і, стиснувши щелепи, напружував рештки сил, зосередивши всі ті сили далеко не на ногах, а на очах. Він видивлявся о десную й наперед, обмацуючи зором кожен зустрічний стовп, кожен отвір у паркані, кожні ворота, а вухо ловило кожен крок тяжких чобіт варти збоку і ззаду, визначаючи — котрий повернувся боком, котрий оглянувся назад, котрий відстав возьми коротку, але, може, якраз вирішальну дистанцію. Він полював после потрібною хвилиною. А серце дедалі билося тривожніше, ибо вже відчувалося, що надходить світанок, темрява рідшає і з цим катастрофально падають шанси. Може, навіки…

Нарешті Сима уловив потрібний миг і… зі всієї сили штовхнув Костика в правую сторону — й у ту ж саму мить стрибнув вслед ним сам. Попадали і разом завмерли. Прикипіли. Вони опинилися вслед за розваленим і похиленим нате дерева й кущі парканом і затем причаїлись, — из-за парканом, об який черкали сматываем удочки безлічі людей і рушниці вартових… Колона йшла і йшла, а Мака із Костиком безвыгодный ворушились і навіть малограмотный дихали, дивлячись усторч крізь проломини во паркані получай рухливі тіні, що бігли эдак близько, целых долітало грязь з під їхніх ніг… Вони лежали, закляклі, что-то около довго, що це здавалось вічністю, і кожна мить була тягуча й болісна, як нестерпна мука…

Нарешті колона пройшла. Пройшла! Затихли останні кроки. Зникла остання тінь. Лишились тільки Мака із Костиком, одні сверху всю околицю тута — вслед парканом. Макс слухав, як віддалявся глухий тупіт і брязкіт, покотившись десь у безвість, у чорну-чорну прірву, слухав і беззвучно… сміявся!

Благословлялось получай світ. Уже рожевіло арша получи и распишись сході, дескать целое більше й більше роздималося пишне фіялково-червоно-золоте віяло… Ранок уставав мовчазний і насторожений. Він звівся надо морем мертвої тиші і за единовластно прием замерехтів привітно…

Йому назустріч підвелися й вийшли Макся і Костик, тримаючись из-за руки. Вони були, мабуть, одні тутовник получи и распишись по сию пору це мертве місто.

Який чудесний світ! Казковий світ! Десь колись ранее бачений таким і тепер повторений у всій своїй красі.

Фантастичні дерева, оправлені во блискучу кригу ожеледиці, як у кришталь, і такі ж опанцеровані кригою стовпи, обірвані спіралі дротів, рештки будівель, каркаси руїн, танки, гармати й вози во пришерхлих баюрах — весь це стояло як зачароване і мерехтіло-мерехтіло, промінилось.

Так, десь це вже Максимка раз в год по обещанию бачив… Але по-справжньому, приблизительно гостро й рельєфно побачив і відчув це, мабуть, уперше, саме тепер штырь тут.

Земля зненацька неслышно здригнулась, ніби зі сну чи від глибокої пропасниці, і дерева з дзвоном обронили дощ блискучих крижинок — перлинок, що випромінювали сонечка. І знову запановувала тиша. Тиша. Ніде ані рипу, ані голосу…

величайший із Костиком постояли, послухали, подивились — і рушили.

Рушили назад.

Назад? Ні, вперед, впредь до життя.

Вперед в области білому світу — додому!

Здавалось, це что-то около просто. От тільки перепрыгнуть цю німу, блискучу кришталеву пустелю — і все. Прірва й палящий зной зникли, нема. Нічого нема. Лише вони самі…


Пройшли вулицю й вийшли для величезний майдан. Пустеля. Ніде безграмотный в таком случае що людини, а навіть собаки, чи ворони, чи бодай якоїсь іншої живої істоти. Тільки блиск ожеледиці й букет згарища та піроксиліну. Посеред майдану перехрестя шляхів, оздоблене рясно блискучими спіралями обледенілого дроту, пообриваного геть у всіх напрямках. Але ні, тут, бери перехресті, таки був хтось. Серед обірваних дротів после этого бовваніла також якась постать. Вона стояла во якімсь химернім шоломі, задерши руку високо, немовби когось переймаючи або благаючи, щоб і її забрали з собою. Але вона стояла безграмотный в землі, а возьми купі каміння. Це сверху постаменті стояв істукан Леніна, подовбаний антигуманно кулями й шрапнеллю з усіх боків і… з іржавою цеберкою, надітою в голову.

Максюта з Костиком подивилися для цю велично-смішну постать, постояли в перехресті, далеко не знаючи, куди ж їм іти, якою дорогою.

«Підеш ліворуч — голови збудешся. Підеш праворуч…»

Ніде було ані вичитати, ані на когось спитати ради дорогу, а самі вони нічого малограмотный пам"ятали, ибо прийшли вночі й вийшли вночі. Єдина «істота» — та, з піднесеною рукою, теж безвыгодный могла нічого туточки порадити, ибо пирушка напрямок, куди вона показувала, був непридатний: це був глухий кут, що впирався на купу руїн, по-над якими височіли рештки колишньої церкви з позпилюваними хрестами… Хоч плюй для руку й бий — куди полетить.

І тоді Максюша згадав, що це ж Грайворон! Оце мертве місто, на центрі якого вони стояли, — Грайворон! Місто з загадковою, чарівною назвою, що зачаклувала його пам"ять з давніх-давен. Блискуча перлина, нанизана получи и распишись голубу нитку його дитинства, — Грайворон. І безо жодної живої душі… Казкове нива дитячої уяви, мол позгинані голови велетнів болеть бери мечах, возьми полі великого бою… Нічого подібного!.. На цім полі бою валялись тільки брудні розкидані онучі, криваві бинти, консервні банки, різне смердюче дрантя. Та ще зяяли глибокі воронки, лежали обірвані дроти й чувся сморід піроксиліну. А по-над усім — мертвий блискучий панцер ожеледиці, заворожена скляна нерухомість, крижана мерехкотнява. Єдиний «велетень», що присутній получи и распишись цім полі бою, — це той, що задер руку, але й він, заляпаний болотом і екскрементами, позбавлений величі надітою держи голову іржавою цеберкою… Грайворон. Гаразд…

Макс упевнено повернувся нате південь і пішов. Повз розбиті, розторощені будівлі, повз роззяплені пащі автомашина — получай південь. Назад — уперед!..

Так вони увійшли во широку вулицю, що нею йшов шлях, і шпарко попростували сверху південь, вибігаючи з мертвого міста получай простір, для таку ж мертву снігову пустелю.

Костик був ще во черевиках, але Максюта був еще цілком босий, хоч сапог ще покривали зверху ноги. Макся вабив Костика зі шляху, з цієї рівнини, геть туди до самого лісу, що ген-ген стояв сизою стіною праворуч следовать засніженим лугом, але Костик невыгодный йшов. І благав Максима теж безвыгодный йти. Бо, мовляв, с годами снігу по части пояс, в дальнейшем ані їсти, ані голову притулити, та ще, може, й «партизани». Там вони відразу загинуть. А тута більше шансів.

Макся знав, що так омана, що їм малограмотный вдасться заплатити вслед за своє життя приближенно собі дешево, здавшись сверху щастя. Ні, він знав, що рятунок лежав безграмотный в битих шляхах, а нате вовчих стежках, получи дуже-дуже тернистій путі, навіть получи цілковитім бездоріжжі. Але дивився получай Костика й бачив, що праздник невыгодный витерпить муки, далеко не витримає надто тяжкого іспиту, а при помощи те поступився. Хай буде, як буде.

Вони подалися рівниною, обминаючи тільки безмерный большак і йдучи малими дорогами. Та ба! Вони йшли таково невыгодный самі. Ще й, крім них, у степу так там, так со временем бовваніли чорні цятки для тлі снігової пустелі, втікаючи одна від одної й усі від когось. Може, й від тієї колони втікаючи? Може, в таком случае после бігли такі., як і вони? Може, та колона вже й уся розбіглася? Чи, може, ведь эдак звані «торбешники»?..

Йшли безперестанку целых до самого полудня, і невыгодный тільки неграмотный приставали, а однако ще дужче летіли вперед, окрилені надією.

Десь спалахнула й усе більше розгойдувалась артилерійська канонада, але вони для те безвыгодный зважали, навіть никак не звертаючи уваги сверху те, що вони перли їй попросту назустріч.

В особливій пригоді їм став замерзлий рівчак, що крутився у вибалку, — соответственно його кризі, вже добре вичовганій безліччю ніг, вони гнали легко, як в соответствии с асфальтовій дорозі. В обідню пору пирушка рівчак несподівано вивів їх нетрудно до самого якогось села, що приліпилося в крутому березі Ворскли, надо засніженим лугом.

Хлопці розгубилися. Постояли нерішуче. Але на селі було ніби тихомолком й спокійно, і навіть малограмотный помітно було ніяких особливих ознак життя. А тута напосідався голод. Хоч би чогось трохи пожувати або хоч покурити! превеликий з Костиком вийшли з вибалку й пішли на село, заходячи городами. Скоро вони були вже на селі. Вибрали оком собі хату, на якій певуче можна було б щось роздобути, і попростували поперед неї садочками, перелазами.

Вони були вже майже біля ґанку, як з-за колодязя несподівано виступив зовсім крошечный салдат з автоматом, у повстяниках і на шапці-ушанці й несподівано гримнув:

— Стій!!.

Хлопці стали.

— Руки вгору!

Підняли шуршики вгору.

— Документи?..

— Немає.

— Гаразд. Марш вперед!.. Прямо… Прямо…

І так, кермуючи ними, як кіньми, ззаду, в"їхав ними без затей вплоть до хати, а во ній предварительно просторої ясної світлиці. Там наказав їм стати. Посвердлив їх очима мовчки, стоячи самовластно получи порозі, а потім почепив автомата возьми шию й вийшов геть, лишивши Максима й Костика самих стояти посеред хати.

Як тута було чудесно! Було тепло. Було чисто. Глиняна долівка була посипана піском і здавалася интересах Максимових босих ніг м"якою, як пух, ніжною, благословенною, як та долівка, за якій він бігав босоніж іще маленьким. Просто преддверие ними був стіл, застелений мапами й газетами, возьми яких стояли манірка, польовий телефон, чорнильниця, дружка пляшок і лежали розсипані набої по автомата. Праворуч простягалась лава, а надо нею було велике люстро з кривою поверхнею, на якій усе відбивалося викривлено. Так принаймні здалося Максимові, коль він глянув у те люстро сверху себе. Те, що він побачив, могло бути, вне сумніву, тільки на жахливо кривому дзеркалі: звідти дивилась нате нього безмежно змучена й волохата людиноподібна істота… Ліворуч була піч-полька, тобто — суцільна стіна з дверима-аркою перед сумежної кімнатки, «хатини». І нікого з людей!..

Хлопці постояли. А потім сіли собі получай лаві і обоє, мов до команді, заплющили очі. Мов кури получай призьбі проти сонечка. Сиділи; мліючи від тепла й утоми, слухаючи, як та втома, мов маза алкоголю, розливалась тяжкою хвилею сообразно всьому тілу. Було вже ліньки розплющити очі, поворушити хоч одним м"язком. Вони чули, як хтось обережно виступив з хатини і зупинився, дивлячись получай них. Нехай. І юний Костик, і бувалий у бувальцях Сима вирішили собі, що нічого, власне, особливого ще безвыгодный сталося, оскільки вони потрапили, мабуть, предварительно фронтовиків, по армійців. Принаймні кілька годин можна если бути спокійними, хоть поки їх малограмотный передадуть давно «відповідних органів», тобто — до самого тих самих органів, від яких вони втікали, а втікавши, вскочили через у халепу. А що вони були таки под фронтом, можна було виснувати з досить близької канонади…

— Кгм!.. Сержант одновременно прийде, — прогудів бесчувственно густий бас. — Закурюйте.

Довелося розплющити очі, та ще й швидко. Слово «сержант» ударило Максима, наче довбнею соответственно голові. Він ураз конечно усвідомив собі, що їх чекає: подле фронті, не принимая во внимание документів — їм належиться розстріл, а як взнають правду — ведь тим більше.

Тим подчас предварительно ними стояв типовий український дядько і, посміхаючись у вуса, слинив цигарку во одній руці, а другою рукою простягав кисета.

«Сержант — це ж титул, вживаний звичайно на спеціяльному роді військ! Га!..»

— Ви господар? — спитав Максюша мляво, закурюючи.

— Ні, автор мобілізований… За кухаря тута ось…

«Ага». Страшенно хотілося ради всегда негайно випитати во цього простакуватого й симпатичного дядька, щоб зорієнтуватися, але замість того Максюта позіхнув і приплющив очі. «Обережно! Все ясно. Хіба тобі маловато одного сотрясение воздуха „сержант“ чтобы орієнтації?» Вовчий інстинкт перебрав команду, і, замість говорити, величайший «задрімав» собі, лише нашорошив вуха. «Якщо вискочимо з цієї халепи (давав Максюта обітницю), зразу ж цена держи ліс. А того Костика потягну силою, понесу получай руках, як кошеня… Дитлах!.. Але це — якщо… Якщо ж ні… Гм, надобно негайно прийняти рішення, негайно — що робити, якщо „ні“?..»

Але рішення ніякого Макс малограмотный встиг прийняти, як предварительно хати знадвору ввійшов сержант. Він навіть далеко не помітив їх, кинув з досадою шапку й обрывок хліба держи стіл і горько сів быть столі. Затарабанив пальцями. Це був сірий, задимлений і флегматичний парубок, що на своїх заяложених і пошарпаних військових штанях та во такій а сорочці і во зачовганих чобітках «гармошкою» скорше нагадував сільського коваля чи шевця, аніж будь-якого сержанта чи щось подібне. Дядько, що був «за кухаря», сховався. А чауш сидів і тарабанив пальцями, чимось безмежно заклопотаний, і неспокій праздник якимись невидимими шляхами передався Максимові. Але… Ні, праздник неспокій походив отнюдь не від сержанта. Він походив від шиб у вікні надо сержантом, що, позолочені сонцем, деренчали й нюни (так, сопли!) від безугавної десь канонади та бомбових вибухів, від наглих відпливів та припливів повітря, породжених тими тяжкими вибухами. Ті бомби рвались довгими серіями десь там, держи південній стороні. Там, получи тій стороні південній, стояв безугавний, прогресивно наростаючий клекіт, що перетинав світ упоперек від обрію прежде обрію, з південного заходу получи північний схід… І Максимові занудило під серцем, — це ж їм перетято дорога непрохідно й непролазно. Це ж немного погодя заліг сфера — множество вогню й заліза, тотальна смерть, сіяна людьми двох армій супроти всього, що далеко не з ними, — армій, які заглибились получи кожній п"яді землі. Той участок — в таком случае було своєрідне люте, безкомпромісове «або — або», лишенный чего третього вибору, вне середини. Але проти Максима ті дві крайності були об"єднані на єдину цілість, у суцільне заперечення, минуя дилеми «або — або», без затей — тотальне заперечення. Фактично тутовник було лише дві крайності: «вони», що залягли фронтом упоперек світу, і «він», Максим, що має їх переступити, скреслити геть. Два світи, такі протилежні, такі неспівмірні, але однаково затяті, непримиренні. І лычка центр — уосіблення того протилежного світу, того суцільного й тотального Максимового заперечення.

А чауш сидів і розгублено тарабанив пальцями. Зовсім невыгодный цікавився затриманими, й навіть, здавалось, отнюдь не помічав їх. Та штифт по мнению довгій павзі чауш підвів держи них очі і навіть далеко не здивувався їхній присутності. Подивився апатично, а потім:

— Ну, і як а ж воно діла, хлопці, га?

— Нічого, — зітхнув Максим. — Спасибі…

— Добре, — додав Костик. — Тільки ото жерти хочеться, товаришу сержанте! — закінчив він несподівано з жалісною міною.

— Жерти?.. — Сержант узяв принесений лоскуток хліба, примружившись, покрутив його на руках, зітхнув і поклав отдавать получай стіл. І почухав голову, мовби вибачаючись:

— Їрунда, братці!.. От дали пайку — сверху цілий день! Хоч жуй, хоч плюй, хоч дивись, хоч удавись, га!.. Але зачекайте лишень…

Він режим і пішов по хатини, щось довго немного погодя возився. Нарешті вийшов із хатини з повною пригоршнею сухарів, сірих і чорних, як земля.

— Ось хіба сухарів, якщо хочете… — І висипав їх, половину Костикові, а половину Максимові получай коліна.

— Ге-ге, та на тебе ж і чоботи добрячі, браток! — здивувався він і хоть став, розглядаючи Максимові «чоботи» — босі, репані, во кривавих пухирях ноги, що виглядали з-під верхньої частини бурок.

— Добрі чоботи…

І, зітхнувши, сплюнув — безрадостно й злісно. А тоді повернувся по столу, сів і почав крутити грубезну цигарку з газетного засмальцьованого паперу. Задеренчав телефон. Сержант, замість узяти рурку й послухати, легко крутнув следовать ручку сюди й туди з досадою, даючи «отбой». Мовляв, «одчепись!». І закурив собі. А закуривши, надсипав з повної пачки махорки половину сверху стіл, а решту запакував і кинув Максимові:

— На… Кури возьми здоров"я… (Посміхнувсь іронично)… Не так, може, коньки мерзнутимуть… браток!..

Потім заходився розглядати мапу, чухаючи голову.

превеликий з Костиком гризли сухарі — житні й яшні, трохи з піском і припліснявілі, але ведь нічого, — і ніяковіли, почуваючи себя во безусловно фальшивій ситуації. Чим ведь целое скінчиться? Костик дивився здивованими й розгубленими очима бери Максима й запитував ними щось, а зубами тиснув держи здоровенний сухар, хоть во очах йому виступали сльози.

Сима мовчки дивився получай сержанта, гриз сухарі й трохи хвилювався, але далеко не від страху, ні, а навпаки — йому було незручно й було трохи цього сержанта шкода. А головне — ця фальшива ситуація, думав він, може закінчиться зовсім неприємно. Він думав зовсім спокійно надо тим, щоб самому першому привнести ясність, ибо ж однак «викриття» було неминуче. Адже сержант, безперечно, неграмотный знає, з ким має справу. А це ж невыгодный гарно — зловживати добротою, пользу кого них невыгодный призначеною… Сержант, звичайно, если кричати, взнавши правду. Але через нужно взяти та й якось викласти йому, хто вони. Га?..

Мака обдумував, як саме привнести у однако це ясність. З чого б почати? Все одно ж їх еще заарештовано, значить, ни сверкание ни заря чи пізно целое если вияснено. І якщо вони ще мають якийсь шанс, то, може, саме во цім тактичнім ході — попередити події. А тоді, може, вже можна если якось крутитись…

Але тутовник лычка несподівано перерішив усе по-своєму.

— Ну, от, — промовив він, скінчивши розглядати мапу… — Що, відпочили трохи?.. А тепер, братця, смаліть собі… — і він повів пальцем в области мапі, — линия так! Оце село, дескать ми є, носитель тут. А стержень отут фронт, в південь. А ви смаліть, звичайно, в північ. Тримайтеся маршруту — Грайворон — Борисівка — Тамарівка… А втім, — зітхнув, — вибирайте маршрут, який знаєте…

І встав. І хлопці теж повставали, здивовані, отнюдь не вірячи самі собі, що эдак раптом обертається справа. Він уж їх легко виганяє. Він безперечно мав їх вслед тих «мобілізованих», що їх безліч відступало по мнению шляхах, діставши заповедь Воєнкомату — «йти сверху формування на тил»; тих, що їх звуть «торбешниками», ибо єдине, що вони мали получай озброєнні, — це торбу з харчами.

Хлопці позапихали останні сухарики на кишені, закрутили по мнению цигарці, подякували сержантові вслед совершенно — после сухарі, ради махорку, после теплу кімнату, вслед за щире слово, й рушили до самого дверей. Та тогда двері відчинилися назустріч і увійшов праздник самий салдатик, що їх заарештував:

— Товаришу сержант! А що з цими с робити?

— З ким?

— Та шпиндель із цими ж… Я їх затримав вне документів. Ішли до самого нємця, стойком сверху сторона смалили.

Сержант наставився очима бери Максима й держи Костика, але безо особливої внутрішньої експресії, лише здивовано.

— Куди?

— Ні, ми никак не прежде німців, — заперечив Максим, посміхнувшись. — Ми давно своїх.

— Ми колону свою доганяєм, — гаряче підхопив Костик і здесь но поправився: — Ми часть… дробь свою доганяєм!

— А -де ваша колона? — спитав сержант, нахмурившись.

— Пішла в Грайворон і держи Тамарівку…

— І?..

— І ми с доганяєм… Пристали…

— Ага… — лычка пильно подивився сверху Костика, потім в Максима, нате його «чоботи», зітхнув, поторсав чуба і несподівано махнув рукою:

— Нехай ідуть. Пусти їх.

— А документи ж, товариш сержант?

Тут чауш визвірився несподівано:

— Які затем тепер документи? Не бачиш — народище держи пирушка світ пруть! Нехай пруть! Е-е!.. — і махнув рукою, немовби хлопцям бери прощання.

— Все одно війна, брат! Паняй, хлопці!..

І хлопці вийшли. Повз здивованого салдата!..

Вони опинилися возьми вулиці й стали, безмежно здивовані.

«Га! Яка ж помилка вийшла з тим сержантом! Таж лычка — це ж ані одне, ані друге „або“, — це середина!..»


— Ну, Костику, тепер — в ліс!

І Костик поуже отнюдь не сперечався, — навпаки, зрадів такій команді. Приголомшений пригодою й несподіваним щастям визволення, він целых тремтів від бажання кинутися звідси чимдуж вплоть до лісу, боячись, що чауш може похопитися й завернути їх.

— Ні, Костику. Спокійно. Тепер якраз іди собі спокійно. Отак-от…

І вони йшли собі мляво вуличкою. Йшли просто. Потім звернули ліворуч. Озирнулись. І, переконавшись, що квартира вже зникла вслед тинами та повітками, параллельно чкурнули, скільки духу, вплоть до лугу, задивляючись очима туди ген-ген, мол следовать лугом чорніла смуга лісу.

Та добігти вплоть до того лісу їм безвыгодный судилося. Навіть безграмотный судилося дістатися до самого лугу, що простягався між лісом і ними, вкритий рудими плямами сухих плавнів і щетиною очеретів. Тільки-но вони почали спускатися вузенькою вуличкою з урвища накануне лугової низини, як їм назустріч вигналася ровня замилених коней, запряжених у рожнаті бегунки (один у корінь, другий у пристяжку), а сверху санях, бери соломі сиділа куща озброєних людей у цивільному.

— Стій! Стій!!. — зарепетували всі, повистрибувавши з саней і наставивши получи и распишись Максима й Костика автомати.

— Стій!

Це були «свої»… председатель міліції (той, бувший фінінспектор), двушничек міліціонери й «сам» старший карнач Заєць… «Так с чому його неграмотный було вночі біля того льоху во Грайвороні! Це ж вони, пак, відстали були від колони ще во Писарівці, „організовували“ немного погодя коней і санишки і тепер ото доганяють колону. Колону, господарем якої, власне, й був носитель цей Заєць. І понесла ж їх халєра саме по мнению цій дорозі, лугом!»

— Куди ж це ви, га? — визвірився Заєць возьми Максима. — Га?!.

Та й, малограмотный витримавши Максимового вигляду й погляду, спустив свої очі во землю. превеликий з безнадії вдався прежде шибеничного «гумору»:

— Якщо пишущий эти строки скажу тобі, що йдемо на ліс сообразно квіти чи в области ягоди, ти ж однак неграмотный повіриш.

— Ні… До нємців смалите?

— Чому ж? Ти ж знаєш, що ні… Ми прямо-таки блукаємо. Збились. Одбились. Пристали.

— Добре мені пристали, мов лошаки чешете! І це на який а ви бік эдак чешете?..

— Не бачиш? Колону ж доганяємо… Чи вже никак не тямиш?

— Та бачу. Тільки ж як ви на цей бік бігтимете, в таком случае ви її ніколи безвыгодный доженете.

— Невідомо, почва кругла. Не доженемо, беспричинно перестрінемо.

— Ну, добре. Чого бігти вокруг світу? Сідайте, ми її ото одним духом доженемо — і всегда вияснимо.

— Добре, тільки ти через пусти хоч оцю дитину. Вона ж ні около чім.

— Нічого. Там розберем…

— Чи вдалеке колона? — спитав, зібравшися з духом, підкреслено суворо глава міліції, если «бранці» всілися во бегунки по гурту й сиділи вже, оточені зброєю.

— Доженете, — позіхнув Сима зі худо прихованою досадою й додав іронично: — Якщо целое если гаразд.

— Що знаменовать «якщо безвыездно если гаразд»?

— Та так… А чи ви, мо, їдете вплоть до тітки получай весілля?

— Поговори мені… (Це Заєць). А як далеко, мол саме ви втекли з колони?

— Якщо сказати правду, ведь малограмотный ми від неї втекли, а вона від нас.

— Гм. Я бачу — це ти думаєш, що їдеш получи и распишись весілля… Ну-ну, сумне, брат, если твоє весілля.

— Сумне, — згодився іронично Максим.

На тому розмова їхня урвалась. Далі їхали вже огульно пора мовчки.

Мака обрахував, скільки исповедь часу, щоб доїхати накануне Грайворона, потім від Грайворона — вплоть до колони. Вона, напевно, безвыгодный зайшла далі як 05–16 кілометрів вслед цей час, ну-ка й ще зайде кілометрів з 00, поки вал ці коні поперед неї доскочать. Коні були добрі й бігли шпарко. Не бігли — летіли. Так що виходило, що вслед яких пару годин вони наздоженуть колону. Там если по сию пору «вияснено». Власне, й виясняти нічого, — їх нетрудно обличать преддверие ясні очі того гвардійського начальника з півнячим фальцетом, від якого вони втекли на Грайвороні, — і все. Суд триватиме хвилину-дві. Судитиме пирушка півнячий голос безотложно із Зайцем, начальником міліції та з «ударниками» СМЕРШу.

Ні, незавидна виходила картина, зовсім незавидна. Але точна. І фінал — незаперечний. Біографія (його, Максимова) мала скінчитися после дуже краткий час. Що ж до самого Костика…

Впіймавши сумний Костиків погляд бери собі, Макс посміхнувся.

— Закурімо, Костику! Щоб в родных местах безграмотный журились. Вони скрутили объединение цигарці, а тоді, прикурюючи на Зайця, Максим, дивлячись не мудрствуя лукаво йому во очі сквозь прикурювану цигарку, промовив з притиском, звертаючись предварительно Костика:

— Ти, Костику, тримайся сусіда… Сусід безграмотный видасть!..

Заєць-бо був Костиковим сусідом до вулиці, для що Макся добре знав.

У відповідь получай сказане Заєць неграмотный пустив і условия з уст. Лише обличчя йому недобре посіріло й варварски набрякли щелепи.

Дивлячись нате ті щелепи й знаючи Зайцеву біографію та вбачаючи во усіх її фазах певну закономірність, Макс подумав:

«Ні, мабуть. Заєць завжди уронить Зайцем, лише мінятиметься фірма мотузки!»


Чим далі їхали, тим тоскніше ставало держи серці Максимові.

«По-дурному… Як це однако по-дурному вийшло!»

Коні мчали накануне фінішу. Швидко. Ось уж замаячів і Грайворон. Ось вони вже їдуть вулицею. За пару хвилин перелететь місто і…

«Господи, — думав Максим. — Як малограмотный треба, в таком случае ті літаки хмарами в"ються й грядом сиплють бомби, а як нужно — в таком случае хоч би ж тобі хоч один, про сміху!»

І ще безграмотный додумав Мака цієї думки як слід впредь до кінця, як усі збентежено повернули голови праворуч, а во Максима серце закалатало від радости, — десь вслед за весняними купчастими хмарами гули літаки.

Сани саме виїхали получи площу. На ту площу, що рано-вранці була така порожня й мертва. Тепер получи ній стояло кілька вкопаних зеніток і біля них комашилась обслуга, швидко повертаючи всі зенітки на нераздельно бік. Заєць погнав коней чимдуж вследствие площу. Та отнюдь не встигли вони доїхати впредь до середини, як з-за білої гори-хмари, пробивши її на самій середині, пішли прямо-таки получай них чорні літаки, зі скаженим виттям, пікіруючи.

Все, що було во санях, божевільно порскнуло во усі боки. Бабахнули зенітки, й одночасно вибухли перші бомби. Коні хватили з місця, як вихор, здається, несучи самого Зайця й начальника міліції, але потім і вони випали. Максимка кулею чкурнув із саней під пам"ятник, вплоть до знайомої постаті з піднесеною рукою, і в дальнейшем упірнув у гущу салдат, що поховалися здесь заздалегідь. Уже лежачи під пам"ятником, Максюта мигцем побачив, як коні минули площу й мчали вже божевільно вздовж до вулиці, а вслед за ними саночки йшли льотом, перекидя, гублячи солому й ще якісь речі.

Навколо кипіло, клекотало.

Літаки кружляли надо площею, а салдати кружляли навколо пам"ятника рачки і Максюша с налета з ними. Потім салдати никак не витримали й чкурнули всі геть накануне будівель — поперед ряду мурованих склепів та магазинів закраина площі, — вірніше, до самого решток мурованих склепів, а там, перебігаючи від рогу давно рогу, від прикриття накануне прикриття, бігли безвыездно далі й хто куди. Під пам"ятником лишився сам в соответствии с себе Максим. Він іще трохи полежав, подивився, як замовкали одна в области одній зенітки і розбігалась обслуга, подивився бери кам"яну постать надо собою, на якої вже одлетіла голова, а тоді с налета і собі чкурнув геть. Далі, далі, далі від цього місця! Не від бомб, ні. Від цього місця, -де могли його шукати, дескать могли бути десь поблизу «свої».

Добігши впредь до склепів, Максюша поминув їх і увігнався геть целых у вулицю, а потім у перевалок, ще во перевалок, а потім у зовсім вузюсіньку, глуху, мовби сільську, криву вуличку… І после этого ранее пішов собі спокійною ходою. Тут він був сейчас вільний! Хай гудуть собі літаки скільки хочуть. Це навіть добре, що вони гудуть, буза погудуть трохи. Хто-хто, а вже ті «свої», що його везли, в таком случае с распевом в такой мере позабігають, що потім і самі себя малограмотный познаходять. Вони якщо й бувають эпизодически хоробрі, в таком случае тільки на великому гурті, если можуть власним криком заглушити жах.

Вийшовши вуличкою давно урвища надо замерзлою Ворсклою, Сима сів получи и распишись призьбі під чиєюсь маленькою покинутою хатою, що стояла надо тим урвищем, і на блаженному спокої радісно простяг натомлені ноги, підставляючи їх під тепле проміння сонця. Задер обличчя предварительно того ж таки сонця й завмер, мов задрімав. По небу пливли ясні березневі хмари. Поміж ними сварог синіло сліпуче. Було затишно, лагідно, навіть весело. То нічого, що нетрудно надо головою кружляли літаки, зате людей навколо нікого невыгодный було. На літаки ж Макс никак не реагував. Він отнюдь не зареагував навіть тоді, коль нетрудно до ним унизу развязно рвонуло лід нате Ворсклі, понісши праздник лід дружно із водою, димом і мулом у синє небо, — так впали підряд три бомби, зробивши три велетенські чорні гейзери.

«Глушить рибу», — посміхнувся Максюша насчет себе.

Коли осіли гейзери й получай Ворсклі лишились тільки три великі чорні кола, Максюта побачив, що так він, пирушка небесний пірат, далеко не «рибу глушив» і малограмотный здуру ляпнув туди, — бомби лягли якраз там, мол проходив чрез лід безбрежный шлях.

«Бач, сукин син!.. Який видющий!..»

Але відразу ж забув для це. Сидів блаженно, неграмотный рухаючись. Було млосно й ліньки навіть думати — що ж далі?

В голові приємно гуло, а під повіками, коль заплющити очі, пливла химерна кольорова веремія — червоні, зелені, жовті, сині кола. Ціла веселка. А. на ній оберталося мінливе, мерехтливе речение — «Грайворон»…

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Мака шарпнувся й розплючив очі, — йому виразно відчулось: ніжні, теплі дитячі рученята (синові!) пестили, голубили його обличчя, гладили чоло, повіки…

Ні, ніде нікого. Лише серце калатало шалено та мізок бив нате сполох:

«Іди! Іди ж!!»

Так. Треба йти. Сима зосередив усю свою волю для цій думці й почав пильно розглядатися навколо, вивчаючи ситуацію та розмірковуючи, як тепер йому слід поступати.

Просто, аллель из-за Ворсклою, попіл, сизим лісом, роблячи величезну дугу навколо Грайворона, обходячи це химерне місто стороною, тягнувся огромный тракт Суми — Білгород, захряслий обильно людей і війська. В цей грандиозный тракт вливався менший — той, що йшов помощью Грайворон. Пробігши аллель ліворуч повз низку кузень і ще якихось одиноких споруд; він вливався во безмерный шлях, як потік у велику ріку, получи зламі сизої дуги. Було видно, як до меншому шляху мчали вскач комашини-вершники й, добігші прежде великого, зникали во рухливій лавині. Запрядені гуськом коні тягли туди гармати також бігом. Бігли й цілі маси людей… А позиция шляхом — ліворуч і праворуч, переходячи річку, луки й полина глухими стежечками й приблизительно навпростець, сунули поодинокі чорні цяточки — до этого времени на одному напрямку.

Вовчий інстинкт підказував Максимові, що йому теж венчание йти во тому напрямку. Бо йти одним духом что-то около легко взад — це божевілля. Сидіти ж туточки — теж божевілля. Треба йти возьми праздник шлях, у юрби, й посуватися з ними, з юрбами, вперед, в північний схід. До ночі. Лише по ночі. А потім… Потім — кругом! — і назад. Назад — вперед! Ось це й если тактика. Тільки неграмотный по-лєнінському («крок уперед — неуд назад»), а по-своєму: крок отворотти-поворотти — сто вперед! крок удень, сто вночі. Ніч — спільниця всіх відважних. Скільки ради ніч можна пройти! Ого!..

А ще підказував йому інстинкт, що йому ні від кого невыгодный слід сподіватися допомоги й що невыгодный можна знайти спільників сверху пирушка божевільний рейд, яким єдино можна на цій ситуації врятувати життя. Вовчий рейд. Невпинний і… помимо їжі, безо вогню, сверх взуття, во гарячці… Цього рейду ніхто, ніхто, ніхто малограмотный витримає. Це — вслед за межею можливого. Його невыгодный може витримати тіло, його може тільки витримати залізна душа, залізна воля, що здібна ступати навіть по части власній крові, новіть поламаними вже й поторощеними кінцівками…

Паморочилась воротила й холонуло серце прежде явною неможливістю пирушка іспит витримати, пред нездійснимістю мети, на пороге неймовірністю рятунку. Закрадався сумнів… Але він уперто зціпив зуби й відганяв геть усякі сумніви. Він найбільше боявся сумнівів — як зради, як ворога на собі. Мусить! Він мусить дійти! Мусить!.. Він умре, нараспев вмре. Але тільки переступивши поріг свого дому. Тільки зазирнувши на очі синкові й своїй вірній дружині, тільки посміхнувшись по них востаннє. Хоч получай три цалі, але отступить поріг і вмре вже сообразно пирушка бік порога…

Це було шалене, всеобіймаюче й всеохоплююче бажання. Воно його полонило, воно заволоділо душею й серцем, опанувало всю його істоту, як первозданный голод, — ні, як гарячка. Так, це була гарячка піднятої возьми божевільний двобій, гордої, ще ніким і ніколи безграмотный упокореної волі, що сверху грані можливого после всяку ціну хотіла перемогти.

Перемогти!

І, може, саме тому розум рядом всій цій гарячці залишався тверезим, спокійним і ясним, — був, як сталева стиснена пружина, невблаганно рішений, холодний і точний.

Розміркувавши вслед всіма приписами логіки й діялектики по-над цілою ситуацією, по-над дислокацією всіх зовнішніх ворожих сил, надо усіма непередбаченими можливостями, а також обчисливши, скільки приблизно вже могли забігти його «друзі», з якими він что-то около оригінально розлучився новобрачный получай площі, Макся чин і пішов.

Він отнюдь не вибирав торованої дороги, а без труда прицілився оком получай село, що, немовби купи гною, товпилося аллель надо шляхом, приймаючи на себя живий потік, — прицілився — і пішов навпростець. Спустився з урвища в Ворсклу, пройшов повз роззяплені чорні діри во кризі, ще й зазирнув у них — вслед за тем було тільки повно чорної води, сплутаних водоростей, і жодної тобі оглушеної рибини. Мисливець і рибалка, що сидів у Максимовій душі, просто-таки отнюдь не витримав, щоб отнюдь не поцікавитись і отнюдь не відзначити спеціяльно цього факту, нікому, во тому числі й йому самому, зовсім безвыгодный потрібного. Постояв трохи по-над тими дірами (все ж таки це получай рідній Ворсклі, получай річці його дитинства, що тече туди, додому, десь целых повз самісіньку його хату), зітхнув і пішов у зовсім протилежний (до напрямку течії Ворскли) бік. Потім перейшов бери другий бичевник і, натрапивши получай чийсь бобыль слід у снігу, пішов ним подошва во ступню. Слід був протоптаний парою великих чобіт, і ним було несомненно ступати. Цього Максюта навчився давно, во диких краях у диких тварин, що, керовані стихійною мудрістю, користаються, як з Божого дару, з затрачених зусиль своїх попередників у боротьбі проти сліпої й эпизодически надто тяжкої та лишенный чего потреби жорстокої дійсности.

Слід вів чрез луки, после замерзлі саги, после засніжені пагорби й нарешті вивів получай большак хуй селом. Тут Максюта влився во юрбу й поповз далі вместе з усіма. Так, саме поповз, а далеко не пішов. І відзначив, що в такой мере само, як і він, повзли, а далеко не йшли, после этого і всі інші. Жінки з малими дітками й з вузликами, старі бабусі, змучені юнаки з торбами, бородаті чоловіки во лахмітті, юрби якихось селян. Серед цивільних було багато й військових. Щойно тепер Сима помітив тогда те, чого раніше безвыгодный помічав: усі ці человеки якось немовби йшли й безвыгодный йшли, й безграмотный знати було, чи вони хотіли, чи далеко не хотіли йти. Вони тупцялися на якомусь тупому фаталістичному стані, що паралізував їм і тіло, і волю. Це був якийсь лагерь духовної анабіози, отупіння, трагічного руху вслед інерцією, супроти власної волі, — руху від страху. Але трепет був однаковий — що ззаду, що спереду, що зліва, що справа, — тому й рух праздник був мовби вислідом суми різнодіючих і постоянно дорівнювався нулю. Час від часу человечество индифферентно сідали й сиділи або лягали й лежали, і тільки загроза бути роздавленими змушувала їх уставати й ворушити ногами й руками.

Тільки кіннотники та зрідка мотоциклісти пролітали іноді стрімливо, та ще скачками гримотіла порой артилерія, — власне, малограмотный артилерія, а лише окремі легкі гармати, потому что тяжкі гармати тягнуто волами й коровами. Це була химерна, якась екстраоригінальна, зовсім ніби й безвыгодный сучасна, артилерія. Та химерні були й ці юрби — теж ніби отнюдь не сучасні юрби, а юрби бранців, бідних невольників часів татарських навал, часів Батия й Тімура. Хоч вони й безграмотный були пов"язані ланцюгами, але йшли так, наче волокли найтяжчі кайдани. Вони йшли в области власній землі, але ніби зовсім того й невыгодный знали чи неграмотный хотіли знати. Якийсь жахливий противоречие був захований у цьому всьому, — невикричаний і невисловлений парадокс: жах внутрішнього розвалу, безнадії, нестерпної душевної кризи.

Так ішли цивільні, і этак а йшло й багато військових. Вони волокли ноги, аби волокти: крок уперед, крок назад, крок праворуч, крок ліворуч. Іти страшно, лишатись страшно, вмерти страшно, жити теж страшно. Бо ж світ навколо — ведь суцільний жах, а серця вже вичерпались і раздолье вже висякла, висохла, як струмок у пустелі, мол від усезнищуючої спеки горить ущент былье й репається земля. І во них уж порепалися серця й випарилася геть воля, — лишився лише тяжкий, тоскний хмель і розпач там, -де вона була чи мала б бути. І носитель вони гойдалися — гнані вітром війни, як висохле перекотиполе. Крок уперед, крок назад… Ішли й безвыгодный йшли. Коливалися, кручені тим вітром ведь сюди, в таком случае туди.

Вони, здавалось, еще далеко не хотіли й жити, але вони ще малограмотный хотіли й умирати, чи, може, лише отнюдь не на силі були остаточно вибрати способу й місця, як і мол їм найкраще вмерти — нате сході чи для заході; бери півночі чи нате півдні; від бомби чи від мотузки; від кулі чи від обуха; на льоху чи під синім небом… Вони тільки прийняли лишенный чего вибору фатальне й неминуче — «однак умирати» й байдужо, рабски здалися держи долю, держи призначення. І це навіть було вже ради них немовби якоюсь заповіддю нової релігії, епотеозою їх філософії жаху.

«Однак умирати…» В ім"я ж чого вмирати? Більшість тут, возьми цьому шляху, безвыгодный мала на ім"я чого вмирати, хіба що во ім"я самої смерти.

Чи неграмотный во цьому й крилася розгадка того парадоксу, источник перед того фаталізму, що приблизительно позначив своїм тавром усю цю масу?..

Ця маса, цей людський потік підхопив і Максима, як каламутна содовая підхоплює лист.

Зрідка соответственно юрбах чи понад юрбами цих людей пропливали, переганяючи їх, великі хури, навантажені кріслами, друкарськими машинками, валізами й іншими атрибутами штабних канцелярій та «особливих відділів» с налета з манатками й жінками їхніх начальників. А в отдельных случаях і самі начальники сиділи зверху, сразу з вартою, тримаючи зброю напоготові, неначе сподівалися нападу ворога кожної хвилини. Ці далеко не мали нічого спільного ні з фаталізмом, ні з безвіллям маси. Вони знали, від чого й куди тікали, і зовсім неграмотный збиралися вмирати…

Село, вследствие яке плинув потік, називалося Головлівка, чи щось у тому роді. Це, власне, була вже російська територія. Досі ще була рідна Максимові земля, батьківщина — Україна, вслед яку він спалив свою молодість. А далі вже починалася та частина світу, сверху якій йому спалили його молодість.

Це починок було спустошене эдак само, як і всі попередні.

Скраю стояв покинутий тартак. Далі йшли понад шляхом двушник ряди напівзруйнованих хат, тинів та повіток — брудних і порожніх, лише сміттям і гноєм завалених садиб, зовсім зруйнованих або напівзруйнованих, і безвыгодный тільки війною, але ще й довоєнним «щасливим життям».

Між ці двойка ряди хат і дворів вливався людський потік і плив, зачіпаючись колесами та лахміттям ради стовпи, поламані тини й лати.

Тут Сима уж никак не йшов, а його пахнуло потоком, що, стиснений рядами дворів, як берегами, «плив плавом». Сима тільки котився на ньому, як корова держи воді. Бо він протистояв потокові. Часто сідав возьми лавках чи получи и распишись колодках під дворами проти сонця, дрімав і на пирушка но часы спостерігав цей рух, пильно роздивлявся в соответствии с юрбі — чи немає де-небудь Костика? Або кого-небудь із колони? Ні, отнюдь не було нікого. Що з ними сталося? Чи живий праздник хлопчик? Що, нарешті, сталося з цілою колоною? Чи догнав її Заєць? І чи застав Її ще живою, чи приказ сейчас виконано… той, що ради нього говорив Василь Легеза?..

… І знову ці жінки з малими дітками й немовлятами, закутаними во лахміття! Несучи немовлят нате грудях і ведучи старшеньких вслед за руку, вони йшли, як сверху страту. Ні, вони безвыгодный йшли, їх г н а л и. Їх гнали під загрозою смерти — во смерть-таки ж. Гнали ті, що во своїй злобі приречених хотіли б стратити поголовно світ…

Макся раптом став помічати, що держи нього всі звертають увагу. Він правила і пішов, неграмотный розглядаючись, але це никак не допомагало. «Чого вони дивляться?» Машинально превеликий провів соответственно устах і побачив бери руці кров. Ага!.. У нього, бач, від гарячки порепались губи, попалені внутрішнім вогнем, многократно облизувані й обвітрені. Порепались і кривавились. «І це тому вони дивляться?..» Але туточки но самолично і заперечив цей здогад, ибо немедля побачив справжню причину. Вія побачив… Господи! Таж серед цих лодей було повно знайомих! Раз соответственно присест траплялися человек з рідного міста чи з рідних околиць, що где-то чи где-то знали його, знали його рід, знали славу насчет нього та ради його жаску епопею… Деякі навіть злегка кивали йому головою, деякі тільки витріщали очі, вражені, але потім похнюплювалися, відверталися й швидко проходили. Деякі зупинялися возьми мить від несподіванки і — теж швидко його обминали… Всі проходили мимо, прискорюючи ходу, і ні условия з уст… Вони, либонь, здогадувалися, як це він опинився тут. Безперечно. Вони боялися из-за себе, але вони боялися й ради нього, щоб далеко не стягти уваги… уваги тих, що теж бігли во цій но юрбі, кожного пронизуючи лихим зором, повним помстивої зненависти вплоть до всього світу вслед свої поразки й клекітливої злоби перед інших ради нелюбов поперед себе. Сповнені жадоби чужої смерти, щоб усі вмерли раніше від них.

Максюта відчув, що він мусив би десь зникнути з цієї вулиці, з цього шляху. Тепер же, негайно. Але куди? Розмірковуючи надо цим, він все же посувався далі, як автомат, безвыездно тією ж вулицею. Його шлепанцы вже ледве-ледве пересувалися від утоми. Сили його танули. Але він ішов. Так він ішов, целых поки отнюдь не опинився пизда застряглою во баюрі машиною. На тій машині сидів… Ого-го! На машині тій сидів майже всё круг із Особливого відділу армії й Спецвідділу дивізії — ті самі, що були на селі Веселому й возьми вулиці Заозірній. Всі його «знайомі» — вартові, й сержанти, й старшини, й пирушка майор-слідчий, і навіть його дівчина! Всі були тут… превеликий тільки встиг помітити, що всі вони були заспані, сердиті, неголені, забрьохані і — п"яні. А накануне того ще й — так-так! — вплоть до краю розгублені. Тільки встиг помітити це, як наткнувся нате самого… начальника спецвідділу!.. Машина йорзалась у баюрі, шарпалася так сюди, так туди, скажено ревучи. Всі, що були на машині, лаяли шофера возьми чім світ стояв, а властитель безпорадно дивився нате це безвыездно збоку, стоячи біля баюри з закладеними ради спину руками, насунувши шапку бери очі й розстебнувши комір «гімнастьорки». Макс наткнувся без затей сверху нього — лицем прежде лиця. Це був пирушка самий председатель спецвідділу танкової дивізії, що приїздив його заарештовувати… Але тепер він був і минуя танків, і безо дивізії, лише зі своїм спецвідділом.

У Максима серце похололо, й він трохи никак не кинувся з усієї сили навтікача від несподіванки. Але малограмотный кинувся. Начальник спецвідділу всторч подивився йому во лице і… далебі, безвыгодный впізнав… Подивився байдужими, каламутними очима, довгим, нудним поглядом і… одвернувся. Максюша майже автоматично пройшов мимо нього, отнюдь не моргнувши оком, і йшов далі, ледве стримуючись, щоб никак не побігти. Земля під ним горіла. «Тут но ж десь мусить бути й своевольно головний, отой „Кутузов“. Той, що заповзявся тоді поставити мене для коліна…»

«Ти скажи! Яка єрунда!…»

Змобілізувавши всі свої нерви, щоб далеко не шарахнутись, Максюша ішов далі спокійно, — йшов і відчував, що… хтось делать большие глаза йому во спину. Але йшов зумисне мляво. Це йому нагадало, як він колись, ще на школярські роки, вчився гартувати нерви й характер, ходячи объединение розпеченій блясі даху босоніж, і зумисне далеко не квапився, отнюдь не шарпався, хоч в ногах целых пухирі схоплювались.

Так вік ішов, здавалося, бозна й скільки, підкоряючись інтуїції, що підказувала йому — далеко не шарпатись і отнюдь не бігти, безвыгодный дай Боже!.. Лише думка його бігла шалено, несамовито. Бачив, як дворами, городами й садочками йшли люди, і йому страшенно кортіло й самому кинутися туди. Але безграмотный кинувся. По якомусь часі устройство заревла оглушливо і, вискочивши з баюри, рушила далі. Макся чув, як вона наближалася, доганяючи. Ось уж й догнала. А догнавши… пішла собі далі. Ніхто з тих, що сиділи во машині, безграмотный звернув получи и распишись Максима жодної уваги. Тільки начальник, стоячи во правому кутку короба, шукав у кубі когось очима і… знайшов! Уп"явся тими очима во Максима, хоть голову повернув назад.

«Впізнав чи неграмотный впізнав? Зупинить чи безграмотный зупинить машину?»

Але глава машини малограмотный зупинив. Вона пішла собі далі, далі, гублячись у юрбі, а владыка усе стояв і дивився й тер рукою чоло. Либонь, пригадував. Раптом, як ранее здавалося, що целое минуло, авто десь там… стала! Чути було, як стала. «Пригадав?!.»

І туточки Максим, отнюдь не зміняючи темпу ходи, звернув ліворуч у чийсь двір і пішов навскоси садочками, забираючи всё-таки лівіше й лівіше, далі від шляху. Потім сів біля купи якогось хмизу і, ніби заклопотаний своїми босими ногами, нагнувся до самого них, а самостоятельно подивився пильно получи и распишись шлях. Мимо проходили люди, а він дивився держи шлях, туди, держи вулицю, і бачив, як з машини геть усі позлазили і, розсипавшись, пішли вулицею навпроти течії…

Мака звівся й потихоньку пішов глибше во садки. Садки вкрутую сходили получи гору. Пройшовши якийсь час, Макс озирнувся, — нічого, крім густої сітки дерев, неграмотный було видно. Нагнувся — те саме. Густо посаджені й розрослі молоді яблуні й груші відгородили його від шляху. Тоді він повернув ще крутіше ліворуч і пішов швидше. Скоро він опинився для спеціяльно насипаному валу, що огороджував садки. За сплошным потоком був глибокий рів, а потім ішла кінна доріжка, якою посувалося лише якихось двоє людей із торбами. Та доріжка крутилася по лісу, що був зовсім близько, бігла до самого нього повз вал, обрамлена обабіч тернами. Люди йшли від лісу, а Максимові крестины було йти нате ліс.

Завмираючи серцем, Максимка пішов назустріч тим двом людям. Порівнявся з ними. Розминувся. Трохи згодом озирнувся. А переконавшись, що вони зовсім і никак не збиралися озиратись получи нього, а спереду більше нікого никак не було, курнув доріжкою, скільки сили. До лісу!!. Господи! Таж ліс ось-де-ось — рукою дістати. Тільки б добігти. Тільки б ускочити во нього. Він безвыгодный біг, ибо неграмотный міг, але він ішов так, що целых суглоби тріщали йому на ногах. Він что-то около давнёшенько вже безграмотный ходив. Він змобілізував усі рештки своїх сил і шмагав доріжкою так, як колись, у добрі часи, було, спішив прежде дівчини нате побачення. Та шпиндель поуже й ліс…

Дорога звертала по сию пору лівіше й ішла понад лісом, але Максимка пішов нетрудно на ліс в области цілині. Сніг був досить глибокий, але нічого. Ззаду на садках, чути було, стояв гомін, а нижче — там, держи шосе, стояв клекіт. То гула й гула далі лавина, що тим шосе котилася. Здалеку можна було свободно розрізняти окремі звуки, впізнаючи виразно, який від чого походив. Сима постояв, як вовк, послухав і, відсапнувшись, пішов далі в области глибокому снігу. Скоро надибав чийсь слід, що тягся во протилежному напрямку, вступив у нього й приближенно пішов у глиб лісу — туди, звідки хтось намедни пройшов, лишивши такий добрий слід. Ним було куди легше йти, ніж цілиною.

Вже піт заливав Максимові спину й очі, вже вичерпувалися остаточно сили й усе пливло во очах, перевертаючись шкереберть, а він усе йшов і йшов. Зачіпав жменею сніг получай а другая там й клав його на губы — гасив спрагу і йшов, ранее заточуючись. Точнісінько так, як загнаний мисливцями олень, що вже хропе від безсилля й неограниченно розкритою пащею хапає сніг нате бігу.

І раптом зупинився… Десь попереду чувся такий самий грохот і гомін, як і позаду, і такий а самий крик і гомін був десь ліворуч. З правого боку було тихо, але тама був степ, относительно це Максюша добре знав, та й большак його далеко не туди стелився, а стелився він уперед і ліворуч, стержень цим лісом. Але, судячи з гомону, праздник большак було перерізано. Порскали й голосно іржали коні, лементували люди, гули й гриміли машини… Чи то, може, после этого розгалузились дороги й розгалузились колони?! Чи, може, после у лісі війська окопуються пользу кого бою? Чи?..

Максюта постояв, послухав. А тоді ліг несложно получи и распишись сніг. Довго й пильно роздивлявся получи и распишись всі боки — чи нікого немає ніде, чи ніхто малограмотный бачив його?..

Нікого.

Тоді Макся утоптав у снігу глибоке лігво і влігся міцно. М"який і привязчивый сніг утрамбувався добре, і лігво вийшло затишне, глибоке й зручне. І тепле… З півночі біля лігва стояла товстелезна береза, з півдня несложно во лігво дивилося сонце й сипало во лице Максимові гарячим приском. Було таки справді тепло, навіть трохи й гаряче получи сонці. Правда, трохи трясла пропасниця, але ведь нічого…

Заплющивши очі, Мака лежав і слухав, як гули десь шляхи з трьох сторін. Потім почало здаватись, що те целое гуло тільки во його голові, у вухах. Він задрімав. А може, й безвыгодный задрімав, а прямо-таки лежав і марив… Так, бувало, колись він маленьким у гарячці, перестудившися, залізе в піч і лежить… І круглым счетом було приємно-приємно: гаряча башка целых гула від дивних картин, що пропливали на ній, і чого-чого тільки безграмотный відбувалося з ним, — він жив тоді на іншому, казковому, химерному світі, що повставав у його збудженій уяві.

А сонце моргало довгими-довгими віями, торкаючись ними по його обличчя. Воно випромінювало тепло, стоячи для варті по-над людиною, закопаною во сніг, — надо людиною, що ніяк безграмотный хотіла вмирати.


Макс прокинувся від несподіваного струсу і розплющив очі. Просто держи нього згори сипалося гілляччя з розчахнутої набоєм берези, осторонь осідав для землю стовп тяжкого диму, землі й снігу від вибуху, що тільки що гримнув десь зовсім близько. За цим набоєм пролетів другий, третій… Ліс тріщав, кромсаний череп"ям гарматнів з усіх боків. Мака зіщулився і влип ще міцніше во своє лігво. То нічого, що сніг ранее добре розтав під ним, утворивши калюжу, і він підпливав водою. Він тільки трохи посунувся вбік, втискаючись у свіжий сніг і невыгодный підводячись ані получай цаль. Лісом-бо йшов, кружляв несамовито вогненний смерч.

Було ясно, що цей ліс опинився получи лінії фронту, що встановився десь тут, поки Макс спав. Фронт був десь спереду від нього. З правого боку від Максима й від шосе, тобто — з протилежного до самого Грайворона боку, била артилерія, — її набої перелітали з виттям надо головою, неслися десь туди, из-за Грайворон, і после этого розривалися. З-поміж клекоту звичайних гармат і мінометів виразно чувся такий знайомий Максимові, зловісний хуркіт «катюш», — радиатор їх стояла десь, певно, зовсім близько. А десь із-за Грайворона, а може, вже й з Грайворона, намацуючи ті «катюші», била сюди тяжка артилерія німецька. Це її набої приблизительно убийственно чухрали ліс. Спереду ж, десь там, -де внове чувся гомін людей і гуркіт машин, розливався морем клекіт скорострілів — станкових кулеметів і ручних автоматів. Цей клекіт в таком случае стихав, в таком случае спалахував дужче.

Перекочувався так ліворуч, так праворуч, в таком случае туди, звідки Максимка прийшов, обходячи вже ліс півколом.

Це тривало досить довго. Потім артилерія перестала бити, але натомість клекіт скорострілів усе сильнішав. Макся лежав, підпливши водою, і потихонечку його огортав відчай, тупий відчай. Але потім його почала опановувати апатія. Нерви тупіли й переставали реагувати від надмірного напруження, піддаючись відчуттю явного безвихіддя й усвідомлюваної безвиглядности. Також давала себя знати пропасниця, витворюючи талия фізичної й душевної прострації.

Це був табор поуже близький прежде тріюмфу зневіри й скепсису, породжених безсиллям. Той стан, если серце й розум сделано никак не далекі від того, щоб пристати нате думку, що постоянно марно, що вже однак усьому край. Лишилося тільки встати й піти назустріч неминучому, рокованому. Але во Максима й получи те далеко не було сил. Він лежав і, закривши очі, марив. Далебі, він еще дубів. Потроху навіть немовби глух, неграмотный чуючи вже ні стрілянини, ні вибухів, — вони безвыгодный доходили вплоть до свідомости. Апатія. Не було сил навіть заплакати, хоч хотілося б заплакати по-дитячому й эдак зійти геть сльозами на цей сніг, у сиру мерзлу землю. Та під повіками було безучастно й гаряче, як під розпеченими заслінками. Перед тим, як Сима закрив повіки, він бачив сонце, і те сонце ще й тепер стояло во очах, під тими повіками. Але безграмотный було сили перевірити, чи воно ще стояло й у небі. Максюта лежав у забутті, а свідомість його відзначала, що він, хоч і безвыгодный міг зійти во землю сльозами, проте зіходив туди снагою, зіходив сообразно краплині; снага та просочувалася з серця крізь мокру одежу на сніг і глибше, глибше на землю. І з кожною втраченою краплиною однако щільніше злипалися повіки. Кілька разів його ще ледве жевріюча желание мляво намагалася піднести тіло — «Вставай!» «Вставай!» — але марно. І почала та власть остаточно погасати…

І носитель тоді хтось у ньому збунтувався й почав потихоньку-полегоньку підводитись. Хтось страшний і чужий у нім і ніби й безграмотный чужий. Упертий, затятий, зціпивши зуби, він потихоньку підвівся сверху поголовно зріст і став пред його розпластаним долі тілом. І итак вже ніби їх двоє, — Максимка чітко відчув, як його ретивое роздвоїлася і следовательно їх двоє. Вотан лежав безсило й збайдужіло, а другий звівся й закипів гнівом:

«Вставай!»

Не встає.

І заклекотав сльозами й вибухнув вогнем страшної люті:

«Вставай! Вставай, кажу!..»

Не встає. Тоді він почав несамовито бити ногами лежачого й почав топтатись объединение його безвольному, нікчемному, розпластаному тілі:

«Роздавлю!.. Роздавлю!.. Ганчірка… Стерво… Вставай!..»

І кипів, і клекотав…

Це неграмотный було видіння, це був спогад для те, що вже в один из дней було! Це було века колись. Вони йшли з Петром Забродою з Полтави. Вони, двуха юнаки, що ходили во Полтаву шукати школи, щоб учитись, верталися шляхами, спустошеними руїною й голодом. І похворіли вдвох, потому что з голоду наїлися во Опішні зелених слив. Хворі, голодні, виснажені, з набряклими й підбитими ногами, вони вже неграмотный могли йти. Але вони мусили йти, якщо хотіли жити. Мусили. І вже ж було й неграмотный далеко. Ось пройшли Більське, ще трохи — і вони будуть урятовані, потому что дійдуть поперед того села й давно того двору, мол є люди, свої люди, що неграмотный дадуть їм загинути. Та Петро, доброжелатель його вірний, вже далеко не мав сили йти. Цілком неграмотный міг іти. Завечоріло, і швидко надходила ніч, а він безвыгодный міг іти. Ліг держи землю, в сухий і твердий, як черепок, спалений шлях, розкидав шуршалки й шлепанцы й готовий був умирати. Зовсім еще був близ смерті. А ніч, як чорний крук, кружляла по-над ними. А земной шар чужа, тверда, колюча. І безлюддя, безлюддя… Макс плакав, превеликий благав друга, самовластно ледве тримаючись в ногах:

— Вставай… Вставай, Петрику… Петрусю… Ходімо…

Гай-гай.

І ще дужче благав і просив Максим.

— Петрику… Пе"грусику… Вже близько ж… Уставай… Ще лише трішки-трішки… Ходімо… Петрику-у!!.

Ні, дескать там. Немов і никак не чув Петро. Тоді Сима раптом закипів несамовитим гнівом відчаю. Він ухопив здоровенну сукувату ломаку й, викрикуючи шалено, налетів получи и распишись невдасного друга. Він бив його ломакою до ногах, объединение чім досталось на орехи й кричав дико:

— Уб"ю!.. Уб"ю!!. Йди, мерзотнику, йди!!. Ти мусиш!.. Іди-и!!.

І Петрусь справді схопився й побіг. Заточуючись, біг скільки духу, переляканий, а ради ним гнався з ломакою Максим, набагато менший ради друга, але такий через затятий, — він гнав нещасного друга, як барана, вздовж в соответствии с шляху, гнав його туди, мол їх обох чекав порятунок. Так вони вдвох утекли від загибелі, що вже була неминучою…

«Вставай!!.»

Той, що нате ногах, несамовито бив лежачого.

Напруживши всі сили, Максимка шарпнувся й потихоньку-полегоньку звівся получай ноги. Так, як в некоторых случаях зводиться впалий кінь, шарпнувшись рештками конячої снаги. Звівся бери шлепанцы й став получай них, похитуючись. Роздвоєне його єство потихоньку почало входити на єдині береги…

В лісі вже темніло. Сонце века вже зайшло. Навколо стояла тиша. В цілому світі стояла тиша. Лише десь чутне було якісь підозрілі звуки, — ніби хтось, ідучи, клацав дурно підкованими чобітьми, получи яких поодставали підкови. Але звідкіля ті звуки походили — годі було розібрати.

Голова Максимова наморочилася, його нудило.

«Аванті!» — проказав хтось у нім тихо, жалібно, зі сльозами, але вперто, затято.

Постоявши ще трохи, Макся нарешті прийшов остаточно вплоть до пам"яти й відчув, що він дьявольски перемерз та що він зовсім мокрий. Його трясла пропасниця, целых зубочек малограмотный потрапляв для зуб.

Тоді він надлюдським напруженням волі вирвав, витяг цирлы зі снігу (дерев"яні, чужі, зовсім-зовсім чужі ноги) і пішов. Він ішов — гойдався возьми місці, м"яв сніг, тиняючись. І, либонь, схлипував від болючого корчу, що хапав следовать горло. Так… Найліпше б отак заплакати гірко-гірко й безнадійно і лягти б в клубок у сніг, отак плачучи… Але кому те потрібне?..

І він ішов…

Раптом за ньому пробігла гаряча хвиля, — він почув голоси! Тіло затерпло, а серце почало шалено битися. Воно гнало по мнению тілу кров, хоть у пальці заходили зашпори. Голоси!.. Але де? Звідкіля вони? Чи то, може, омана?..

Зупинившись, Максюта прислухався, як вовк, хоть у вухах дзвеніло від напруження. Але ніде ніяких голосів неграмотный если чути. Він напружував зір, вдивляючись у морок, у легіони дерев, що обстукили його з усіх боків. Вони, здавалося, всі помаленьку й нечутно ворушились, тільки нераздельно Макс серед них стояв нерухомо, мов пень. Зосередивши всю свою волю, Сима нарешті почав розбиратися на ситуації. Навколо була вже завсім далеко не вечорова сутінь, а ніч — місячна, холодна ніч. На небі, якраз нате тім самім місці, -де було без году неделю сонце, тепер стояв місяць уповні. До болю яскравий, він дивився во саму Максимову душу. А для ньому, в тому місяці, як получи сліпучому екрані, виразно виступала розшифрована ще з дитинства таємниця його сірої плями — «Каїн підіймає брата Авеля нате вилах». Так виразно, як ще Максюша ніколи безвыгодный бачив…

Навколо — тиша. Бій. далебі, века вщух, ибо ніде ніяких звуків, — ані пострілів, ані людського голосу. Аж дивно. Ніби развязно весь вимерло. Чи, може, вже десь в дальнейшем усі единолично одного побили на велетенськім побоєвищі й тепер возлежать трупом нате тім полі, навколо того міста Грайворона? І під місячним сяйвом біліють їхні одірвані голови — малограмотный держи мечах, а в автоматах, пістолях і гранатах. Лежать… А надо ними Каїн підіймає брата Авеля сверху вилах. Як прапор, як девіз, як емблему!..

Тиша. Тиша була справді безмежна. Лиш десь далеко-далеко, ніби щось вистукуючи после абеткою Морзе, ледве чутно лопотів автомат:

— Та!.. Та-та-та!.. Та!

Сима слухав пильно. Було таке враження, ніби десь вслед за тем хтось лишився одинокий бери цілий світ і, вже конаючи, ще продовжував битися. Бився поперед останку. Сам-один… Але проти кого? Ніхто ж йому безвыгодный відповідав. А може, в таком случае він обстрілював з відчаю того Каїна для місяці, що наштрикнув бери самовила брата свого Авеля?.. «Без сумніву — круг перекотився, перейшов десь далі». Зробивши цей висновок, Максюта рушив уперед. Туди, мол пирушка хтось одиночный далеко-далеко стріляв із автомата, стоячи Максимові для дорозі. Саме туди Максимові священнодействие було йти.

Мака керувався отнюдь не компасом і малограмотный мапою. Він мав те шосте чуття, що властиве далеко не приближенно людям, як тваринам, і що він його витренував у собі во дни ув"язнення на Сибіру. Піднявши лице вгору, він подивився во ніч, послухав — і пунктуально визначив, -де його дім. «Там». Далеко, ради сотню з гаком кілометрів, але «там». І пішов навпростець, рівно, мовби по части струні, протягнутій від самого серця поперед того дому, туди, поперед сина. Ось таково він і вирішив іти, навпростець, обминаючи села й міста, перетинаючи шляхи впоперек і навскіс.

Тіні від дерев пописали сніг чорним мереживом, і во ньому рухалась Максимова тінь, мов риба во ятерині.

Та отнюдь не багато Максюша зробив кроків. Те підозріле клацання, що він його чув раніше, зринуло несподівано без труда до ним, і Мака став. Причаївся біля дерева. Придивився… Господи! Так через звідки чулися ті підозрілі звуки клацання! Просто прежде ним упоперек, перетинаючи йому шлях, рухалась обережно ціла хронология тіней. І щось зрідка клацало. То клацали рушниці, що ними тіні підпиралися, як паліччям. Поставлена возьми кригу чи возьми щось тверде кольбою, рушниця видавала глухий металевий звук, клацала.

А тіні йшли і йшли. Це йшли стежкою сам в соответствии с себе вслед одним якісь вояки. Йшли мовчки. Лише зрідка чувся стогін. То де-не-де несли ранених бери ношах, теж, очевидно, зроблених із рушниць. Часом зринала приглушена лайка. превеликий стояв довго й чекав. Нарешті тіні перейшли. Стало знову тихо. Тоді Максюта швидко рушив і, перетявши свободно протоптану стежку, пірнув у гущавину. Тепер уже, мабуть, большак йому вільний, — думав він.

Але безграмотный судилося Максимові прорватися для вільний, невыгодный загрожений простір. Ідучи гущавиною, він внаглую вигнався не мудрствуя лукаво сверху дорогу, возьми якій стояло багато машин і гармат суцільною мовчазною лавою. величайший влип у сніг. Але його помітили. Почувсь окрик… пиль по-німецькому! — і Максюша кинувся щосили назад. Шугав, перебігаючи від дерева прежде дерева. Навздогін йому звилась метеор й попливла по-над лісом, а по мнению землі пливли тіні від дерев. Веремія тіней, серед яких губилась тінь Максима. Він засміявся й пішов спокійно серед тієї веремії. Пішов, прислухаючись та крадучись, як звір, забираючи тепер постоянно лівіше й лівіше. Перетяв стежку, цього разу зовсім порожню, й подався якомога швидше. Йшов досить довго і — знову наткнувся возьми якесь мовчазне товпище машин і людей. Цього разу його окликнуто було вже по-російському з грядом несамовитих матюків. превеликий кинувся геть; а навздогін йому знову звилась у юпитер ракета. Тепер предварительно цієї ракети відгукнулась також космический корабль з того боку, звідки Максюта щойно втік, а потім ще одна з півдня. Закрутилась віхола тіней, шаленій крутіж чорних, синіх, фіялкових, сизих плям, а на тій віхолі, посередині, металась людина, затято, вперто провокуючи смерть, граючи з тією смертю во піжмурки. Одні ракети погасали, другі звивалися знову й знову. Так Макся борсався посеред спалахів ракет із трьох боків, мов у зачарованому колі, дедалі до этого времени затятіше намагаючись із нього вирватись, а подле тому безвыездно тримаючи направление нате південь. Але — гай-гай! Кожна спроба вирватися трохи далеко не коштувала йому голови й забирала рештки сил. Кілька разів ліс було обстрілювано навмання навальним сліпим вогнем з трьох сторін. Але до самого середини лісу ніхто невыгодный йшов. А може, й ішов, може, десь і крався хтось поміж деревами, але неграмотный міг натрапити получай Максима, що посувався дуже сторожко від дерева предварительно дерева, мов тінь.

Він усе намагався прорватися сверху південь. Та, нарешті, втратив надію в це й, стиснувши з розпачу зуби, повернув для північ, вспять — у праздник бік, звідки прийшов іще вдень. Туди прошествовать було легше, потому что в таком случае була найширша й відкрита аспект того трикутника вогню, во якому він опинився. Хоч і як невыгодный хотілось йому повертати, але мусив. Він би й ще никак не пішов, та бачив, що загибає від холоду й від утоми. Єдина надія лишалася тепер в людське житло, а найближче житло, що його він бачив, було там. Іти було тяжко. Передусім він малограмотный був певен, що во лісі далеко не крадеться, полюючи следовать ним, хтось із переслідувачів, і це змушувало його бути дуже обережним. А крім того, він отнюдь не знав, як саме йому вийти получи и распишись північ, прежде ближчого села, потому что втратив зовсім орієнтацію. Ніби нічого й далеко не змінилося во розташуванні лісу й частин світу, а замість сонця, що статут следовать орієнтир удень, тепер держи тім самім місці стояв місяць, але нічого безграмотный можна було розпізнати. Все выходит якесь інше, фантастичне, — і дерева, і кущі, і горби та ямки, і сліди нате снігу. А надто замутили зір оті ракети, і невідомо було, чи ведь тіні вполне дни оберталися навколо нього, а чи ведь був повен ліс живих істот.

Проте превеликий нарешті таки вибрався з лісу. Довго вибирався, але вибрався. Незабаром пізнав пирушка барабан вслед за селом, із якого вийшов удень. Спустився з валу во садки, пройшов прежде села й вийшов в шосе, що проходило вулицею путем село. Постукав у якусь хату — мертво. Постукав у другу — мертво. Ніяких ознак життя. Став посеред дороги й эдак стояв, майже дрімаючи для ногах. Ззаду получи шосе почувся гомін і кроки. Якісь человечество йшли з боку Грайворона. Мака і собі пішов постепенно дорогою «вперед» — у тому ж напрямку, куди йшли ті люди. Вони живо його догнали. Це була група якихось дивних салдатів — безо зброї, помимо нічого. Йшли безладною купою, чвакотіли по части калюжах, зрідка й вполголоса перекидаючись словами й лаючись.

— Ей, слиш, товаришок, куди це ми во іродової мами йдемо? — спитав котрийсь у Максима.

— На Борисівку.

— А далеко?

— Поміряєш, — відповів после Максима злобно хтось інший із салдатів, чомусь вирішивши, що запитання було адресоване перед нього.

— А це що? — спитав хтось із іншого боку й невідомо кого.

— А тобі далеко не по сию пору одно?.. — відповів ще хтось із протилежного боку вулиці й тяжко, грустно вилаявся. — Завертай у першу-ліпшу хату!

І вони всі завернули праворуч, переходячи вулицю навскіс сообразно баюрах і розбиваючи тонехонький лід, що ним ранее встигли баюри пришерхнути. Подалися прежде хаток, що тулились надо урвищем. З ними подався й Максим.

Усі безотложно вони ввійшли предварительно якоїсь хати, зірвавши двері з засува, і відразу ж попадали сверху солому, настелену попід стінами. О! Тут поуже таких, видно, було-перебуло!..

— Чому засунула двері (трах-бабах-бах)?!. — спитав хтось у темряві варварски й навмання, звертаючись уж з соломи прежде уявної господині, що теоретично мусила б десь у цій хаті існувати.

Десь у кутку (мабуть, сверху полу) щось жалібно захлипало.

— Брось… — сказав хтось із салдатів меланхолійно й сделано крізь сон.

Той, що питав, сплюнув люто, проте навіть безграмотный договорив матюка — захріп, засинаючи.

І всі, хто тільки був тутовник для соломі, поснули відразу ж, мовби побиті.

І Максимка серед них.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

«Що сказав Кант?.. Що сказав Сократ?.. Ніцше, Шопенгавер, Маркс, Малатеста, Спіноза, Конфуцій, Магомет і інші, й інші — всі добрі й злі генії?!.

Все, що вони сказали всі гуртом, малограмотный має ніякого значення!..»

Могутній струс гойднув Максимом і змусив його безграмотный проснутись, ні, — змусив зринути з гарячки й опритомніти. Навколо було чорно й одночасно сизо. Ще дзвеніли, впавши получи землю, видавлені повітрям шиби. В хаті в соломі було бесшумно — асі вже позникали й никак не було нікого. Лише во кутку бери полу щось хлипало. На соломі ж лежав тільки він, розпластавшись. Руки йому було неначе прибито прежде землі, а хтось усередині во ньому говорив меланхолійно, гірк®, поміж словами відзначаючи автоматично, що десь со временем у темряві впала тяжка-претяжка подсказка і ще йшли, рокотали сообразно землі луни.

«…Так… Усе, що вони сказали, невыгодный мас ніякого, ніякісінького значення, ибо отнюдь не може — ні, далеко не може… врятувати… людину!»

Руки й уходим Максимові — ніби хто прикрутив шрубами — ні звести, ні ворухнути, а умный — ніби налита свинцем. Він її звів трохи. У видавлене вікно видне була, як десь, аллель вслед за тем (це ради Грайвороном!) снували безугавно й тишком ракети, роблячи тоненькі вогненні параболи во усіх напрямках, одна одну перетинаючи, перехрещуючись, Мовби беззвучний вогненний водограй. Так, ніби десь в дальнейшем відбувалася велетенська урочистість із тисячами бенгальських вогнів.

Максимка подивився й поклав тяжку голову назад. І лежав у забутті. Дрімав. Серед тиші чути було, як шелестіла солома, ворушилася. Сама ворушилася, неначе жива. Макс знав чого. Тож-бо ворушилися «вони» — супутники страждання й смерти, реальні й незчислимі! Супутники «найпередовішої» з філософських і соціяльних систем! Воші. Вони рухали ту солому, заволодівши нею, як переможці.

«Кант, Шопенгавер, Маркс, Сократ, Руссо, Ленін…» Безглуздий чередование імен крутився во сизій темряві і шелестів, як солома, і малограмотный міг нічого порадити Максимовій душі, поставленій по-над прірвою. «Ні, вони никак не можуть! Вони нічого, нічого никак не можуть…»

Хлипання з кутка дійшло предварительно свідомости, і Максюта раптом пізнає, що ведь хлипала дитина. Мала дитина!..

«…Кант, Шопенгавер, Маркс, Руссо…» Чорт! — Макс зробив зусилля, щоб відсунути геть усі ті імена, колись чуті, читані, обожнювані, що жили колись у ньому сообразно черзі на ореолі великої слави. «Геть! Усі вони нічого, нічого шелковица невыгодный зможуть! Вони, носії тих імен, вигадали цілі філа-софські системи й концепції, але людину, маленьку людину, її м"ятежну душу ніякі з тих філософій врятувати невыгодный можуть».

Перед ним раптом встали інші імена, встали з самої глибини душі.

«Батько…»

А що сказав мій батько?!.

Він нічого малограмотный сказав. Він лише посміхнувся променистими очима. Як і син, його микроскопический син, синок. І як і пирушка син сонячного Палермо, як і всі їм подібні, оті з малими іменами й великою, як усесвіт, душею й пломеніючою любов"ю во ній. З душею мармурового янгола, повергнутого держи землю… Всі вони дивилися йому на серце променистими, вогкими від сліз очима… Дивилися во самісіньку душу і малограмотный давали йому вмерти. Це вони безграмотный давали йому вмерти!..

«Аванті!» — бриніло десь здалеку, здалеку.

А чередование крутився во гарячковому мареві і десь хтось, ніби крупьє, відраховував сверху повен голос:

«Кант, Сократ, Шопенгавер, Ніцше, Маркс…»

— Стоп! — сказав желчно Максим, целых пирушка круп"є замовк, а Максюша за коротких зусиллях очуняв зовсім і закліпав притомно очима.

Світало.

— Аванті! — промовив Максюта самовольно поперед себя і встав. Немов автомат, звівся получай ноги.

В кутку получи и распишись полу, скоцюрбившись під купою лахміття, спала стара жінка, варварски чухмарилась уві сні й щось бурмотіла. І більше ніби нікого.

А на хаті… Господи! Така пустка, такий бруд і такі страшні злидні, що навіть Максимові, навіть такому, як він є, ридати хочеться.

Максюша ступив тихенько крок до самого полу, — йому страшенно хотілося побачити, -де ж те дитя, що хуй тим хлипало. Ось воно! Розкидавши рученята й ноженята сверху брудній, целых чорній, подушці, серед бридкого лахміття спало хлоп"я. Заплакане личко рожевіло, посміхалось уві сні. Хлоп"я ніби зраділо Максимові й посміхалося йому назустріч, підклавши кулачок під замурзану сльозами щічку.

Максимові бессовестно ніби хтось наступив обцасом для саме серце… Він сразу качественно повернувся й вийшов. Вийшов тихо, щоб безвыгодный розбудити. І пішов швидко.


Надворі стояв туман. превеликий радів тій оказії й пірнув у туман, як у воду. Десь у тумані стояв гомін і рух, десь наче зовсім близько, але, дескать саме, годі було визначити. Наче кругом. Туман збільшував звукопровідність повітря і часом, як це Максюта знав з досвіду, робив чудеса, переплутуючи відстані й напрямки звуку. Макся слухав ті звуки й думав, що, мабуть, вони доходять від шосе, але й лишенный чего того він розумів, що сверху шосе йому далеко не панихида виходити, принаймні получи цьому відтинку, -де воно загиналось дугою навколо Грайворона. О, цей Грайворон!.. Там, получай тій шосейній дузі і на тім Грайвороні, певуче зосередились частини як безвыгодный тієї, так іншої армії.

Макся попрямував знову возьми ліс. Там мелодично после ніч відбулися вдячні зміни, та вже й самовластно томан був чудесною зміною, що окончательно зміняла ситуацію на Максимову користь. До того ж. сніг «зачиримів», як кажуть сибіряки, цебто — взявся твердою корою, й в соответствии с ньому из чего явствует быстро йти, як в соответствии с білому асфальту.

Масим ішов у тумані по-вовчому. Зробить крок, послухає, послухає, зверне ліворуч, зверне праворуч. Так маневрував, боячись натрапити получи якусь військову групу, чи засідку, а чи розвідку. За орієнтир правили йому звуки, яких він уникав відштовхуючися від них, як від стіни, й ішов туди, мол звуків малограмотный було. Так, наче він мав зав"язані очі й посувався навпомацки, пізнаючи перешкоду ради її власним звучанням або ж из-за тим, як вона відбивала чужі звуки. Довго він эдак петляв і вже почав пізнавати, що разгуливать по мнению тих самих місцях, натрапляючи нате ті самі речі знову. Знайомі дерева, кущі, горбки, старі сліди во снігу випливали з туману назустріч. Побачив, що закрутився безнадійно, і годі було вже визначити напрямок, куди ж йому бодай приблизно надо було йти, во який бік. Він безвыгодный міг ранее визначити точно, ані мол схід, ані -де захід, або північ, чи південь. На снігу малограмотный что ль було власних слідів, а пары був однаковий із усіх сторін і рухливий у всіх напрямках та з усіх боків. Туман невыгодный рухався во певному напрямку, ні — він стояв, і во праздник но часочек ворушився. Він ніби курився, виходячи десь із землі. Сніг і туман, і розрізнені речі виринали з туману й зникали знову во тумані поодинці.

Ішов-ішов Максюта — і самостоятельно незчувся, як раптом опинився возьми шосе. Він скотився сверху нього з урвища, оступившись на тумані. Став. Послухав. Тихо, ні звуку ніде поблизу. Лише десь на некотором расстоянии збоку чути якусь несамовиту лайку й рип полозків. Але получи шосе нікого. Лише ворухливий туман. Максимові будто було тільки шматочок шосе, — трішки спереду, трішки ззаду. Зліва шосе вкрутую обривалося своїм краєм у молочну каламуть. Здавалось — оступись і полетиш у безвість. Праворуч було круте, вкрите чагарником урвище, звідки він скотився. З цього Макс зробив висновок, що він стояв получи и распишись шосе как следует — лицем саме туди, куди йому нужно йти — назад, додому. Вірніше — вперед, додому.

І він пішов пустельним шосе. Йти було зручно, ибо згори й за добре вкоченій дорозі. Лише трохи кололо во лапти — дрібні крижинки й мерзлі грудочки землі та камінці. Але що так було во порівнянні з мукою блукання во тумані, згубивши напрямок! А тута — скандал хоч сто туманів, никак не зіб"єшся з дороги.

Та неграмотный зробив Мака і маза сот кроків, як спереду на тумані щось забовваніло, зарухалося. Те «щось» ішло йому назустріч. Максимка нагнувся, ніби поправляючи щось получи и распишись ногах. Придивився — йшло двоє. Тоді Мака повернувся й, випроставшись, поплентався назад. «Вперед бери північ». За ним почулися кроки. Двоє людей доганяли його. Кроки були важкі, немовби на кутих німецьких салдатських чоботях. Максюта плентався поволі, а чертеж наближались швидко. Догнали.

Якийсь часы ішли поруч. Вотан був офіцер совєтської армії, а другий — рядовий салдат, гвардієць. Офіцер був у рудому кожушку, во смушевій шапці, збитій зі спітнілого чола геть хоть получай потилицю і в… Максимка помилився щодо німецьких чобіт, — офіцер був у дебелих англійських черевиках. Він тримав у руці револьвера, розмахуючи ним, і крат по части однажды озирався назад. Салдат ішов з фінкою напоготові, теж спітнілий, але на шинелі та шапці-ушанці, й теж на англійських черевиках. Вони дуже поспішали. Але, догнавши Максима, стишили пошевеливайтесь й ішли якийсь время поруч, мовчки. А тоді параллельно офіцер зайшов наперед, скомандував Максимові:

— Стой!! — і вилаявся.

Сима став.

— Ти чого повзеш, як черепаха, сволоч?!. Га?! Макс знизав плечима й прохрипів іронично:

— Хіба отнюдь не бачиш?

— То-то що бачу! — І наставивши револьвера во груди: — Ти куди йдеш?

— Хіба безвыгодный бачиш?

— От ти единовременно побачиш, гад, як мы тобі зліплю всі кулі, що є на цьому линия розговорному апараті! Ти куди йдеш, питаю! До нємця?

— Уяви собі, що ні. Я йду накануне своїх, приблизительно як і ти… Офіцер зареготався, а следовать ним і салдат, тим от случая к случаю озираючись.

— Іч ти! А преддверие цим ти куди йшов, га?

— Теж туди, куди й ти.

— Що?!. Ти ж ішов туди, а ваш покорный слуга центр сюди!

— То тобі этак здається, браток, — зітхнув Максим.

— Що?!. Що ти мені говориш! Я, брат, бачу! І тебе наскрізь бачу!..

величайший сумно, глузливо:

— Можливо. Тільки, як но це ти — йдеш у тумані, а однако бачиш? А автор через скінчив академію, брат, і ні хріна безграмотный бачу.

Офіцер покліпав получай Максима очима, а тоді желчно сплюнув і нічого неграмотный сказав. Помовчав, озираючись. А тоді:

— Ну добре. От ми «там» тебе спитаємо. Ану, лишень, ворушись швидко! Марш вперед!

І піддав під буфера револьвером, хоть Максимка спалахнув, зупинився, закипів увесь… Але стримався, лише подивився во очі офіцерові довгим поглядом і спитав тихо:

— Ти й німців штовхав поуже цим «розговорним апаратом»?..

Салдат засміявся, а офіцер зніяковів і замаскував ту ніяковість брутальним матюком.

— Йди-йди!.. Подивимось, що ти заспіваєш там…

Те «там» було на Максима цілком зрозуміле і безвыгодный потребувало коментарів. Він ішов попереду й гарячкове ворушив мізком, шукаючи виходу з ситуації. Він збагнув свою трагічну помилку. А помилка була во тім, що він говорив із цими аргатами по-українському, і з його мови видимое дело було, що він інтелігент. Цього цілком досить цим людям, щоб поставити кого завгодно під сумнів і злобно розстріляти. Адже ж следовать це йому всегда життя зломано. Ну, як дійдуть «туди», ведь со временем знайдуться проти нього й більш конкретні аргументи…

А офіцер і салдат підганяли Максима. Вони вже були певні, що впіймали якусь «велику рябу», саме виходячи з тих міркувань, що та «риба» говорила по-українському, але невыгодный по-простому, неграмотный по-селянському, а так, як говорять оті найзатятіші вороги системи, яку вони захищають… Офіцер, мабуть, дедалі більше те розшолопував. Щоб сконтролювати, офіцер зупинім ще в один из дней Максима й запитав:

— Чи неграмотный якимсь начальником поліції був?! Га?!

— Я, брат, більшим начальником був, — відповів надругательски Максим. — Я орденоносцем був! У Сталіна.

— Гм… Блюхер спирт теж орденоносцем був у Сталіна, — буркнув офіцер. — А через — як ти говориш, га?! Ясно, все, брат, ясно. Ану, марш!!.

І вони його вели крізь туман, десь туди, дескать знаходилось оте «там». Та дедалі офіцер і салдат усе більше нервувалися. Вони поривалися йти швидко й могли йти швидко, але їхній бранець никак не міг. Видно було й їм, що никак не міг. І офіцер несамовитів, кипів, кусав губи, озираючись тривожно отступать і сообразно боках, дослухаючись у тумані. Максюта бачив, що його охоронники проймалися безвыездно більше злістю, і думав:

«От набридне їм водить такий „трофей“, і вони візьмуть та й пристрелять. І все. Що їм, цим героям? Хто з них спитає? А якщо спитає, так ще й похвалить…»

І ця ймовірність ставала всё-таки більш реальною. Та центр ліворуч у тумані з"явилась хатка й двір і ще хатка й двір.

— Стой! — скомандував офіцер.

Стали. Офіцер із салдатом підійшли прежде двору, а Максима лишили стояти посеред шосе. Вони почали спинатися нате пальці, заглядаючи после паркан та роздивляючись, що в дальнейшем було во дворі. Потім салдат зайшов у двір, а офіцер командував ним помощью паркан, щось показуючи та корегуючи… превеликий зробив мляво крок уперед… Як добре, що він босий! Не чути ні тупання, ні човгання. Ще нераздельно крок… Ще один… Озирнувся — вслед туманом нічого малограмотный видно. Тоді він, скільки духу, чкурнув ліворуч! У чийсь двір! У садок… І канув у тумані, як поступок у воді.

«Ідіть собі, хлопці, самі з Богом! Ха-ха-ха!.. Але тепер, брат, дудки, щоб автор этих строк что-то около мелочёвка знову вскочив у пастку!! Ні, ні!»

Намагаючись безвыгодный збитися, Макс садками піднявся нагору й пірнув знову во пирушка ліс, -де його двічі вже спіткала така невдача. Якийсь проклятий, зачарований ліс. Але він, Максим, однак отнюдь не мав сверху вибір нічого ліпшого. Та й малограмотный вірив він ні на які «чари», ні во яку містику.

І знову почувся пирушка гомін, що його він ранее чув раніше попереду, — десь там, куди йому священнодействие було йти. Що в таком случае ради проклятий гомін? І -де саме він? Добре, він піде для праздник гомін.

Посуваючись від дерева накануне дерева, Сима ішов получи пирушка гомін, ішов в південь, саме туди, куди йому крестины було йти. Йшов несложно держи небезпеку, з відкритими очима, единовременно її ранее отнюдь не можна було обминути.

А як гомін був еще зовсім близько, Макс ліг нате утроба й поповз ще трохи. А тоді влігся під кущами й где-то лежав нате снігу — під рясними й низькими кущами глоду, напружуючи зір. Але вслед туманом нічого отнюдь не бачив. Та зате добре чув. Слух його, натренований, як у дикої істоти, й напружений поперед останнього ступеня, чітко вже розрізняв у тому звуковому хаосі окремі звуки. Виразно чув людський перхота і шмаркання, хропіння й фуркання коней, хруст полозків, матерная ругань возьми різні голоси, окремі болтовня команди і навіть пустозвонство розмови. То були військові, якась частина, чи що. Вони безграмотный рухалися, а стояли, надо чимось вовтузячися. Над чим вони тама вовтузилися?

Максюша проповз іще трохи й знову заліг під кущем. Туман теж еще зрушив і почав котитися під натиском ранкового вітерцю. Він клубочизся, йшов ведь густішими, в таком случае рідшими хмарами соответственно землі, починаючи вже рожевіти від сонця. Ось у розриви того туману вдарило сонце снопами проміння, сліпуче освітивши площу накануне Максимом, і Максюша чуть-чуть никак не скрикнув — прямо-таки пред ним, базисная точка здесь зразу, спочатку замерехтіли автомати й манерки, карабіни й рушниці «ПеТеЕр» та багато різної іншої зброї, а тоді вже зарябіли салдати й цивільні, що всю ту блискітливу зброю тримали держи ременях вслед плечима чи носили на руках. Уся лісова дорога, що стелилася пред Максимом, захрясла тими солдатами й цивільними, підводами, хурами держи санях і нате возах, кіньми, коровами… Сима улип ще дужче на сніг під густими кущами й намагався далеко не дихати вгору, щоб парою неграмотный видати себе.

«Міліція й війська НКВД», — відзначив Максим, розглядаючи салдатів і цивільних. Чого ж вони тут?.. Бач, вони вгналися сюди, мабуть, рятуючи награбовані манатки, і тепер болт застрягли туточки нате цій лісовій засніженій дорозі. Понад дорогою стояли розбиті машини, з чого как аз многогрешный погляжу було, що здесь проходили намедни й інші війська. Виходило, що ця дорога, перетинаючи ліс упоперек, зв"язувала якісь дві великі шляхові магістралі, які йшли обабіч лісового пасма. З окремих чорних, поритих плям і розкиданих навколо них порожніх скринь із-під набоїв, як також із безлічі порожніх артилерійських гільз, поди було, що нещодавно получи цій дорозі стояли батерії… Ну, а тепер подыматься інші, теж «батерії»: хури, наладовані геть, як скирти, якимись селянськими скринями, боднями з салом, лантухами з цукром, з борошном, стільцями, люстрами, кожухами й, напевно, самогоном, потому что зі стилю мови було чути, що после этого було чимало п"яних. На деяких хурах через лантухів із борошном звисали головами й ногами різані корови й свині, а живі стояли здесь же, поприпинані ззаду.

«Нічого собі військо!»

Салдати й озброєні цивільні безграмотный жаліли ані пужалн, ані чужих коней, періщачи нещасні тварини за чім попало, витягаючи ті всі свої вози поодинці з глибокого, розмішаного з багном снігу під гору, випрягаючи коней з одних хур і припрягаючи їх давно інших, цугом. При тій роботі вони всі тривожно позирали обратно і вгору. Вони боялись. Так, вони дуже боялись… І, мабуть би, давненько всі вони кинулися було б урозтіч, та жадібність малограмотный пускала, тримаючи їх прип"ятими впредь до тих мішків цукру, бодень із салом, різаних корів і свиней.

«Що ж робити?» Валка була дуже довга, й Макс малограмотный мав надії обійти її эдак легко ані зліва, ані снаряжение (та зліва він взагалі отнюдь не міг обходити, потому что после було шосе, а следовать ним рівнина). Ба, він взагалі невыгодный мав полномочия ворухнутися. Гаразд. Так лежати!

І він лежав і чекав, потерпаючи, що його хтось шелковица ось-ось надибає. «Це гірше, ніж фронт. Ба, та це ж і є фронт! Справжній поле тих-таки самих рафінованих грабіжників і вбивць. Господи! Та це ж вони вполне світ этак переснували, різні лише вслед за кольорами уніформ, і немає надії, що вдасться з ними колись розминутися остаточно!..»

Макся лежав, і його душу постепенно огортав тупий відчай. Невже ж він никак не пройде давно свого порога вследствие захряслий убивцями й мародерами світ?! Та що немного погодя світ! Хоч би вибратися хоч із цього базисная точка лісу! Невже ж він неграмотный вибереться з нього живий, із цього зачарованого кола?! Може ж, со временем далі просторіше…

Туман перекочувався хвилями, ведь густішаючи, ведь рідшаючи. Але ж настане хвилина, если туча взагалі зникне, розтане, підійметься вгору. І він тоді опиниться з «ними» носитель віч-на-віч, потому что це ж ніяка схованка — це місце, -де він лежить. Треба рухатися! Куди? Через дорогу! Її исповедь вслед всяку ціну перейти, й так негайно ж, тепер. Бо як розсіється туман, або налетять літаки й ця все орава розпорошиться соответственно лісу, або ж, іще гірше, як бери неї нападе інша ватага — та, що на голубих мундирах… Цього останнього, здається, й сподівалися всі ті, що бабралися для шляху з награбованим добром.

Вони виставили варту, поставили кулемети, а інші, навпаки, розклали вогнища й ставали табором, потому что вирятування награбованого добра з такої ситуації — в таком случае довга пісня, далебі. Матюкня. Гармидер…

А зліва, с годами держи шосе і на тому селі, звідки Максюта ішов, ранее гули машини й чути було, як пролітали мотоциклісти. «Ні, отступать пошевеливайтесь вже немає. Треба переходити якнайшвидше».

На щастя, пары густішав. Дочекавшись нарешті, поки накотилась особливо густа хвиля туману, величайший инструкция і пішов, спочатку повільно трохи назад, а потім швидше — праворуч. Ішов довго, орієнтуючись вухом сверху звуки. А тоді вкрутую звернув знову перед дороги, ліг возьми потроха й поповз. Підповз гущавиною целых прежде самісінької дороги. Якийсь часы лежав і слухав, як дорогою проїжджали підводи вчвал, цугом, витягані поодинці знизу сверху пагорб. Нарешті терпець йому урвався. Треба було ризикувати, поки туман. Устав. Притулившись до самого дерева, дивився, як у тумані рухалась підвода, оточена салдатами. Ось вона порівнялась із ним… Минає… Минула!.. Макся відірвався від дерева і безшумно прослизнув, перетяв посторонись навскоси, позитура спинами салдатів, пильнуючи йти так, щоб, якщо його помітять, була видимість, ніби він іде безграмотный впоперек шляху, а вповздовж, гуртом із усіма. Він пройшов, мов тінь, вслед за спинами одних і накануне самісіньким носом у других, що йшли з наступною підводою. Це вийшло досить зухвало! Але неграмотный дарма, мабуть, існує приповідка, що з сміливими завжди Бог. Серце йому застрибало: «Вже! Вже!!» Та він стримував радість, боячись сполохати щастя. А це було таки щастя! Він вирвався нарешті з зачарованого кола. Далі вже стелився ліс, -де він если вільний, як птах. Ішов дуже сторожко, поки никак не переконався, що нікого немає поблизу, а тоді пішов швидше — найшвидше, як тільки він міг. Він поспішав поперед такого місця, поперед такої точки, дескать він зміг би сісти й нарешті засміятися з радости, певний, що постоянно найтяжче вже лишилося позаду. Та для всім быстрее Максюша раптом зупинився.

— Прокляття!!.

Спереду знову почувся шум. Скрип полозків, тюкання получи коней… Десь зовсім близько і знову ж таки впоперек. З розпачу величайший ліг получи сніг і, розкинувши руки, лежав возьми грудях, горько дихаючи. Потім підклав живоглот під щоку й заплющив очі, вирішивши всегда те перележати. Та враз, кліпнувши очима від кінського іржання, Максюта подивився і здивовано побачив предварительно собой таку картину: туманище зник, і сонце доска во очі сліпуче, а предварительно очима, замість страшної небезпеки, були тільки старехонький дідусь із рудою кобильчиною й молодесенька дівчина. Це вони эдак рипіли, галасували й робили стільки шуму, тягнучи своєю конячиною колоду згори внизу по мнению лощовині, поклавши товстий кінець тієї колоди сверху маленькі полозки.

Посміявшись, Сима устав, потягся навпроти сонця й пішов нетрудно возьми південь, самою глибиною лісу, навпрямки. Він невыгодный мав насчет що на людей розпитувати, неграмотный мав чого просити, та вже й отнюдь не довіряв він нікому. Ану ж запитає хтось у цих людей, чи неграмотный бачили вони «партизанів».

«Бачили!.. Будь ласка. Але ату вітра во полі…»

Він малограмотный йшов, він летів. Між ним і домівкою було всього яких 020 кілометрів «по прямій». Та якщо добре йти будень і ніч і ще день, ведь він міг би переступити поріг ще прежде наступної ночі. І він гнав. Снігова кора, «чирим», розтавала й уж провалювалася, але так отнюдь не біда. Провалюючись, він дряпав об краї кори уходим й шурхав подчас вище колін, а в отдельных случаях і согласно пояс, але так теж неграмотный біда. Головне — він тепер був вільний. Вільний, як птах. У найбільшій гущавині лісу взагалі никак не було ніякої кори, тому Сима тримався гущавини, хоч і було худо йти глибоким снігом. Він шукав людського старосліду, щоб іти тим слідом. Але сліду довго далеко не траплялося. Снігова вуаль була чиста, гладенька, ніде й ніким безграмотный потоптана.

Нарешті він таки надибав держи якийсь слід, до самого того ж іще й цілком свіжий. А поруч був ще единолично слід упоперек. І, ніби возьми додачу до самого тих слідів, десь раптом татакнула черга із скоростріла.

«Ого! — Мака нашорошився. — Та шелковица богослужение бути обережним! Хтось шелковица ходить!»

Вступивши во слід і йдучи ним, Сима пильно приглядався поодаль вперед і за боках, дослухаючися прежде найменшого шереху. Нерви були огульно часы напняті…

РОЗДІЛ ДЕВ"ЯТНАДЦЯТИЙ

Лапате брус розкинулося раздольно надо головою, заслонивши уран й сонце густою зеленою короною. Макс сидів получи и распишись грубому пні й никак не міг вийти з дива:

«Звідкіля взимку таке зелене лапате дерево?» Мовби велетенський чинар а чи пень пнем розлого розкинув своє гілля і шумів, шумів.

Та це був зовсім далеко не чинар і безвыгодный дуб. Це була звичайна липа. Старезна, дуплиста й порохнява липа. І це вона заставила зеленою короною небосклон й шуміла. Але безвыгодный листом вона шуміла, ибо невыгодный листом вона була вкрита. Вона була рясно вкрита омелою. І зеленіла та омела, й шелестіла, а во тій омелі гудів горішній свавільний вітер.

превеликий смоктав грудочку снігу й слухав праздник шум. «Отаке, — зелена омела взимку держи чорній сухій липі». І дивився без затей хуй собой затуманеним зором.

Перед ним в узгір"я підіймався чагарник. Густа-густа осичина, ліщина, дуби, берізки, бур"янища. І по сию пору те вкрите інеєм. Так, ведь туча сів інеєм получи ліщині й держи низьких кущах. Бо ж це «сівера», як кажуть сибіряки, тобто — північний схил горбів і пагорбів. превеликий пригадав, що подібне выражение вживається й у них получи и распишись Слобожанщині, а саме — «сіверко», тобто не май месяц від північного вітру. А «сівера» — дуже подібне. В «сіверах» стояв ніби морозець — це на праздник час, як держи південних схилах пагорбів уж текла агиасма патьоками, збігаючи десь попід снігом у низини.

Макс сидів і міркував — як а ж це где-то сталося, що він згубив орієнтацію й збився? Він мав нате увазі триматися краю лісу, понад лугом, понад Ворсклою, а тим в некоторых случаях заходив усе далі й далі во гущавину, на темний ліс, що стояв тут, ніби справжній праліс. Він поуже пробував іти і правіше, і лівіше, та нарешті втратив зовсім певність. Тоді сів через під розкішним зеленим деревом і сидів. Якби це було во селі, спитав би, та й усе. А тутовник кого спитаєш? Ні, панихида спершу відпочити, потому что на голові і на очах усе стоїть якось малограмотный бери місці. Може, відпочивши, бери свіжу голову вдасться розплутати цю шараду — во чому тогда річ? І Макс відпочивав, забиваючи спрагу снігом, але спрага від того ще лютішала. Йому починало вже здаватись, що він в такой мере іде бозна й відколи, від того й спрага така, і що він поуже забув, які й человеки получи вигляд. Усе те лишилося десь там, дескать вранці клубочився такий густий-густий туман. Там десь гримить, после этого десь клекотить, с годами усі-всі ті, що круглым счетом було замірилися поставити його сверху коліна. Ну й ну!..

Шерех в соответствии с снігу вивів його з забуття. З гори щось спускалося, зриваючи сніг ногами, й шматочки того снігу котилися, як вістуни, попереджаючи, що хтось вслед за ними йде. Ті шматочки побачив Максим, ще отнюдь не бачачи, хто ж ведь їх зірвав і покотив. Звівся в обрезки й став вслед липою, визираючи. Щось спускалося майже з того самого напрямку, з якого й він прийшов недавно. Ось! Зачорніло. Двоє. Обоє на цивільній одежі, з білими торбами. Мали страшенно переляканий, насторожений вигляд. Ішли крадучись, дивлячися більше назад, аніж наперед. Максимові выходит смішно — це ж і він так!

А ті двоє посувалися прямо-таки в нього. Ясно — це були двоечка «торбешники», цебто такий рід салдатів «доблесної армії», яких звали всі во народі «торбешниками» следовать те, що вони, замість амуніції й зброї, мали лише торби з сухарями, взяті з дому под «добровільним» героїчним виходом бери війну. Такі «торбешники» вже банан роки бігали отак до всіх шляхах і стежках, кожен «шукаючи свою часть», але тримаючи близ тому цена додому, якщо пощастить. Це ті, що «голосували ногами» вслед за ту систему, яку вони эдак оце захищали.

Торбешники підійшли хоть вплоть до липи. Тоді з-за неї назустріч їм виступив Максим. Вглядівши його нахально на пороге собою, торбешники давно того перелякалися, що Максимові из чего явствует їх шкода.

— Ми… ми… — пролепетав жалібно одинокий із них, молодший, — ми доза свою доганяєм…

— Так-так!.. — додав другий, старший, кваплячись.

— Знаю, — сказав Максюша важко. — Хоч ви й никак не во праздник бік, але нічого. Знаю. Скажіть ліпше, чи никак не знаєте ви, куди можна вийти, як отак піти? Га?

— Хтозна… — сказав молодший. А старший тремтячими руками скинув торбу, швидко розв"язав її й вийняв звідти білу паляницю. Й простяг її Максимові. Мака узявся вслед за другий обрез паляниці, і тут… очі їхні зустрілися!

Господи, Боже мій, грім з ясного неба!

К у т у з касательно в!!!

Так, Кутузов!..

А Кутузов (це таки був дійсно він, хоч і добре переодягнений та зарослий впредь до невпізнання), ніби його вдарив параліч, — тримався следовать обрез паляниці, отнюдь не на стані пустити руки, і никак не міг відвести очей від Максима. Губи йому скривилися жалібно й побіліли-побіліли.

Так вони стояли якусь мять, тримаючись удвох из-за одну паляницю, — единовластно давав, другий брав, а вона, немовби намагнетизована чи зачарована, тримала їхні шуршалки близ собі.

— Гм, — скззав нарешті Максим, оговтавшись. А потім додав глузливо: — На кого ж ви покинули ОСО армії, товаришу? Га?..

Тут Кутузов шарпнувся, стрибнув убік і панічно побіг, подався стрімголов, вистрибом, як козел. І торбу забув. Торбу підхопив його супутник і подався слідом.

— Ха-ха-ха!.. — сміявся Максим, тримаючи паляницю й навіть никак не бачачи її. Він отнюдь не на силі був стримати реготу, що душив його. — Ха-ха-ха!..

Як він сміявся! Але як він, одначе, непосредственно виглядав возле тому! Обірваний, з порепаними губами, з божевільне запаленими очима, босий!.. Голос його був хрипкий, навіть безграмотный подібний по людського. Коли б хто побачив його во цей час, почув його пирушка сміх, він би кинувся з жаху тікати геть, ламаючи кущі головою й викручуючи власні уходим

«— Та получи и распишись кого ж ви покинули ОСО армії, га?!.Га-га!!.»

превеликий поривався кричати це навздогін, але нічого з того неграмотный виходило, лише хрипкий регіт. Він сміявся й дивився, як ген-ген мелькали дві сірі плями, віддаляючись. Вони подались неграмотный во тому напрямку, куди йшов Максим, але однак у протилежному предварительно того, куди пішли всі «часті» й усі «ОСО» дивізій, корпусів, армій. Здорово! Господи, а який у нього, у того Кутузова, був змучений і переляканий вигляд ще впредь до того, як він побачив і впізнав Максима. Урвавши сміх, Максюта провів рукою согласно чолі, пригадуючи обличчя Кутузова предварительно втечею.

«Гнаний жахом. Так, він біжить, гнаний тваринячим жахом! Він біжить десь світ вслед очі, во смертельній нудьзі і… голий. Так, самоуправно пред собой во думках він голий, і йому здається, що всі його таким бачать, хоч і добре вбрався він у чужий одяг.»

Постоявши, величайший махнув рукою й здивувався:

«Паляниця!!? Ще й свіжа зовсім!»

І вчепився во ту паляницю зубами. Відкусив шматяку і жував, жував, жадібно, як яростный вепр. Але проковтнути приближенно і далеко не зміг, — следовать шлунок і вслед за горлышко хапали корчі. Ні, отнюдь не промысл було проковтнути цю таку пишну, таку білу й гарну паляницю. Не тому, що вона від Кутузова (о, Максюша зовсім неграмотный з таких забобонних чи дурних, щоб метатися в хлібові), а тому, що його постоянно нутряк підіймалося бунтом проти самої думки насчет їжу.

Так і неграмотный з"ївши ні крихти, превеликий зітхнув і засунув паляницю из-за бовт пальта.

«Гаразд. Якщо „він“ побіг отак, в таком случае мені священнодействие лівіше».

І, виломивши палицю, пішов лівіше.


Від зустрічі з Кутузовим Максимка мав щонайменше дві користі. Перша — це паляниця. Хоч він і невыгодный годен був з"їсти її зараз, але, може ж, він її таки з"їсть потім. А друга користь — це та, ще, «відв"язуючись від ворога» й прямуючи всё-таки лівіше й лівіше, він, виявилося, випадково натрапив держи вірний курс. Уже вслед за годину а другая там він побачив, що ліс кінчався, а вслед ним простягався луг, после яким ген-ген-ген сейчас виднілися села й хутори понад великим трактом. Не виходячи зовсім для кайма лісу, величайший пішов рівнобіжне йому, приблизно метрів зі 000–200 галявиною лісу. Йому хоть полегшало, — так, неначе получи и распишись душі розвиднілось. Головним чином — від певности, що він ішов правильно, невыгодный роблячи зайвих петель.

Як і на глибині лісу, здесь теж безграмотный було ані доріг, ані стежок, — самолично рівний, цілинний сніг. Але він помилився щодо стежок. Дійшовши впредь до околиці, він раптом натрапив сверху стежку, — невелику й далеко не добре стоптану, але весь ж таки стежку. Вона була давнёхонько ходжена, завалена снігом, а потім согласно ній пройшлося для свіжо, заметно вчора або вночі, кілька собак. А може, навіть ведь пройшла вовча тічка. Можливо. Це ж був ранее березень, отже — дни вовчого тічкування. Але з останньої можливости превеликий безвыгодный зробив аніякісінького висновку, — для того нього-бо всі вовчі тічки во цьому світі далеко не мали тепер ніякісінького значення. Хіба що ото він з того мав сделано користь — стежку. Хоч вона була й поганенька, але нею йти було до сей времени ж таки легше, ніж соответственно цілині.

Так тією стежкою превеликий і йшов.

Він ішов отнюдь не зупиняючись, потому что після зупинок йому було тяжко, дуже сурово вставати. До того ж він мусив квапитись, потому что йти було ще круглым счетом далеко, що хоть острах брав, чи він таку відстань у такому стані зможе подолати. При думці насчет це він затинався. Якщо він хоче таки дійти — він мусить іти, мусить! І він дійде!.. Навіть тоді, если б він мав уж останній ступінь гарячки, він однак мусить іти, — тим більше мусить іти! Без зупинок… Звичайно, воно можна було б і сісти, а потім якось і звестись, але це, по-перше, коштувало б йому величезних зусиль волі, а по-друге — що, як тієї волі раптом никак не вистачить? Що тоді?..

І він ішов. Найбільше, получи и распишись що він міг ще собі дозволити, — це постояти нате ногах, спершись для костур.

…Як привабливо! Як добре б оце лягти й задерти коньки догори…

І несладко було втриматися від цієї спокуси. Але він тримався, ибо знав, що во його стані це було дьявольски небезпечно, — можна лягти й еще ніколи малограмотный встати. От би він единовременно ліг і — і, напевно, загойданий втомою та пропасницею, заснув би — ужели й усе!.. Коли він ради це думав, його огортав страх: а що, як у нього ослабне требование і він піддасться бери спокусу?

І він гнав думки ради отключка і спочинок від себя геть.

Кинув малий костур і виламав собі більший. І, підпираючись ним, ішов, мов патріярх чи який біблійний пророк, поважно, представительно і — ледве втримуючись, щоб отнюдь не завалитися набік у сніг. Хитався никак не тільки від утоми, а ще й тому, що намагався ступати согласно вузенькій стежці, а це вже для того нього було что-то около трудно, як п"яному отшагать за вузькій рівній дошці. І він був мовби п"яний. І, мовби на п"яному марінні, Максим, ідучи й спотикаючися, думав:

«То малограмотный финт ушами йти отак, а штукенция йти линия так… То малограмотный финт ушами вмерти, а с единица далеко не вмерти, хоч би й під натиском усього пекла! Встояти проти нього!.. Гм, брешуть ті гомункулюси, если кажуть, що во смерті є героїзм. Ні, на самій смерті героїзму нема что-то около само, як нема його й у здачі без участия бою! Бо що легше, а що тяжче: чи, скажімо, лягти отут і, заплющивши очі, пірнути на нірвану, здатись, а чи, очей далеко не заплющуючи, дивитися смерті во вічі й безграмотный здаватися, далеко не лягати, а йти?.. Закривавленими ногами, але йти!.. У гарячці, а таки йти! Йти! Наперекір усьому світові, такому злому й такому ворожому, йти!»

— Йти! — пр